PROFILPELAJAR.COM

Кільські мирні угоди
Кільські мирні угоди
Тип	мирна угода
Підписано	14 січня 1814
Місце	Кіль
Підписанти	Швеція, Велика Британія і Королівство Данія
	Медіафайли у Вікісховищі

Кільські мирні договори 1814 року (дан. Kieltraktaten) або Кільський мир (швед. та норв. Kielfreden або freden i Kiel) — шведсько-данські та англо-данські мирні угоди, що поклали край англо-данської війни 1807—1814 років. Підписані в північнонімецькому місті Кіль 14 січня 1814 року.

Становище в Європі

Докладніше: Війна шостої коаліції

На початку наполеонівських воєн Данія-Норвегія та Королівство Швеція намагалися зберегти нейтралітет^[1], але незабаром втягнулися в бойові дії, приєднавшись до протилежних таборів. Шведський король Густав IV Адольф уклав союз із Сполученим Королівством Великої Британії та Ірландії та Російською імперією проти Наполеона Бонапарта в 1804 році. І оголосив війну наполеонівській Франції в 1805 р.^[1] Сполучене Королівство, яке оголосило війну Франції в 1803 р., виплачувало субсидії Швеції^[1]. До того, як Густав IV Адольф вивів свої сили з шведської Померанії, провінції, на яку давно претендувала Пруссія, він домовився про угоду про те, що Пруссія не буде нападати на неї [4]. Данія залишалася нейтральною.^[1]

У 1807 наполеонівські сили захопили Шведське Помор'я та змусили Пруссію та Росію підписати Тільзітський договір^[2]. Росія там була зобов'язана напасти на ворогів Наполеона, і оскільки Густав IV Адольф відмовився розірвати союз із Великою Британією, російський цар вторгся у Фінляндію та відірвав її від Швеції у російсько-шведській війні 1808/1809 рр.^[2] Швеція більше не могла підтримувати її антифранцузьку зовнішню політику, і французький маршал Юхан Батіст Бернадотт був обраний спадкоємцем шведського престолу в 1810 р.^[2] Данія-Норвегія уклала союз із Францією після другого британського бомбардування Копенгагена в 1807 році^[3].

У 1812 сили Наполеона були знищені в своїй невдалій спробі підкорити Росію і почали відступ на захід^[4]. Швеція уклала союз з Росією 30 серпня 1812 року, Зі Сполученим Королівством 3 березня 1813 р.^[5], і з Пруссією 22 квітня 1813 р.^[6] Раніше, 23 березня 1813 року, вона оголосила війну Наполеону^[6]. Умовою Бернадотта для вступу в антинаполеонівський союз став виграш Норвегії, який Велика Британія і Росія прийняли в травні 1813 р.^[6] Однак Пруссія спочатку не визнала цього позову^[6]. Таким чином, Бернадот вагався вступити у війну з повною силою^[6] і взяв участь лише в кампанії проти Гамбурга, який 30 червня був знову завойований союзними французькими та данськими силами^[7]. Коли Пруссія остаточно прийняла претензію Швеції на Норвегію 22 липня, Швеція приєдналася до союзу Райхенбаха, укладеного між Росією, Великою Британією та Пруссією 14/15 червня^[7]. Маючи три армії (Північну, Головну та Сілезьку, Північну армію під командуванням Бернадотти), союзники згодом очистили Північну Німеччину від французьких військ. Данія, яка підтримувала союз з Наполеоном через претензії Швеції на Норвегію,^[6] була ізольована і, як наслідок війни, збанкрутувала^[8].

Угода між Швецією і Данією

За шведсько-данським мирним договором Данія передавала Швеції Норвегію. Натомість Данія отримувала острів Рюген і право на Шведську Померанію (крім Штральзунда — для нього встановлювався особливий статус). У 1816 році ці території були передані Данією Пруссії в обмін на Лауенбург і грошову компенсацію.

Англо-данська угода

Фредерік VI (ліворуч) та Георг III

За договором Данії з Великою Британією остання повертала Данії всі захоплені нею в ході війни данські володіння, крім острова Гельголанда. Велика Британія отримувала особливі права у Штральзунді, який мав протягом 20 років служити базою для англійських товарів і бути відкритим для англійської та шведської торгівлі без будь-яких обмежень. Данія зобов'язалася брати участь у війні проти наполеонівської Франції.

Історичні наслідки та значення

Крім закінчення англо-данської війни, договори ознаменували кінець персональної унії Данії та Норвегії, що існувала з 1380 року (спочатку в рамках Кальмарської унії, потім з 1536 року в рамках дансько-норвезької унії) і справила великий вплив на розвиток норвезької культури.

Дансько-норвезьке королівство існувало при домінуванні Данії, королівські особи якої правили і в Данії, і в Норвегії. Однак персональна унія не передбачала підпорядкування однієї держави іншій, тому той факт, що Данія «передавала» Норвегію Швеції, викликав обурення в норвезькому суспільстві. Кільський договір призвів до низки подій 1814 року, результатами яких стало прийняття Конституції Норвегії, початку шведсько-норвезької війни і встановлення шведсько-норвезької унії, в рамках якої Норвегія зберігала свою конституцію і володіла внутрішньою самостійністю.

Іншим значним наслідком Кільського договору стало те, що історичні норвезькі території — Гренландія, Ісландія та Фарерські острови, — з якими Норвегія вступила в свою чергу з Данії, залишившись у Данії.

Втрата заморських володінь норвезької держави — Ісландії, Гренландії і Фарерських островів — в 1814 році і особливо те, як ця втрата відбулася, завжди відгукувалися в пам'яті норвежців болем і гнівом^[9].

— Й. Л. Мовінкель (прем'єр-міністр Норвегії)

Спроби Норвегії повернути втрачені території до сфери свого впливу в 1930-ті роки не принесли жодних результатів. Зокрема, повний суверенітет Данії над Гренландією був визнаний Міжнародним судом.

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г Olesen (2008), p. 285
↑ ^а ^б ^в Olesen (2008), p. 287
↑ Olesen (2008), p. 289
↑ Büsch (1992), p. 39
↑ Ghillany, Friedrich Wilhelm; Beck, C. H. (1855). Diplomatisches Handbuch: Sammlung der wichtigsten europaeischen Friedensschluesse, Congressacten und sonstigen Staatsurkunden, vom westphaelischen Frieden bis auf die neueste Zeit [Diplomatic Handbook: Collection of the Most Important European Peace Conventions, Congress Acts and Other State Certificates, from the Westphalia Peace to the Modern Period] (German) . Т. 2.
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е Büsch (1992), p. 60
↑ ^а ^б Büsch (1992), p. 61
↑ Cranshaw (2007), p. 22
↑ Odd-Bjørn Fure. Mellomkrigstid. P. 118—119.(цит. за Улав Ристе. История внешней политики Норвегии. — М.: Весь Мир, 2003. — С. 158.)

Література

Büsch, Otto. Handbuch der preußischen Geschichte. — Walter de Gruyter, 1992. — Т. 3. — ISBN 3-11-008322-1.
Cavell, Janice. Historical Evidence and the Eastern Greenland Case // ARCTIC. — 2008. — Т. 61, № 4 (12). — С. 433—441. Архівовано з джерела 29 липня 2020. Процитовано 2010-06-19.
Cranshaw, Friedrich L. Insolvenz- und finanzrechtliche Perspektiven der Insolvenz von juristischen Personen des öffentlichen Rechts, insbesondere Kommunen. — Walter de Gruyter, 2007. — Т. 7. — (Schriften zum deutschen, europäischen und internationalen Insolvenzrecht) — ISBN 3-89949-389-3.
Dörr, Oliver. Kompendium völkerrechtlicher Rechtsprechung. — Mohr Siebeck^[en], 2004. — ISBN 3-16-148311-1.
Olesen, Jens E. Schwedisch-Pommern in der schwedischen Politik nach 1806 // Das Ende des Alten Reiches im Ostseeraum. Wahrnehmungen und Transformationen / North, Michael; Riemer, Robert. — Böhlau, 2008. — С. 274—292. — ISBN 3-412-20108-1.
Schäfer, Anton. Zeittafel der Rechtsgeschichte. Von den Anfängen über Rom bis 1919. Mit Schwerpunkt Österreich und zeitgenössischen Bezügen. — 3. — Edition Europa Verlag, 2002. — ISBN 3-9500616-8-1.
Jenssen-Tusch, Georg Friedrich. Zur Regierungsgeschichte Friedrich VI. Königs von Dänemark, Herzogs von Schleswig, Holstein und Lauenburg. — Verlag Schröder, 1852. — Т. 2.