Баламандська декларація[1][2] (Баламандська угода[3][4], Баламандський документ[5][6], офіційна назва «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування», фр.l'uniatisme, méthode d'union du passé, et la recherche actuelle de la pleine communion[7]) — заява, зроблена Змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу між Римо-католицькою і православною церквами в ході її VII пленарного засідання, яке відбулося з 17 по 24 червня1993 року у Баламандському богословському інституті, Ліван. Як зазначається в «Журналі Московської Патріархії», «цей текст є проміжним робочим документом Змішаної комісії з богословського діалогу, тому він не підписувався представниками Церков» (ЖМП, № 12, 1997)[8].
Декларація містить у собі величезні поступки обох сторін православного-католицького діалогу. Католицька сторона проголошує відмову від прозелітизму серед православних і «експансії за рахунок православної церкви». З боку православної поступкою було прийняття існування Східних католицьких церков, сама активність яких для православної церкви була каменем спотикання. Нарешті, поступкою обох сторін була взаємна відмова від винятковости — визнання, що і католицька церква, і православна церква є носіями порятунку, а досягнення єдности «не може бути ні поглинанням, ні змішанням, але зустріччю в істині і любові»[3].
Тим не менш, на думку православних, прозелитична діяльність католицької церкви у традиційно православних регіонах не припинилася[9]. Як зазначив у травні 2006 року Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II, цей документ «так і не став для католиків перешкодою для насадження унії та продовження експансії на схід»[10].
Російською мовою Баламандський документ був уперше опублікований 1995 року в другому томі збірника «Єдність», виданого Богородице-Різдвяним Бобреневим монастирем Московської єпархії, поряд з иншими документами православно-католицького богословського діалогу. У лютому 1997 року Архієрейським собором РПЦ було ухвалене рішення про публікацію тексту Баламандської угоди 1993 року, а також коментаря до нього в офіційній церковній пресі[8].
Передісторія
На рубежі 1980-1990-х років міжконфесійні стосунки Православної та Католицької церков значно ускладнилися. Спричинилася до того в першу чергу активізація унійних церков, які вийшли з підпілля й почали відновлювати свої парафії і структури на місцях, подекуди силовими методами. Найбільш болісно для православних цей процес протікав на Заході України — у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях та Закарпатті), де УГКЦ мала домінуюче становище до радянської анексії 1939 та 1940-х років, а православних було дуже мало. Там доходило до масових заворушень, сутичок, силового повернення відібраних більшовиками у вірних УГКЦ храмів, які після так званого Собору 1946 року стали православними (РПЦ). Православні громади виганяли на вулицю; проти вірян, які зберегли єдність із Православною церквою, була розгорнута кампанія з дискредитації у пресі[8].
Прямий діалог з уніатами виявився неможливим, позаяк греко-католики вийшли з «чотиристоронньої комісії», створеної в січні 1990 року з представників Московського патріархату, Римо-католицької церкви, Української православної церкви МП та католиків східного обряду із Західної України[8].
Під сильним натиском представників української партії Рух, які заявили, що в разі приходу до влади всі храми будуть відібрані у православних і передані українським уніатам, останні вирішили, що немає ніякої необхідности вести діалог із православною церквою[13][8].
Масовий перехід в уніатство почався 1989 року і в сусідній Словаччині за сприяння нової влади. 29 травня1990 року Президія Національної ради Словаччини видала закон «Про врегулювання майнових відносин між греко-католицькою і православною церквами» (закон № 211/1990), згідно з яким греко-католицької церкви поверталося все нерухоме майно, що належало їй до 28 квітня1950 року. Однак у Словаччині дані процеси відбувалися зглядно мирно, держава зобов'язалася надати православній Церкві фінансову допомогу для будівництва (або облаштування) нових храмів[14].
Як зазначалося в «Журналі Московської Патріархії», «світова громадськість із недовірою ставилася до протестів Московського Патріархату, вважаючи, що на Західній Україні відбувається відновлення історичної справедливости»[8].
За словами митрополита Волоколамського Іларіона (Алфєєва): «Усе це призвело до дуже великої напруги в наших двосторонніх відносинах, а також позначилося і на православно-католицькому діалозі, тому що ми відмовилися обговорювати нехай і важливі, але теоретичні богословські теми. Ми наполягли на тому, щоб обговорювалася тема унії»[15].
У 1990 році з призводу РПЦ, підтриманої всіма помісними православними церквами, був припинений православно-католицький богословський діалог. В ухваленій постанові говорилося, що його відновлення можливе після того, як буде спільно вивчена проблема унії та знайдений її розв'язок[8][16].
На підставі спільно вироблених матеріалів Міжнародна змішана комісія з богословського діалогу, що зібралася на Шостій пленарній сесії у Фрайзінгу (Німеччина) 6 — 16 червня 1990 року, виступила із заявою[8], в якій констатується, що «унія яко метод там, де вона застосовувалася, не служила цілям зближення церков. Навпаки, вона викликала нові поділи. Таким чином, становище, яке було створено, стало приводом для сутичок і нещасть, які закарбувалися в історичній пам'яті обох церков. Окрім того, й еклезіологічні мотиви спонукають шукати инших шляхів»[16].
Наступним етапом роботи комісії стало засідання Координаційного комітету в Ариччі (біля Риму), що пройшов з 10 по 15 червня 1991 року, на якому був вироблений перший варіант спільного документа «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування»[8], який і став основою для баламандського документа[16].
VII пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з православно-католицького діалогу
Сьоме пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між католицькою церквою і православною церквою проходило з 17 по 24 червня 1993 року в Баламанді, недалеко від однойменного монастиря і в будівлі Богословського інституту святого Івана Дамаскіна і нового Баламандського університету. На цьому пленарному засіданні Спільної міжнародної комісії з діалогу були присутні 14 представників восьми автокефальних православних церков і двадцять чотири члени Комісії з католицької сторони. Учасників тепло зустрів Патріарх Антіохійський Ігнатій IV[17].
Католицька делегація здійснила богослужіння в суботу вдень, а православна делегація — в неділю вранці, кожна церемонія проходила в історичній церкві монастиря в присутності великого числа віруючих. В понеділок, 21 червня православні і католики, були гостями на обіді у Патріарха Ігнатія IV. Офіційна делегація, що представляла комісію нанесла візит ввічливости до президента Республіки Ільясу Храуі і Голова Парламенту Набіху Беррі у вівторок, 22 червня. Вся комісія потім здійснила поїздку по історичному центру Бейруту[17].
Сьоме пленарне засідання було повністю зосереджено на богословських і практичних питаннях, пов'язаних з існуванням і пастирською діяльністю східних католицьких (уніатських) церков. Змішана міжнародна комісія з православно-католицького діалогу в Баламанді мала у своєму розпорядженні робочий документ, розроблений координаційним комітетом Комісії в ході зустрічі в Аричче (Рим) у червні 1991 року. Цей текст був вивчений і перероблений «у відвертому і братському дусі»[17].
Документ, вироблений у Баламанді Спільною міжнародною комісією з богословського діалогу, був направлений главам католицької і помісних православних церков для затвердження та застосування[17].
Зміст декларації
Документ складається з трьох частин: «Вступ», «Еклезіологічні принципи» і «Практичні правила»[16]. Складений документ:
констатує відсутність єдності між православ'ям і католицтвом (пп. 6-11), а також те, що у минулому способи його досягнення виявилися безуспішними (пп. 7, 9) і породили серйозні конфлікти і недовіру (пп. 7-11).
розглядає православну і католицьку церкви яко «Церкви-сестри» (пп. 12, 14, 27); пункт 14 був відсиланням до енцикліки Івана Павла ІІ «Slavorum Apostoli»[3].
визнає унійні церкви «східними католицькими церквами» (пп. 3, 8, 16, 23, 34), «яко частина католицької громади» (п. 3), які повинні керуватися положеннями Другого Ватиканського собору (п. 16) і бути рівноправними учасниками у справі екуменічного діалогу (пп. 16, 34);
оголошує, що «пастирська діяльність як латинської, так і Східних католицьких церков, більше не спрямована на те, щоб спонукати вірних однієї Церкви переходити в іншу; таким чином, вона більше не прагне до прозелітизму серед православних. Вона прагне до задоволення духовних потреб своїх власних вірян і не має ніякої волі до експансії за рахунок православної церкви» (п. 22) і виключає «уніатський підхід» як спосіб пошуку повного спілкування (п. 4)
пропонує забути історію «відносин між православною церквою і східними католицькими церквами» (п. 23) і засуджує "спроби повернути східних католиків до церкви отців православною стороною (п. 11);
декларує, що православ'я і католицтво в рівній мірі ведуть до спасіння, і стверджує рівність рятівної дії і достовірності святих таїнств як у православ'ї, так і в католицтві (пп. 10, 13, 28, 30);
закликає враховувати «реліґійну свободу вірян», які «повинні мати змогу вільно висловлювати свою думку, коли їх про це запитують» (п. 24);
пропонує вірянам надавати «допомогу иншим Церквам в їхньому богослужінні, представляючи свою власну церкву в їхнє розпорядження за обопільною згодою, яке дозволило б здійснювати богослужіння по черзі в різний час у тому самому будинку» (п. 28);
пропонує створення католиками «нових структур у регіонах, що традиційно належать до юрисдикції православної церкви», лише після ради між місцевими єпископами церков; і взагалі рекомендує «уникати душпастирської діяльности, яка загрожувала б незабаром вилитися у суперництво чи навіть конфлікт» (п. 29);
наполягає на необхідності «приділити особливу увагу готуванню майбутніх священників», освіта яких «має бути об'єктивним і позитивним по відношенню до іншої церкви», проповідувати справжність її «сакраментального життя» (таїнств), викладати історію, «орієнтовану на узгоджену або навіть загальну історіографію обох церков» (п. 30);
оголошує, що мета «діалогу любови» — «знайти повне спілкування, яке існувало між нашими Церквами понад тисячоліття» (п. 20);
вважає, що запропоновані принципи й методи виключать в майбутньому «усякий прозелітизм і всяке прагнення до експансії католиків на збиток православної церкви» та усунуть перешкоди для подальшого екуменічного діалогу (п. 35)[18].
Учасники
Як зазначив голова Синодальної богословської комісії митрополит РПЦ Філарет (Вахромєєв), текст був завізований представниками дев'яти помісних православних церков; щодо представника Російської православної церкви ігумена Нестора (Жиляєва), він зазначив: «Текст був лише завізований у робочому порядку, причому особою, яка не мала повноважень для ухвалення відповідальних рішень у цій галузі»[19].
від православних церков
В обговоренні документа брали участь наступні представники помісних Православних церков:[11]
Архієпископ Австралійський Стилиан (Харкианакис), співголова Змішаної міжнародної комісією з богословського діалогу між римсько-католицькою церквою і православною церквами
Митрополит Італійський Спиридон (Папагеоргіу), виконавчий секретар Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між римо-католицькою церквою і православною церквами
Баламандський документ, із його рішучими та революційними формулюваннями, одразу ж всебічно розкритикували як православноі, так і з католики[21]. Без заперечень прийняли її дві головних дійових особи православно-католицького діалогу — Папа Римський і Патріарх Константинопольський[3].
Консервативні й традиціоналістські кола і в православ'ї, і в католицизмі убачали у Баламандському документі еклезіологічне зрівняння православної і католицької Церков. Особливо неприйнятними для них були твердження Баламандського документа про «ті самі таїнства», у тому числі про «єдине таїнство Священства, що приносить єдину Жертву Христову», які можуть привести до висновку, що таїнства «Церков-сестер Сходу і Заходу», «спільно зберігають Церкву Божу», рівноспасительні і повному євхаристійному спілкуванню заважають тільки «забобони й використання історії у політичних цілях». Ці твердження важко узгодити з позиціями сторін, кожна з яких розглядає свою Церкву яко універсальну і єдино істинну[16]. Критикували також вживання терміна «церкви-сестри» щодо Православної і Католицької Церков[5].
Уніати були незадоволені тим, що документ відкидає унію як метод, тим самим ставлячи під питання саме існування уніатських церков[16], опріч того, вони відчули, що «Церквою-сестрою» можуть розглядати не їх, а місцеву православну Церкву[22]. Апостольський адміністратор для греко-католиків Румунії єпископ Георгій Гуциу, направив 1994 року листа Папі Івану Павлу II, в якому різко критикував саме ті положення Баламандського документа, які відкидають «уніатство» яко метод, який суперечить традиції обох Церков, звинувачуючи Румунську православну церкву у тому, що вона не відмовляється від приєднання шляхом насильства і терору в 1948 році Румунської уніатської церкви до Румунської православної (Chretiens en marche. 1994. № 43). Закінчується цей лист однозначним і жорстким запереченням не тільки Баламандського документа, а й узагалі всіх виплодів православно-католицького діалогу щодо проблеми унії: «Румунська церква, яка перебуває у сопричасті з Римом, нічого не сприймає з текстів, підписаних на Родосі, у Фрайзінгу, Аричче й Баламанді, і оголошує недійсними підписи, поставлені під цими текстами» (там само)[8].
Низку критичних зауваг до Баламандського документу (втім, у м'якішій формі, не заперечуючи його корисности в цілому) висловив голава українських греко-католиків кардинал Мирослав Любачівський[8].
У грудні 1993 року ченці гори Афон направили листа до Патріарха Варфоломія з виразом невдоволення Баламандскою декларацією[23]. 18 березня 1994 року він був опублікований у грецькій пресі і потім перекладений російською, сербською та англійською мовами[11].
У 1995 році Архієрейський Синод Елладської православної церкви засудив Баламандську угоду, відзначивши, що «Баламандський текст щодо унії — неприйнятний з православного погляду» і «абсолютно чужий віковому православному Переданню»[24].
Рішення Архієрейського Собору РПЦ в лютому 1997 року щодо публікації Баламандського документа викликали сплеск інтересу до нього. У газеті «Русь Православная» № 48 від 6 березня 1997 року, що виходила яко додаток до «Радянської Росії», з'явилася публікація під заголовком «Баламандська унія?», де був надрукований текст Баламандського документа з купюрами, що спотворюють зміст документу, та коментар до нього. У публікації давалася вкрай негативна оцінка Баламандському документу[8]. 16 березня 1997 року в лютому конференція Союзу православних братств прийняла резолюцію, в якій висловлено стурбованість «Баламандською угодою, яка різко суперечить традиційному святоотцівському відношенню до католицизму»[25]. Надалі серед деяких противників екуменізму і контактів з Католицькою церквою закріпилося найменування цього документа «Баламандскою унією»[19][26].
Проте в дійсності ніякого злиття православ'я і католицтва не сталося. Як зазначав католицький богослов і член спільної православно-католицької комісії з богословського діалогу священник Вацлав Хриневич, «виражений у переломному документі новий образ думок не став ні в одній з Церков загальнопоширеним і загальноприйнятим»[3]. На думку православного історика Владислава Петрушко: «Висновки, зроблені в Баламанді, визнавали по суті, що ніякої перешкоди на шляху до спілкування між католиками і православними немає. В той же час реально існуючий комплекс протиріч між Православ'ям і католицизмом переконував у протилежному. Стрімке відродження уніатства на Західній Україні та його подальше просування на Схід також змушували Ватикан не поспішати з висновками про історичну неспроможність унії, в якій знову починали бачити досить дієвий засіб прозелітизму серед православних»[27].
17 липня 1997 року Священний Синод РПЦ ухвалив: «Вважати за необхідне проведення спеціального всеправославного обговорення Баламандського документу» і «Рекомендувати до публікації в церковній пресі представлений Синодальною богословською комісією коментар до тексту Баламандського документа»[28].
Проблема уніатства розглядалася і на Восьмому пленарному засіданні Змішаної комісії в Балтіморі (США). Передбачалося прийняття документа, де розглядалася б уже конкретний практичний складник цієї проблеми, враховуючи той факт, що Східні Католицькі (уніатські) Церкви несуть своє служіння в основному на споконвічній канонічної території відповідних Православних Церков. Документ не був прийнятий, а відтак розгляд даного питання було зовсім припинено[29].
За словами Патріарха Алексія II, Баламандській угоді «ніколи не надавалося догматичне значення»[10].
Література
Wacław Hryniewicz: Uniatismus — einst und jetzt. Reflexionen zum Dokument von Balamand (1993). In: Ostkirchliche Studien 43 (1994). ISSN 0030-6487. S. 328—339.
Hervé Legrand: Hat die Ekklesiologie von Schwesterkirchen, die das Dokument von Balamand unterstützt, «Bürgerrecht» in der katholischen Kirche gefunden? Деякі wünschenswerte Klärungen innerhalb der katholischen Kirche und speziell für unsere orthodoxen Partner. In: Ostkirchliche Studien 52 (2003). ISSN 0030-6487. S. 281—315.
Филонов В. И. Баламандская декларация как попытка диалога между Католической и Православной Церквями // Вестник Орловского государственного университета. Серия: Новые гуманитарные исследования. 2010. № 3. С. 78-80.
Примітки
↑Филонов В. И. Баламандская декларация как попытка диалога между Католической и Православной Церквями // Вестник Орловского государственного университета. Серия: Новые гуманитарные исследования. 2010. № 3. С. 78-80.
↑Заявление Священного Синода Московского Патриархата (в связи с выходом католиков восточного обряда из четырехсторонней Комиссии по урегулированию отношений между православными и католиками восточного обряда в Западных областях Украины и по поводу решения Львовского городского Совета народных депутатов от 6 апреля 1990 года) // Журнал Московской Патриархии. стр. 14-15.
.jpg)
