Залізний закон заробітної плати

Залізний закон заробітної плати — запропонований закон економіки, який стверджує, що реальна заробітна плата завжди прагне, у довгостроковій перспективі, до мінімальної заробітної плати, необхідної для підтримки життя працівника. Вперше цю теорію назвав Фердинанд Лассаль у середині дев’ятнадцятого століття. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс приписують цю доктрину Лассалю (зокрема, у Марксовій «Критиці Готської програми» 1875 року), ідею — у «Нарисі про принцип народонаселення» Томаса Мальтуса, а термінологію — у «великих, вічних залізних законах» Гете . " у Das Göttliche . [1] [2]

Він був створений на основі поглядів класичних економістів, таких як закон ренти Девіда Рікардо та теорія конкуруючої популяції Томаса Мальтуса. Згідно з ними, ринкова ціна праці (яка прагне до мінімуму, необхідного для існування робітників) завжди, або майже завжди, знижуватиметься зі збільшенням кількості працездатного населення і навпаки. Рікардо вважав, що це відбувається лише за певних умов.

Лассаль

Фердинанд Лассаль (1825–1864)
Фердинанд Лассаль (1825–1864)

За словами Александра Грея[3], Фердинанду Лассалю «належить заслуга винаходу» фрази «залізний закон заробітної плати», оскільки Лассаль писав про «das eiserne und grausame Gesetz» (залізний і жорстокий закон)[4].

На думку Лассаля, заробітна плата не може опускатися нижче прожиткового мінімуму, оскільки без прожиткового мінімуму робітники не зможуть працювати. Однак конкуренція між працівниками за робочі місця призведе до зниження заробітної плати до цього мінімального рівня. Це випливає з демографічної теорії Мальтуса, згідно з якою чисельність населення зростає, коли заробітна плата вища за «прожитковий мінімум», і падає, коли заробітна плата нижча за прожитковий мінімум. Припускаючи, що попит на працю є заданою монотонно спадною функцією реальної ставки заробітної плати, теорія передбачала, що в довгостроковій рівновазі системи пропозиція праці (тобто населення) зростатиме або зменшуватиметься до кількості працівників, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму.

Обґрунтуванням цього було те, що коли заробітна плата буде вищою, пропозиція праці зростатиме порівняно з попитом, створюючи надлишкову пропозицію і, таким чином, знижуючи ринкову реальну заробітну плату; коли заробітна плата буде нижчою, пропозиція праці зменшуватиметься, підвищуючи ринкову реальну заробітну плату. Це створить динамічну конвергенцію до рівноваги прожиткового мінімуму за незмінної чисельності населення, відповідно до теорії попиту та пропозиції.

Як зауважив Рікардо, цей прогноз не справдиться доти, доки нові інвестиції, технології або якийсь інший фактор спричинятиме зростання попиту на робочу силу швидше, ніж населення: в такому випадку і реальна заробітна плата, і населення з часом зростатимуть. Демографічний перехід (перехід від високого рівня народжуваності та смертності до низького рівня народжуваності та смертності в міру індустріалізації країни) змінив цю динаміку в більшості розвинених країн світу, що призвело до того, що заробітна плата стала набагато вищою за прожитковий мінімум. Навіть у країнах, де населення все ще швидко зростає, потреба у кваліфікованій робочій силі в певних професіях призводить до того, що в одних зарплати зростають набагато швидше, ніж в інших.

Щоб відповісти на питання, чому заробітна плата може падати до рівня прожиткового мінімуму, Рікардо висунув закон ренти. Рікардо і Мальтус обговорювали цю концепцію в тривалому особистому листуванні[5].

Рікардо

Девід Рікардо (1772–1823)
Девід Рікардо (1772–1823)

Зміст залізного закону заробітної плати приписували економістам, які писали раніше за Лассаля. Наприклад, Антонелла Стіраті[6] зазначає, що Йозеф Шумпетер стверджував, що Анн-Робер-Жак Тюрго вперше сформулював цю концепцію. Деякі (наприклад, Джон Кеннет Гелбрейт[7] приписують ідею Девіду Рікардо. За словами Террі Піча[8], економісти, які інтерпретують здобуток Рікардо як такий, що має більш гнучкий погляд на заробітну плату, включають Хейні (1924), Дж. Р. Хікса (1973), Френка Найта (1935), Рамзі (1836), Джорджа Стіглера (1952) і Пола Семюельсона (1979). Вона вважає, що Рікардо, наприклад, ближче до більш гнучких поглядів на населення, характерних для економістів до Мальтуса.[6] Теоретик Генрі Джордж зауважив, що Закон Рікардо про ренту не означає, що зниження заробітної плати до рівня існування є незмінним фактом, а натомість він вказує шлях до реформ, які могли б значно підвищити реальну заробітну плату, наприклад податок на вартість землі[9]. Рікардо провів різницю між природною ціною та ринковою ціною. Для Рікардо природною ціною праці були витрати на утримання робітника. Проте Рікардо вважав, що ринкова ціна праці або фактично виплачувана заробітна плата може нескінченно перевищувати природний рівень заробітної плати через протилежні економічні тенденції:

Незважаючи на тенденцію заробітної плати відповідати своєму природному рівню, її ринкова ставка може в суспільстві, що вдосконалюється, протягом невизначеного періоду часу постійно перевищувати його; адже не встигне затихнути імпульс, який надає збільшений капітал новому попиту на працю, як нове збільшення капіталу може призвести до такого ж ефекту; і, таким чином, якщо збільшення капіталу буде поступовим і постійним, попит на працю може постійно стимулювати збільшення кількості людей.[10]

Рікардо також стверджував, що природна заробітна плата не обов'язково є такою, яка необхідна для фізичного підтримання робітника, але може бути набагато вищою залежно від «звичок і звичаїв» нації. Він писав:

Англійський робітник вважав би свою заробітну плату нижчою за її природну норму і занадто мізерною, щоб утримувати сім'ю, якби вона дозволяла йому купувати лише картоплю і жити не в кращому житлі, ніж глинобитна халупа; проте ці помірні вимоги природи часто вважаються достатніми в країнах, де «життя людини дешеве», а її потреби легко задовольняються.[10]

Критика

Були соціалістичні критики Лассаля та нібито залізного закону про заробітну плату як марксисти, так і анархісти. Карл Маркс стверджував, що хоча існувала тенденція до зниження заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму, були також тенденції, які діяли в протилежних напрямках[11]. Маркс критикував мальтузіанську основу залізного закону про заробітну плату. За словами Мальтуса, людство значною мірою приречене жити в бідності, тому що збільшення виробничих можливостей призводить до збільшення населення. Маркс критикував Лассаля за неправильне розуміння Давида Рікардо. Маркс також зауважив, що основа того, що він назвав «сучасною політичною економією», для теорії вартості потребує лише певної величини заробітної плати. Він зробив це, вихваляючи фізіократів[12]. Французький анархіст і революціонер-синдикаліст Еміль Пуже також критикував нібито залізний закон, заявивши, що «це навіть не гумовий закон! ". Він стверджував на просто емпіричній основі, що в Англії, Сполучених Штатах і Австралії зарплата вища, а продукти першої необхідності нижчі, ніж у Франції. [13]

Посилання

  1. ↑ Letters: Marx-Engels Correspondence 1875. Marxists.org. Процитовано 13 жовтня 2010.
  2. ↑ William J. Baumol (May 1983). Marx and the Iron Law of Wages. The American Economic Review. 73 (2): 303—308. JSTOR 1816859.
  3. ↑ Gray, Alexander (1946, 1947) The Socialist Tradition: Moses to Lenin, Longmans, Green and Co., p. 336
  4. ↑ Lassalle, Ferdinand (1863) Offenes Antwortschreiben, http://www.marxists.org/deutsch/referenz/lassalle/1863/03/antwortschreiben.htm
  5. ↑ David Ricardo, The Works and Correspondence of David Ricardo, ed. Piero Sraffa with the Collaboration of M.H. Dobb (Indianapolis: Liberty Fund, 2005), 11 vols. http://oll.libertyfund.org/title/159
  6. ↑ а б Stirati, Antonella (1994). The Theory of Wages in Classical Economics: A study of Adam Smith, David Ricardo and Their Contemporaries. Aldershot: Edward Elgar. с. 120. ISBN 1-85278-710-4.
  7. ↑ Galbraith, John Kenneth (1987) Economics in Perspective: A Critical History, Houghton Mifflin, p. 84
  8. ↑ Peach, Terry (1993) Interpreting Ricardo, Cambridge University Press, pp. 9–10
  9. ↑ George, Henry (1920). Progress and Poverty Book III, Chapter 2 "Rent and the Law of Rent"
  10. ↑ а б Ricardo, David (1821). "Chapter 5, On Wages". On the Principles of Political Economy and Taxation. John Murray.
  11. ↑ Marx, Karl (1965) Capital, Volume 1, Chapter XXV: "The General Law of Capitalist Accumulation", Progress Publishers
  12. ↑ Marx, Karl (1963, 1969) Theories of Surplus Value, Part I, Chapter II, Progress Publishers
  13. ↑ Pouget, Emile (2003). Direct Action (English) . с. 9—12.