В іншому мовному розділі є повніша стаття Slavery in Africa(англ.). Ви можете допомогти, розширивши поточну статтю за допомогою перекладу з англійської. Дивитись автоперекладену версію статті з мови «англійська». Перекладач повинен розуміти, що відповідальність за кінцевий вміст статті у Вікіпедії несе саме автор редагувань. Онлайн-переклад надається лише як корисний інструмент перегляду вмісту зрозумілою мовою. Не використовуйте невичитаний і невідкоригований машинний переклад у статтях української Вікіпедії! Машинний переклад Google є корисною відправною точкою для перекладу, але перекладачам необхідно виправляти помилки та підтверджувати точність перекладу, а не просто скопіювати машинний переклад до української Вікіпедії. Не перекладайте текст, який видається недостовірним або неякісним. Якщо можливо, перевірте текст за посиланнями, поданими в іншомовній статті. Докладні рекомендації: див. Вікіпедія:Переклад.

Рабство в Африці відоме на континенті не тільки в минулому, але продовжує існувати і в даний час. Рабовласництво було звичним в різних частинах Африки, як і в решті частини стародавнього світу. У багатьох африканських спільнотах, де раби становили більшість населення, вони наділялися певними правами, а не були майном власника^[1][2][3]. Але з появою арабської і трансатлантичної работоргівлі ці системи змінилися, а раби стали постачатися як живий товар на невільницькі ринки за межами Африки^[4].

Рабство Африці в історичний час мало різні форми, які іноді не цілком відповідають поняттю рабства, прийнятому в решті світу. У тих чи інших частинах Африки зустрічалися кабальна залежність^[ru], поневолення внаслідок війни, військове рабство і кримінальне рабство^[5].

Численні форми рабства зустрічаються протягом всієї африканської історії. Крім використання місцевих форм, були послідовно запозичені система рабовласництва Стародавнього Риму, християнські принципи рабовласництва, ісламські принципи рабовласництва і відкрита трансатлантична работоргівля^[6]. Рабство було, різною мірою, частиною економіки багатьох африканських країн протягом кількох століть^[6]. Ібн Батута, що побував у Малі в середині XIV століття, писав, що місцеві жителі змагаються один з одним у кількості рабів, а сам він як знак гостинності отримав у подарунок хлопчика-раба^[7]. У Чорній Африці рабовласництво мало складну структуру, що включала права та свободи рабам і обмеження на продаж і вимоги до господарів щодо утримання^[8]. У багатьох спільнотах серед рабів була встановлена ієрархія, за якою, наприклад, відрізнялися раби за народженням і раби, захоплені під час війни^[9].

У багатьох африканських спільнотах між вільним і феодально залежним хліборобом різниці майже не було. Раби в Сонгайській імперії в основному використовувалися в сільському господарстві. Вони були зобов'язані працювати на господаря, але були мало обмежені в особистому плані. Ці невільні люди, скоріше, становили професійну касту^[4].

Африканське рабство в основному було схоже на боргову кабалу, хоча в деяких районах Чорної Африки рабів використовували в щорічних жертвоприношеннях, як наприклад в ритуалах Дагомеї^[10]. У багатьох випадках раби не були власністю і не залишалися невільними довічно^[11].

Африканські форми рабства включали встановлення сімейних зв'язків. У багатьох спільнотах, що не припускали власності на землю, рабство використовувалося для посилення впливу і розширення зв'язків^[12]. У цьому випадку раби ставали частиною сім'ї своїх господарів^[6]. Діти рабів могли досягти високого становища в такій спільноті і навіть стати вождями^[9]. Але частіше між вільними і невільними людьми існувала сувора межа^[12]. Основні форми рабства в Африці:

• традиційне — раб є майном власника, його можна вільно продавати, поводитися з ним як з річчю. Діти такого раба часто також були власністю власника. Традиційне рабство було поширене на Нілі і в Північній Африці, про його існування в інших частинах континенту відомості недостовірні до появи арабських і європейських свідчень^[13];
• домашня прислуга — раб є слугою в будинку власника, але частково зберігає особисту свободу. Продаж такого раба можливий тільки у винятковому випадку. Раби можуть отримувати плату за свою роботу (продуктами або наданням земельних ділянок), можуть вступати в шлюб і залишати спадок своїм дітям^[9];
• кабала — володіння людиною як виплата нею боргу. У кабальну залежність потрапляв або сам боржник, або його родичі. Кабала була поширеним явищем у Західній Африці. Кабала подібна до рабства, але має серйозні відмінності: термін її дії обмежений, продажу не передбачається^[14].
• військове рабство — використання рабів як воїнів. При цьому вони призиваються на службу і проходять військову підготовку, але залишаються рабами після її закінчення. Господарем таких військових рабів зазвичай є глава місцевої влади, який використовує їх, щоб добувати гроші або захищати політичні інтереси^[15]. Прикладами військових рабів можуть служити формування, створені ісламськими правителями в Судані й Уганді^[15], і загони польових командирів у Західній Африці^[16];
• жертва — спільноти, що практикують людські жертвоприношення, в першу чергу використовували для цього рабів^[6];
• товар — деякі африканські нації цілеспрямовано здійснювали набіги на африканські держави з метою захоплення і подальшого продажу рабів. Ця форма рабства отримала найбільший розвиток після відкриття трансатлантичної работоргівлі. Звернення в рабство стимулювали європейські торговці, посередниками виступали місцеві африканські правителі^[17].

Протягом тисяч років держави Африки практикували рабство і примусову працю^[18]. Проте точних свідчень, що стосуються часу до появи арабської і трансатлантичної работоргівлі немає. Часто рабством називаються складні форми суспільних взаємовідносин, що не відповідають визначенню рабства^[8].

У Північній Африці традиційне рабство поширилося за часів Римської Імперії (47 рік до н. е. — бл. 500 року)^[13]. Після падіння Риму рабство залишилося у великих християнських поселеннях регіону. Після арабської експансії рабство поширилося в держави Субсахарської Африки (Малі, Сонгаї, Гана)^[6]. В середні віки основними напрямками работоргівлі були південний і західний, а джерелом рабів — Центральна і Східна Європа^[19].

На Африканському Розі Соломонова династія експортувала рабів з західних кордонів держави або з щойно завойованих територій^[20]. Мусульманські прибережні держави отримували рабів з глибини материка^[21]. На території сучасних Ефіопії та Еритреї раби в основному ставали домашньою прислугою^[22][23].

Про Центральну Африку є лише уривчасті свідчення, судячи з яких рабами тут були тільки захоплені в полон представники ворожих племен^[24].

У західній практиці до відкриття трансатлантичної работоргівлі були поширені численні форми рабства^[18]. Після початку постачання живого товару в Америку работоргівля стала основою економіки і політики великих держав регіону: Малі, Гани і Сонгаї^[25]. Однак інші спільноти активно чинили опір работоргівлі: Королівства Мосі намагалися захопити ключові міста, а після невдачі продовжили здійснювати набіги на работоргівців. Однак в 1800-ті роки і вони приєдналися до трансатлантичної работоргівлі^[25].

До XVII століття рабство не грало значної ролі на Великих Африканських озерах. Рабів у невеликих кількостях вивозили в арабські країни і Індію. Пік работоргівлі припав на XIX століття, а центром рабовласництва став Занзібар. Регіон також взяв участь у трансатлантичній работоргівлі^[26].

Історія рабовласництва в Африці поділяється на три великі етапи: арабська работоргівля, трансатлантична работоргівля і рух за скасування рабства XIX—XX століть. Перехід на кожен етап супроводжувався значними змінами форм, масовості й економічної моделі рабовласництва^[6]. Після скасування рабства тисячі колишніх рабів повернулися на батьківщину і осіли в Ліберії і Сьєрра-Леоне^[17].

Арабська работоргівля зародилася у VIII столітті. Перші маршрути забезпечували постачання рабів з регіонів на схід від Великих озер і з Сахеля. Закони ісламу допускали рабство, але забороняли перетворювати на рабів мусульман, тому в рабство звертали в основному людей з-за межі африканського поширення Ісламу^[13]. Постачання рабів через Сахару й Індійський океан почалось з IX століття, коли цей маршрут взяли під контроль афро-арабські работорговці. За наявними оцінками, щорічно з узбережжя Червоного моря та Індійського океану вивозилося лише кілька тисяч рабів. Їх продавали на невільничих ринках Середнього Сходу. Нарощування обсягів відбулося з розвитком кораблебудування, яке дозволило збільшити обсяги продукції, що постачається з плантацій, що викликало необхідність залучення додаткової робочої сили. Обсяги работоргівлі досягли десятків тисяч чоловік на рік^[27]. У 1800-ті роки відбулося різке збільшення потоку рабів з Африки в ісламські країни. У 1850-ті роки припинилося постчання рабів з Європи, стався новий стрибок обсягів. Работоргівля припинилася тільки в 1900-ті роки, після початку колонізації Африки європейцями^[28].

Работоргівля через Атлантичний океан почалася в XV столітті. Цей етап став черговою значною зміною в житті африканців: раніше складаючи невелику частину рабів в світі, до 1800-х років вони стали складати їх переважну більшість^[29]. За короткий час работоргівля перетворилася з незначного сектора економіки на її переважну складову, а використання на плантаціях рабської праці стало основою процвітання багатьох спільнот^[6]. Крім іншого, атлантична работоргівля змінила традиційний розподіл форм рабства.

Першими європейцями, які прибули на гвінейське узбережжя, були португальці. Першу операцію з захоплення рабів на Африканському континенті здійснив португальський капітан і дослідник Нуну Тріштан в 1441 році. У XVI столітті португальці, що влаштувалися на островах Мадейра, Кабо-Верде і Сан-Томе, почали використовувати негрів-рабів для обробітку цукрових плантацій, оскільки для європейців клімат островів виявився важким. З відкриттям Америки португальська факторія Ельміна стала важливим центром з відправлення рабів до Нового Світу^[30].

В Америці першими європейцями, що почали використовувати працю африканських рабів, стали іспанці, які влаштувалися на островах Куба і Гаїті^[31]. Перші раби прибули в Новий Світ у 1501 році^[32]. Свого піку атлантична работоргівля досягла наприкінці XVIII століття. У рабство звертали жителів внутрішніх областей Західної Африки, направляючи за ними спеціальні експедиції. Потреба в рабів через зростання європейських колоній була настільки велика, що на заході Африки виникли цілі імперії, що існували за рахунок работоргівлі, зокрема Ойо і Бенінське царство. Поступова відміна рабства в європейських колоніях протягом XIX століття призвела до зникнення таких держав, заснованих на мілітаристичній культурі і перманентній війні, що забезпечує надходження нових рабів^[33]. Коли потреба європейців у рабах знизилася, африканські рабовласники почали використовувати рабів на власних плантаціях^[34].

В середині XIX століття, коли європейські держави почали масштабну колонізацію Африки, на континент прийшли закони, що забороняють рабство. Іноді це призводило до суперечностей: колоніальна влада, незважаючи на заборону рабовласництва, повертала рабів-утікачів їхнім власникам^[6]. У деяких випадках рабство в колоніях зберігалося аж до здобуттям ними незалежності^[35]. Антиколоніальна боротьба часто зводила рабів і їхніх господарів разом, проте після здобуття незалежності вони засновували опозиційні одні одним партії^[28]. У деяких частинах Африки рабство або подібні до них форми особистої залежності зберігаються досі і виявляються для сучасної влади складною проблемою^[36].

Рабство, незважаючи на майже повсюдну заборону в усьому світі, залишається проблемою. Рабами можуть вважатися більше 30 мільйонів жителів планети^[37][38]. У Мавританії до 600 000 чоловіків, жінок і дітей, або 20 % населення є рабами, в більшості випадків перебуваючи в кабальній залежності^[39][40]. Рабство в Мавританії було оголошено незаконним тільки в серпні 2007 року^[41]. Під час Другої громадянської війни в Судані в рабство було звернуто за різними оцінками від 14 000 до 200 000 чоловік^[42]. У Нігері, де рабство скасували в 2003 році, за даними 2010 року майже 8 % населення залишаються рабами^[43][44].

• Берберська работоргівля

• Church Missionary Society (1869). The slave trade of east Africa . London: Church Missionary Society.
• Faragher, John Mack; Mari Jo Buhle, Daniel Czitrom, Susan H. Armitage (2004). Out of Many. Pearson Prentice Hall. с. 54. ISBN 0-13-182431-7.
• Reynolds, Edward (1985). Stand the Storm: A history of the Atlantic slave trade. London: Allison and Busby.
• Savage, Elizabeth, ред. (1992). The Human Commodity: Perspectives on the Trans-Saharan Slave Trade. London.
• Wright, Donald R. History of Slavery and Africa. Online Encyclopedia. Архів оригіналу за 2 квітня 2007.