PROFILPELAJAR.COM

Візантійська філософія являла собою переважно релігійну грецькомовну думку Візантії IV–XIV ст. Деякий час (до закриття Платонівської Академії Юстиніаном в 529 році) зберігав свій вплив неоплатонізм (Прокл Діадох).

Початок візантійської філософії пов'язаний з діяльністю каппадокійських мислителів (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорий Ниський), котрі сформулювали відмінності між сутністю й іпостассю. Саме вони «закладають фундамент візантійскої філософії». Як відзначають дослідники (Удальцова, 1988), основним змістом цих роздумів була антропологічна проблематика.^[1] Віднині людина визначається не через родову сутність (як розумна істота), а через скоювані вчинки (як особистість). Різновид сутності й іпостасі сприяло адаптації античної спадщини у християнській традиції у епоху триадологічних спорів.

Аскетична традиція (Евагрій Понтійський і Іван Ліствичник) успадковували античні ідеї стоїцизма (ідеал апатії), однак саме поняття пристрасті піддавалося більш глибшому опрацюванню. Так початком пристрастей були названі вісім «помислів» (дав.-гр. λογισμοὶ): ненажерливість, розпуста, жадібність, сум, гнів, зневіра, марнославство і гордість.^[2]

Євсевій Кесарійський розробляє провіденціалістську концепцію лінійной історії. Діонісій Ареопагіт вносить иєрархічний принцип у розумінні буття.^[3] Візантійська естетика у особі Іоанна Дамаскина у немалій долі надихалась полемікою з іконоборством і стверджувала духовний характер істинного мистецтва, у котрім людина завдяки іконі й символу опиняється причастною до Бога^[4].

У пізній Візантії філософська думка розділяється на раціоналістичний (Михайло Пселл, Іоанн Італ) і містичний (Симеон Новий Богослов, Григорій Палама) напрямки. Останнє направлення отримало назву ісихазм і було пов’язано з вченням про «нетварний світ», а також з різновидом сутності і енергії у Богу. Бог може бути абсолютно трансцендентним світу, однак завдяки своїм діям або «енергіям» (наприклад, благодаті) він може ставати іманентним.^[5] Етика переосмислювалась у містичномі ключі як синергізм людини і Бога у ділі обоження.

Згодом візантійская філософія дала сильний вплив на руську релігійну філософію (див. неопатристичний синтез).

Примітки

↑ Удальцова З.В. Византийская культура. М.: Наука, 1988. - С.43.
↑ Евагрий Понтийский, авва О восьми помыслах к Анатолию. Архів оригіналу за 5 січня 2020. Процитовано 30 квітня 2020.
↑ Что есть Иерархия, и какая цель Иерархии?. Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 30 квітня 2020.
↑ Три защитительных слова против порицающих святые иконы. Архів оригіналу за 30 грудня 2019. Процитовано 30 квітня 2020.
↑ О Божественных энергиях и их причастии. Архів оригіналу за 4 травня 2020. Процитовано 30 квітня 2020.

Література

Беневич Г. І. Візантійська філософія: філософія або богослов’я // Вісник ЛДУ. №2. 2011.
Бичков В.В. Візантійська естетика. МА., 1977
Зозулак Ян. Византийская философия. Перевод на русский язык Н.Б. Кориной. Санкт-Петербург: ДМИТРИЙ БУЛАНИН, 2022.-240 с.-ISBN 978-5-86007-984-7
Linos Benakis, (2013). Byzantine Philosophy B, Parousia, Athenai, 2013.
Katerina Ierodiakonou, (2002). Byzantine Philosophy and Its Ancient Sources. Oxford University Press.
B. N. Tatakis, (1949). La philosophie Byzantine, Paris. English translation: Byzantine Philosophy by Nicholas Moutafakis, Hackett Publishing, 2003.
Ján Zozulak. Inquiries into Byzantine Philosophy. Berlin: Peter Lang, 2018. ISBN 978-3-631-76600-2. DOI:10.3726/b14585.