У Ліможі помер художник Жан-Батист (Жан-Луї Трентіньян), який заповів поховати власне тіло в одному з провінційних містечок. Перед самою смертю Жан вимовив досить незрозумілу фразу: «Ті, хто мене люблять, поїдуть потягом». І ось на паризькій станції збираються всі ті, хто займав певне місце у житті Жана: колишні дружини-наркоманки, коханці, хворі на СНІД, сини-трансвестити і просто люди зі своїми проблемами й комплексами. Різношерстий натовп буденно галасує в пошуку вільних місць у потягу на Лімож, люди натикаються один на одного, кидають стандартні фрази про співчуття та доброчесність покійного, базікають про життя і згадують старі образи. Багато з них були злі на те, що їм доведеться їхати у провінцію, але вже під час подорожі роздратування починає змінюватися розкріпаченням. Осторонь залишається лише один з синів старого художника — він самотньо їде машиною з труною батька, і, як і всі інші мандрівники, думає лише про секс, наркотики, конкуренцію та втрачене кохання.
У Ліможі усіх прибулих чекає коротка похоронна церемонія на місцевому цвинтарі та великий порожній будинок, в якому знову будуть довгі розмови, з'ясування стосунків зі спогадами про старі образи. Знову з'ясовуватимуть, кого з братів батько любив більше і хто з них більше був гідний його любові, хто частіше відвідував старого, хто більше допомагав. Знову будуть старі розмови про колишніх дружин і колишніх коханців; люди, що заплуталися у собі і своїх почуттях зізнаватимуться один одному в любові та звинувачувати в усіх гріхах. Зрідка люди згадуватимуть привід, через який вони усі зібралися у Ліможі, і говорити хороші слова про покійного.
