PROFILPELAJAR.COM

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Бонди.

Бонди (в Скандинавії) — вільні селяни, які володіли одалем — успадкованою землею (норв. оđal — успадковане родове земельне володіння). В середньовічному суспільстві селяни-вікінги у порівнянні з європейським селянством володіли більшою кількістю прав і повноважень. Бонди мали право носити зброю, брати участь у засіданнях тингів, а у випадку, якщо стосовно їх учинявся злочин, могли розраховувати на судовий захист. Саме з бонда, самодостатнього господаря, починався в тогочасній Скандинавії відлік повноправності. Невипадково звичаєве право у Швеції називалося «право бондів» (bonda lagh)^[1].

Майновий склад бондів

Поняття «Бонди» не було соціально визначеним. Джерела — записи звичаєвого права і саги (поезія скальдів майже зовсім не містить відомостей з цього питання) — деякою мірою дають змогу окреслити різні соціальні типи, які охоплює термін «бонд» (bóndi, більш рання форма búandi, bóandi). Цей термін спершу означав домогосподаря; потім, коли виникла відмінність між жителями міста і сільської місцевості, він став застосовуватися до селян, на відміну від містян (boeiar menn). Однак в пам'ятках ХІІ-ХІІІ ст. бондом звичайно називається не кожний сільський житель, а тільки домогосподар, власник маєтку, голова сім'ї, на відміну від людини, позбавленої земельної власності або власного житла (emleypr madr). Поняття «бонд» передбачало вільну людину, яка веде самостійне господарство, і саме бонди складали основу норвезького суспільства в Х–ХІІІ ст. (як і у більш пізній період Середньовіччя).

Питання майнового становища бондів остаточно не вивчене. Серед них були і заможні, великі землевласники, і дрібні, збіднілі люди. Давні джерела звичаєвого права дають критерії для розуміння багатства і бідності в даному суспільстві. Наприклад, в Остланді власник господарства з чотирма і більше головами великої рогатої худоби вважався заможною людиною; в Південно-Західній Норвегії нижній поріг заможності господарства — 6 корів. Таким чином норма забезпеченості господарства визначалася кількістю великої рогатої худоби^[2]. Другою важливою ознакою матеріального рівня в ту епоху була наявність допоміжної робочої сили. Із саг відомо, що у кожного самостійного бонда, за винятком очевидних бідняків, в господарстві були раби або слуги. Вони часто згадуються в норвезьких судебниках («Закони Гулатинга», «Закони Фростатинга») — про роботу бонда в полі разом із сином і рабами; часто згадуються особисто вільні робітники бондів, які стоять перед вибором: служити іншим чи жебракувати^[3]. Селянин, який працював сам (einyrki, einvirki), вважався малопотужним господарем, який через це користувався певними пільгами при виконанні державних повинностей, наприклад, при комплектуванні екіпажу військового корабля. Такі господарі в Тронгеймі були звільнені (приблизно в ХІІ ст.) від необхідності з'являтися на Ейратинг — загальний тинг, де проголошували конунга Норвегії. У Вестланні einvirkiar повинні були відвідувати лише ті тинги, які збиралися з надважливих питань; на решту тингів вони могли не ходити. При цьому в судебнику роз'яснено, що einvirki вважається такий господар, якому в роботі допомагає той, хто не досяг 15-річного віку, чи то його син, чи син іншого чоловіка^[4]. Такі господарі не відносилися до повноцінних бондів, і в праві наводилося розмежування між fuller bonde і einvirki: на перших податки на користь церкви покладалися повністю, на других — в зменшеному розмірі.

Примітки

↑ Сванидзе А. А. Викинги — люди саги: жизнь и нравы / Аделаида Анатольевна Сванидзе. — М.: Новое литературное обозрение, 2014.
↑ Лебедев Г. С. Эпоха викингов в северной Европе. Л., 1985.
↑ Гуревич А. Я. Норвежское общество в раннее Средневековье. — М., Наука, 1977.
↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 29 березня 2018. Процитовано 28 березня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)