PROFILPELAJAR.COM

Микола Іванович Супруненко
Микола Іванович Супруненко
Народився	5 (17) лютого 1900; Полтава
Помер	11 вересня 1984 (84 роки); Київ
Поховання	Байкове кладовище
Країна	УРСР
Національність	українець
Діяльність	історик
Alma mater	Інститут червоної професури при ВУЦВК
Галузь	історія
Заклад	Інститут історії АН УРСР
Вчене звання	професор, академік АН УРСР
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Відомі учні	Бойко Олена Дмитрівна; Реєнт Олександр Петрович; Терещенко Юрій Іларіонович; Тимченко Жанна Павлівна
Членство	НАНУ
Партія	КПРС
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Супруненко.

Мико́ла Іва́нович Супруне́нко (*5 (17) лютого 1900(19000217), Полтава — † 11 вересня 1984, Київ) — український радянський історик, доктор історичних наук (з 1953 року), професор (з 1955 року), член-кореспондент (з 1958 року) і дійсний член (з 17 березня 1972 року) АН УРСР. Член ВКП(б) з 1925 року.

Біографія

Народився 5 (17 лютого) 1900 року у Полтаві у робітничій сім'ї. Брав участь у Громадянській війні. З 1921 року на громадській, потім на партійній роботі. Член ВКП(б) з 1925 року. 1937 року закінчив Інститут червоної професури при ВУЦВК (Харків, Київ). У 1937–1941 роках працював в Інституті історії України АН УРСР (з 1953 року — Інститут історії АН УРСР) ученим секретарем, у 1941–1954 роках — старшим науковим співробітником, у 1955–1984 роках — завідувачем відділом.

Жив в Києві по вулиці Коцюбинського, 9, квартира 3. Помер 11 вересня 1984 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Відзнаки

Заслужений діяч науки УРСР (з 1968 року). Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (присуджено 25 грудня 1969 року за двотомну працю «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні»; у співавторстві).

Народжений двома орденами «Знак Пошани» (1944, 1954), орденом Трудового Червоного Прапора (1967), Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР, Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1970).

Праці

Автор праць з новітньої історії України; зокрема доби 1917—1920 років, написаних на основі джерельних матеріалів, але обмежених офіційною партійно-радянською доктриною. Опублікував понад 170 наукових праць. Головні з них:

«Розгром денікінщини на Україні» (1942),
«Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни 1918—1920 pp.» (1951, друге видання — 1961),
«Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945» (1956),
«Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине 1918—1920» (1966).
«Історія України. Короткий курс» (1941, спільно з С. Белоусовим, К. Гуслистим, Ф. Ястребовим, М. Петровським).