Гольшанська Юліана Іванівна

Не плутати з Юліаною Юріївною Гольшанською.
Гольшанська Юліана Іванівна
Померлабл. 1433[1]
РідГольшанські
БатькоІван Ольгимонтович
МатірАгрипина Святославна
ЧоловікІван Карачевський, Вітовт
велика княгиня
13 листопада 1418 — 27 жовтня 1430

Юліана (або ж Уляна) Гольшанська (пол. Julianna Holszańska, лит. Julijona Alšėniškė) — дочка православного князя литовського походження, київського намісника Івана Ольгимонтовича від смоленської князівни Агрипини Святославни. Мала братів Андрія, Михайла, Семена й Олександра.

Першим шлюбом була за кн. Іваном Карачевським[a]. Його, як зазначив німецький хроніст Йоганн фон Посільге, Вітовт нібито повелів обезголовити, щоб самим одружитись з Юліаною, своєю коханкою (amye). Правда це чи лишень плітки — достеменно невідомо[3][4].

31 липня 1418 померла Анна, дружина великого князя, яку той оплакував «гірко, але недовго», й вже 13 листопада побрався з Гольшанською[b]. Оскільки господар доводився жінці родичем, віленський біскуп Пйотр Краковчик відмовився їх вінчати без папської диспенсації; це натомість зробив вроцлавський владика Ян Кропідло, що мав приязні стосунки з Кейстутовичем. Виходячи заміж, Вітовтова обраниця перейшла в католицтво, хоча й надалі залишилась прихильною до православ'я[c]. Сама церемонія вінчання відбулась у Городні перед великим зібранням князів і панів, на неї також завітали король Польщі Ягайло та Ельжбета Грановська. Зрештою на рубежі 1418–19 року очолюване Петром Вольфрамом посольство ВКЛ таки навідалось до папи Мартина V і виклопотало диспенсацію на вже укладений матримоніальний союз[3][9][10][11][12].

Історик Ян Тенговський називає цей шлюб «чистою примхою» Вітовта, тоді як Ярослав Нікодем та Вільям Урбан добачають радше політичний мотив: поріднення з Гольшанськими зміцнювало його становище на руських землях ВКЛ, а син, народжений від цього зв'язку, став би спадкоємцем престолу[9][13].

Подружнє життя, схоже, склалось гармонійно, однак дітей пара не мала[4]. На відміну від Анни нова велика княгиня не брала активної участі в політиці, звістки про неї уривчасті. Наприклад, в 1421 році посол короля Англії, мандрівник Жільбер де Лануа зустрівся з Вітовтом та Юліаною в Кам'янці, й дістав від жінки у дарунок золотий ланцюжок і велику татарську монету для носіння на шиї, як ознаку її двору[14]. Гольшанська і сама отримувала дари — від тевтонського магістра Пауля фон Русдорфа[15], а коли 1425–26 р. тяжко занедужала той на прохання мужа прислав їй ліки та лікаря на ймення Генрик (arczt meister Henrich)[16]. В 1429 вона стала членом Ордена Дракона[17]. Єдиним знаним її урядником (чашником) був кн. Костянтин Іванович Прихабський Друцький[18].

1 квітня 1428 Вітовт записав дружині віно на м. Новогрудок, ряд навколишніх сіл і дворів[d][20], а помираючи, згідно з оповіддю Яна Длугоша, доручив Ягайлові опікуватись нею. На похороні Юліана ри́дма голосила, повторюючи знов і знов, що зосталась сиротою[11]. Під час династичної війни між Сигізмундом й Свидригайлом останній повелів уморити вдовицю всупереч обіцянці боронити її[1].

Згідно з Теодором Нарбутом, Гольшанська нібито померла 1448 р. в селі Дубровиця біля Львова на 70 віці життя й була похована у віленськім костелі св. Анни[21]. Сучасні ж дослідники відкидають ці звістки як недостовірні[4].

Див. також

Коментарі

  1. ↑ То міг бути Іван Мстиславович «Хотет», який згідно з «Бархатною книгою» був внуком Святослава Титовича й Феодори Ольгердівни[2].
  2. ↑ Висловлювалась навіть думка, що вони познайомились на похороні Анни і великий князь так нею захопився, що вирішив зробити дружиною[5].
  3. ↑ Власне «на просьбу и на жоданье» Юліани Вітовт наділив угіддями православний монастир Різдва Пречистої Богородиці в Троках, який за припущенням білоруського дослідника Юрія Микульського могла заснувати сама велика княгиня[6]. Для її особистих потреб була вимурована православна церква чи то пак каплиця святого Георгія на однім з острівців озера Гальве непоодаль Троцького замку. Пізніш храм перейшов до Сапегів, що зробили з нього родову усипальницю, 1596 р. був переданий уніатам з підпорядкуванням віленському монастирю Святої Трійці, а в 1655 — зруйнований під час польсько-російської війни[7]. Прикметно, що Вітовт і Ягайло звертались 1417 р. до отців Констанцького собору з проханням скасувати практику перехрещування «русинів», себто православних, при їхнім переході в католицтво[8].
  4. ↑ Нове Село (чи Кубарка), Городечно, Бретена, Басино, Півберег[be], Делятичі, Любча, Осташин[be], Негневичі[be], Полоная[be], Кореличі, Свержень[be], Цирин[be], Полонка[be], Почапово[be], Ляхово, Бобри (?) і Вакініки (Войдатово)[19][1].

Примітки

  1. ↑ а б в Полехов С.В. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV века / отв. ред. Б. Н. Флоря. — Москва : «Индрик», 2015. — С. 153, 553. — ISBN 978-5-91674-366-1. Архівовано з джерела 16 листопада 2022
  2. ↑ Лицкевич О. В. «Летописец великих князей литовских» и «Повесть о Подолье»: опыт комплексного критического разбора. — СПб : Дмитрий Буланин, 2019. — С. 519. — ISBN 978-5-86007-918-2.
  3. ↑ а б Higgins, Sophia Elizabeth (1885). Women of Europe in the fifteenth and sixteenth centuries. London: Hurst and Blackett. с. 274-277.
  4. ↑ а б в Tęgowski, Jan (1995). Małżeństwa księcia Witolda Kiejstutowicza (PDF). Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego Heraldycznego. 2 (13): 181-182. ISSN 1230-803X.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  5. ↑ Janicki, Kamil (28 lutego 2021). Ród Holszańskich. Familia, z której pochodzili wszyscy królowie Polski nazywani Jagiellonami. Wielka Historia.
  6. ↑ Микульский Ю. Н. Литовский князь Витовт как православный ктитор (1392-1430 гг.) // Беларуская Даўніна. — 2015. — № 2. — С. 28-33.
  7. ↑ Освящение новоустроенной православной церкви в уездном городе Троках, Виленской губернии, 22 сент., 1863 г. // Странник. — 1863. — IV (декабрь). — С. 61-62.
  8. ↑ Полехов С.В. Браки князя Свидригайла Ольгердовича // По любви, въ правду, безо всякие хитрости. Друзья и коллеги к 80-летию В.А. Кучкина. Сборник статей. М.: Индрик. — 2014. — С. 256.
  9. ↑ а б Nikodem, Jarosław (2013). Witold: Wielki Książę Litewski (1354 lub 1355-27 października 1430). Kraków: Avalon. с. 360, 448-449. ISBN 978-83-7730-051-0.
  10. ↑ Tęgowski, Jan (1999). Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław. с. 209. ISBN 83-913563-1-0.
  11. ↑ а б Osiński, Krzysztof (2013). Obraz Władysława Jagiełły i Witolda Kiejstutowicza w «Rocznikach» Jana Długosza (Praca licencjacka). Uniwersytet im. Adama Mickiewicza w Poznaniu. с. 20, 55.
  12. ↑ Szybkowski, Sobiesław (1999). Ród Cielepałów: studium genealogiczne. Gdańsk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego. с. 194. ISBN 83-70-17-851-0.
  13. ↑ Urban, William (2019). The Last Years of the Teutonic Knights Lithuania, Poland and the Teutonic Order. Greenhill Books. с. 202. ISBN 978-1-78438-357-2.
  14. ↑ Брун Ф. Путешествие Гилльбера де-Ланнуа по Южной России, в 1421-м году. — Одесса, 1852. — С. 4-5.
  15. ↑ Keršienė, Dovilė (2014). Illustrissima princeps, serenissima regina et domina clementissima: LDK valdovių, didikių epistolika (XIV a. pab. — XV a. pirmoji pusė). Senoji Lietuvos literatūra (38): 169—170.
  16. ↑ CEV, nr. 1216, s. 716
  17. ↑ Petrauskas, Rimvydas (2015). The Grand Duchy of Lithuania and the universal world of king of the Romans, Hungary and Bohemia Sigismund of Luxemburg. Book of emperor Sigismund, ed. by Jūratė Kiaupienė, Rimvydas Petrauskas: 18—19.
  18. ↑ Rimvydas, Petrauskas (2011). Kształtowanie się instytucji dworu wielkoksiążęcego w Wielkim Księstwie Litewskim (koniec XIV — połowa XV wieku). Politeja. 2 (16): 178.
  19. ↑ CEV, nr. 1321, s. 793–794
  20. ↑ Wolff, Józef (1895). Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa: Drukiem J. Filipowicza. с. 96.
  21. ↑ Narbutt, Teodor (1839). Dzieje narodu litewskiego. T. 6, Panowanie Witolda w wieku piętnastym. Wilno: nakładem i drukiem A. Marcinkowskiego. с. 562-563.