Питання про зведення нової маркграфської резиденції гостро постало після закінчення війни за Пфальцьку спадщину, під час якої французькими військами в 1689 р. було спалено Новий замок у Бадені.
Замок був хоч і відновлений, але більше не задовольняв функції репрезентації абсолютної влади монарха.
Запрошений з Італії і призначений придворним архітектором, Доменіко Егідіо Россі (1659—1715) вже з 1697 р. на замовлення Людвіга Вільгельма зводив в розташованому трохи північніше Бадена містечку Раштат мисливський замок. До осені 1699 р. було загалом завершено будівництво двох його флігелів і розпочато основний корпус (Corps de Logis), коли маркграф прийняв рішення про перенесення своєї резиденції в Раштат, що вплинуло, як на долю Раштата, який отримав міські права (1700 р.) так і на подальші плани будівництва. У 1702 р. основне будівництво було завершено, і вже взимку 1701/1702 р.р. сім'я маркграфа в'їхала у бічні флігелі нового палацу; до 1705 р. в Раштат переїхала і більшість маркграфського двору.
Людвіг Вільгельм, однак, ледве зміг повною мірою насолодитися своєю новою резиденцією, так як з 1701 Баден-Баден був безпосередньо втягнутий у війну за іспанську спадщину, і маркграф проводив весь час на полях битв. Від отриманих поранень він і помер у січні 1707 р. Тоді ж його вдова Франциска Сибілла Августа Саксен-Лауенбурзька[de] усунула від справ Доменіко Россі, доручивши подальші роботи в палаці богемському архітектору Йоганну Міхаелю Людвігу Рореру[de].
У травні того ж року Раштатт був окупований французькими військами, проте палац майже не постраждав, і вже до кінця року роботи знову відновилися. Наприкінці листопада 1713 р. Раштат був обраний місцем проведення мирних переговорів і 7 березня 1714 р. укладення мирного договору між Францією та Австрією.
У 1722 р. будівельні роботи у палаці були, нарешті, завершені із встановленням скульптури Юпітера, що метає блискавки. Але й у наступні десятиліття постійно проводилася санація конструкцій даху.
Після закінчення Другої світової війни в палаці, що повністю зберігся, в 1946—1954 pp. проходили так звані «Раштатські процеси», організовані французьким військовим командуванням для розслідування випадків примусової праці та організації концтаборів у південній Німеччині; на лаві підсудних опинилося понад 2000 осіб.
Сучасне використання
Палац Раштат знаходиться у державній власності, під управлінням «Державних замків та парків Баден-Вюртемберг», і відкритий для відвідування.
У південному крилі палацу з 1956 р. розміщується заснований 1934 р. Військово-історичний музей[de], що демонструє експонати військової історії південного заходу Німеччини періоду XVI—XX ст.
Georg Dehio: Handbuch der Deutschen Kunstdenkmäler. Band IV. Südwestdeutschland. Verlag Wasmuth, Berlin 1911, S. 325—327.
Wolfgang Froese, Martin Walter (Hrsg.): Schloss Rastatt — Schloss Favorite. Menschen, Geschichte, Architektur. Sonderveröffentlichung des Kreisarchivs Rastatt, Band 8, Casimir Katz Verlag, Gernsbach 2011, ISBN 978-3-938047-50-7.
Dietrich Rentsch: Schloss Rastatt — Ein Kurzführer. Hrsg.: Staatliches Liegenschaftsamt Karlsruhe in Verbindung mit der Oberfinanzdirektion Karlsruhe. Müller, Karlsruhe 1989, ISBN 3788097817.
Jan Schmidt, Peter Vogel: Der Hochaltar der Schlosskirche in Rastatt. Hrsg.: Institut für Museumskunde an der Staatlichen Akademie der Bildenden Künste. Stuttgart 1991.
Wolfgang E. Stopfel: Das Schloß Rastatt. In: Hugo Schneider (Hrsg.): Burgen und Schlösser in Mittelbaden. Verlag Historischer Verein für Mittelbaden, Offenburg 1984, S. 41–53.
.jpg)
