Починаючи від 1960-х років працював критиком, незалежним журналістом, фотографом, художником і головним редактором 4-х культурних часописів: Nuori Voima (1964–5), журнал візуального мистецтва Iris (1968–9), Kulttuurivihkot (1974–7) і Runous (1983–4). Тривалий час був прес-секретарем Молодіжного альянсу.[2]
У 1967 році Сейлонен, Маркку Лахтела, Ільпо Сауніо і Тауно Туоміваара були оштрафовані на 200 марок за знищення своїх військових квитків.[3]
З доробку
Офіційно першою книгою Сейлонена стала «Правда про мене» (Tosiasioiati minusta, 1965), але ще до того він опублікував самвидавчу збірку «Прозаїчні вірші» (Proosarunoja) у 1959 році.[2]
Найкращим творчим періодом для К. Сейлонена вважаються 1960-ті роки. У 1970-х роках він став занадто войовничим, що, за оцінками критиків, стримувало політ його уяви.[2] На цей період — 1974 — припало звернення автора до прози.
Головними творами письменника є поема «Чотири революції» (Neljä vallankumousta, 1981) та «Лісовий розбійник» (Metsäroisto, 1986), що поєднує різні жанри літератури, за яку Сейлонен отримав свою другу державну нагороду та нагороду Фінського книжкового клубу Suure.
