* Ігри та голи за професіональні клуби враховуються лише в національному чемпіонаті.
** Тільки на посаді головного тренера.
Євген Миколайович Попихін (19 лютого 1960, Москва, СРСР) — радянський хокеїст (захисник) і російський тренер. Майстер спорту СРСР міжнародного класу.
Біографічні відомості
Вихованець московського «Динамо». Переможець молодіжної першості СРСР 1979 року[1]. Срібний призер і кращий захисник юніорського чемпіонату Європи 1978 року. Переможець молодіжної першості світу 1980 року. Найбільш відомими серед його партнерів стали олімпійські чемпіони Володимир Крутов, Ігор Ларіонов і Сергій Свєтлов[2].
Першою командою майстрів стало харківське «Динамо», дебютант другої ліги. Наступні одинадцять сезонів захищав кольори динамівських колективів з Риги і Москви. У складі московського клубу двічі ставав чемпіоном і чотири рази призером чемпіонатів Радянського Союзу. Був капітаном команди. Учасник суперсерій проти клубів Національної хокейної ліги. 1990 року обирався до списку 34 кращих гравців сезону. У вищій лізі виходив на лід у 483 матчах (26+51).
У грудні 1990 року провів чотири матчі за національну збірну Радянського Союзу і став переможцем традиційного міжнародного турніру на призи московської газети «Известия»[3]. У складі другої збірної СРСР — шестиразовий переможець міжнародного турніру на призи газети «Ленинградская правда»[4].
У швейцарському клубові «Давос» завершив ігрову кар'єру і розпочав тренерську діяльність (очолював молодіжну команду). Працював головним тренером у командах НЛА «Рапперсвіль-Йона» і «Фрібур-Готтерон».
2005 року повернувся до Росії. Працював у клубах «Локомотив» (Ярославль), «Хімік» (Митищі), «Торпедо» (Нижній Новгород), «Автомобіліст» (Єкатеринбург), «Динамо» (Мінськ, Білорусь), «Амур» (Хабаровськ), «Нафтохімік» (Нижньокамськ), «СКА-Нева» (Санкт-Петербург) і «Хумо» (Ташкент, Узбекистан).
↑Отечественный хоккей. Первый, второй, третий и четвертый эшелоны 1975/1976 — 1979/1980. Молодежные и юношеские чемпионаты СССР 1975/1976 — 1979/1980. // Под общей редакцией Александра Серебринникова. — Москва, 2014. — С. 136—137. (рос.)[1]