PROFILPELAJAR.COM

Йоаким IV Константинопольський
Йоаким IV Константинопольський
грец. Ιωακείμ Δ΄
Народився	5 липня 1837; Kallimasiad, Османська імперія
Помер	15 лютого 1887 (49 років); Kallimasiad, Османська імперія
Поховання	Kallimasiad
Країна	Османська імперія
Діяльність	священнослужитель
Alma mater	Халкінська семінарія
Знання мов	новогрецька
Посада	Константинопольський патріархат і митрополит
Конфесія	православ'я
	; ; Медіафайли у Вікісховищі;

Патріарх Йоаким IV (грец. Πατριάρχης Ιωακείμ Δ΄, у миру Ніколаос Крусулудіс, грец. Νικόλαος Κρουσουλούδης) — Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх з 1 жовтня 1884 року до 14 листопада 1886 року.

Біографія

Його мати була сестрою Патріарха Йоакима II (Коккодіса) (1860–1863 і 1873–1878 рр.).

Закінчив Богословське училище на Халки; в 1860 році прийняв чернечий постриг і став 2-м, а з січня 1863 року — 1-м секретарем Синоду.

Хіротонізований на єпископа в 1870 році й поставлений митрополитом Ларисським. У 1875 році був посланий на Афон для врегулювання суперечки навколо Пантелеймонівського монастиря.

З 1877 року — митрополит Дерконський; 1880 року очолював комісію у справі Пантелеимонівського монастиря.

Обраний на Патріарший престол 1 жовтня 1884 після вимушеної відставки 30 березня того ж року Патріарха Йоакима III, який підтримувався Росією. Як патріарх Йоаким IV виявився вправним адміністратором. Йому вдалося покращити відносини Церкви з Турецькою державою (їх погіршення, порушення державою привілеїв, які традиційно належали Церкві в Османській державі, стало причиною відставки його попередника). Він неодноразово закликав православних жити в злагоді з представниками інших національностей і релігій, особливо з євреями. Він доглядав за майном Патріархату і зумів погасити більшість боргів Церкви (13 з 15 000 турецьких лір). Він також відремонтував патріарший собор св. Георгія в Стамбулі. Він неодноразово закликав православних жити в злагоді з представниками інших національностей і релігій, особливо з євреями. Він доглядав за майном Патріархату і зумів погасити більшість боргів Церкви (13 з 15 000 турецьких лір). Він також відремонтував патріарший собор св. Георгія в Стамбулі.

Йоаким IV налагодив відносини Константинопольського патріархату з двома автокефальними сербськими церквами — Карловацькою митрополією в Австро-Угорщині та Сербською православною церквою в Сербії; під час його перебування на посаді Константинопольський патріархат відновив контакти з обома Церквами. Вона визнала автокефалію Румунської православної церкви та фактичну незалежність Чорногорської митрополії.

днак відносини між Константинопольським патріархатом і Російською православною церквою були складними. Вже перші його дії викликали осуд з боку офіційного органу російського Святійшого синоду: у січні 1885 року в своїй непідписаній статті в журналі «Церковний Вісник»^[1] близький до Побєдоносцеву візантист Іван Троїцький висловлював здивування з приводу розсилки для синодів, що відрізнялися від тих, що були вислані патріархам, а також щодо направлення їм грамоти митрополиту Сербському Феодосію (Мраовичу), обрання якого, з ініціативи сербського короля Мілана, за згодою Австро-Угорщини, не було визнано Петербургом.

Низка інших зроблених ним кроків викликала невдоволення з боку російського уряду: канонічне спілкування з Карловицьким Патріархом, визнання автокефалії Румунської церкви і розлучення, дане 27 лютого 1886 року Патріархією княгині Марії Горчакової (дочка молдавського господаря -фанаріота) з Костянтином Горчаковим — сином канцлера А. М. Горчакова), справа якої формально перебувала на розгляді Петербурзької консисторії^[2]. У зв'язку з розлученням Горчакової, справа якої створювала небачений прецедент (крім того, йшлося зрештою про права наслідування румунських маєтків княгині), йому було заявлено протест особисто від обер-прокурора Костянтина Побєдоносцева. Офіційний орган російського Святішого синоду називав дачу розлучення Горчакової «сумним фактом втручання у чужі церковні справи»^[3]. Докази Іоакима IV та його небажання поступитися вимогам уряду Росії викликали критику в Синоді Великої церкви та з боку колишнього Патріарха Йоакима III^[4].

Троїцький вбачав у його лінії стосовно інших помісних Церков «папістичні тенденції»^[5]. Щорічний огляд Троїцького подій за минулий рік на православному Сході в січні 1887 року^[6], після зречення Патріарха через хворобу 14 листопада 1886 року, був переліком претензій і докорів до нього з боку російського синоду, а також посилань на критику в грецькій пресі.

На спокої жив у Смирні, потім у рідному Хіосі, де й помер. Похований біля храму Преображення у селі Каллімасіа Хіу.

Примітки

↑ «Церковный Вѣстникъ». — 1885, № 2 (12 января). — Часть неофиціальная. — С. 21—22.
↑ Герд Л. А. Константинополь и Петербург: церковная политика России на православном Востоке (1878—1898). — М., 2006. — С. 66.
↑ Церковный Вѣстникъ. — 1886, № 23 (7 июня). — С. 375 (неподписанная статья Ивана Троицкого).
↑ «Наша отечественная церковь занимает первое место между всеми православными церквами» (Отчёт профессора И. Е. Троицкого о командировке на Восток. 1886 г.) // «Исторический архив». — 2001, № 4. — С. 150, 158, 161.
↑ «Наша отечественная церковь занимает первое место между всеми православными церквами» (Отчёт профессора И. Е. Троицкого о командировке на Восток. 1886 г.) // «Исторический архив». — 2001, № 4. — С. 160—162.
↑ «Церковный Вѣстникъ». — 1887, № 2. — С. 21—23.