Мегалодон (Otodus megalodon, від дав.-гр.μεγας — «великий» та οδους — «зуб») — вимерлий вид акул із ряду ламноподібних. Існував у міоцені та пліоцені, близько 20—3 млн років тому (є й суперечливі дані про більш давні та новіші знахідки). Його представники були одними з найбільших акул всіх часів. Розмір їхніх зубів може сягати 17—18 см[1][2], а хребців — 23 см; максимальну довжину тіла за цими даними оцінюють приблизно у 20 м[2].
Класифікація
Мегалодона описав Луї Агассіз у книзі 1843 року. Він зарахував його до одного роду з сучасною білою акулою (Carcharodon carcharias) через дещо подібний вигляд зубів і назвав Carcharodon megalodon. 1960 року бельгійський дослідник Едгар Казьє дійшов висновку, що мегалодон не є близьким родичем білої акули, і виділив його зі спорідненими видами в новий рід Procarcharodon (відповідно, назвою виду стало Procarcharodon megalodon). 1964 року радянський палеонтолог Леонід Глікман відніс мегалодона з родичами до нової родини Otodontidae й нового роду Megaselachus, перейменувавши вид на Megaselachus megalodon. 1987 року французький вчений Анрі Каппетта вирішив, що Procarcharodon та Megaselachus є синонімами описаного ще 1923 року роду Carcharocles і, відповідно, перейменував мегалодона на Carcharocles megalodon. 2012 року Каппетта включив його з усіма близькими видами до його предківського роду Otodus, а Carcharocles та Megaselachus оголосив підродами цього роду. Таким чином, у цій системі мегалодон називається Otodus megalodon[3][4].
В еволюції Otodus та його нащадків йшло поступове збільшення та розширення зубів, поява на їх лезі дрібних зазублин, а згодом — втрата пари бічних зубців. Відмінність згаданих класифікацій спричинена зокрема тим, що різні дослідники надавали різним ознакам різну вагу: Глікман виокремлював рід Megaselachus, серед іншого, на втраті (в більшості випадків) бічних зубців, а Каппетта (1987), не вважаючи цю ознаку достатньо важливою, включив у рід Carcharocles усі близькі до мегалодона види з зазубленим лезом; тому в перший рід потрапили лише два види, тоді як у другий — більше[4][3][1].
І Глікман, і Каппетта зараховують мегалодона до родини Otodontidae, і цей варіант нині має найбільше визнання. Стара версія про його близьку спорідненість із білою акулою (належність до роду Carcharodon родини Lamnidae) має небагато прихильників, хоча вони є й серед відомих спеціалістів[5].
Опис
Найчастіше від мегалодона зберігаються зуби, що є найбільшими зубами акул за всю історію Землі. Вони мають трикутну форму й численні дрібні зазублини вздовж краю. Їх найбільший розмір (від верхівки до одного з відгалужень кореня) іноді сягає 17—18 см[1][2]. На відміну від близьких видів, мегалодон у дорослому віці не мав пари зубців по краях зубів; це є його головною відмінністю від його ймовірного предка Carcharocles chubutensis[3]. Втрата бічних зубців йшла поступово: в олігоцені їх відсутність була рідкістю, в міоцені стала нормою, а до раннього пліоцену бічні зубці зникли навіть у молодих особин (втім, могли зберігатися на задніх зубах)[4].
Крім зубів, від мегалодона іноді зберігаються хребці. Зрідка трапляються навіть частини його хребта з багатьма хребцями; найповнішою з таких знахідок є стовп, що містить близько 150 хребців діаметром до 15,5 см, знайдений у міоценових відкладах Бельгії[1]. Відомі й хребці діаметром 23 см[2].
Довжину тіла мегалодона можна лише приблизно оцінити за розмірами його зубів та хребців. Цим питанням займалися чимало дослідників, які отримували різні формули зв'язку цих величин. Більшість сучасних оцінок його максимальної довжини лежать у межах 15—20 м; давніші оцінки сягають 39 м[2][1].
Поширення й час існування
Мегалодон був розповсюджений дуже широко: він жив у субтропічних та помірних водах обох півкуль, там, де температура води, згідно з оцінками, лежала в межах 12—27 °C[3]. Рівень моря тоді був вищий, ніж зараз, і тому його зуби трапляються в багатьох місцях, що зараз є суходолом.
Найдавніші знайдені рештки мегалодона, за різними даними, належать до нижнього[6][3] або середнього[1][7]міоцену; є й повідомлення про олігоценові[8][9][10] й навіть еоценові[1] знахідки. Така неясність пов'язана не лише з проблемами визначення віку знахідок, а й з відсутністю чіткої межі між мегалодоном та його ймовірним предком Carcharocles chubutensis: ознаки зубів у ході еволюції змінювалися поступово (див. вище)[4].
Зник мегалодон, імовірно, на межі пліоцену та плейстоцену, близько 2,6 млн років тому[11], хоча є й низка повідомлень про плейстоценові знахідки[11][12]. Іноді називають цифру 1,6 млн років тому[13]. Для піднятих із дна океану зубів деякі дослідники, спираючись на швидкість їх обростання мінеральною кіркою, отримували вік у десятки тисяч[14] або навіть сотні років, але цей метод визначення віку ненадійний: кірка може рости з різною швидкістю навіть на різних ділянках одного зубу, а може й припиняти ріст із невідомих причин[15].
Розквіту мегалодон досяг у міоцені, близько 16 млн років тому. В цей час він мешкав у північній півкулі, насамперед біля узбережжя Північної Америки та Європи, а також в Індійському океані. З часом він поширився на південь — до Південної Америки та Південно-Східної та Східної Азії. Середина міоцену відмічена найбільшою чисельністю цієї акули[джерело?].
Найдовше за все вони затрималися в Південній Півкулі. Вони були мисливцями на примітивних китів, особливо на цетотеріїв (дрібні стародавні вусаті кити). Його жертви населяли мілководні теплі шельфові моря.
Тривалий час вважалося, що причиною зникнення мегалодону є зміна клімату. Під час похолодання клімату в пліоценільодовики «зв'язали» величезні водні маси й багато шельфових морів зникли. Карта океанських течій змінилася. Океани стали прохолоднішими. Кити змогли вижити, сховавшись в багатих планктоном холодних водах. Для мегалодонів це виявилося смертним вироком. Свою роль могли відіграти й косатки, що з'явилися тоді ж, поїдаючи памолодь мегалодонів. Проте ця теорія виявилася хибною.
У 2015—2016 роках вчені з Цюріхського університету прийшли до думки, що причиною зникнення є значне зменшення чисельності здобичі мегалодона: зникли морські ссавці — жертви акули, водночас з'явилися предки косаток та великих білих акул, що виявилися успішними суперниками мегалодона, відтіснивши його від харчових ресурсів.
У криптозоології популярна думка, що мегалодон міг зберегтися дотепер. Вона базується на повідомленнях про зустрічі людей із дуже великими акулами та на випадках збереження в глибинах океанів тварин із переважно вимерлих груп (подібно до виявленої 1938 року латимерії, представника лопатеперих риб, що вважалися вимерлими понад 75 млн років тому). Так, у книзі Девіда Стеда «Акули й скати австралійських морів» наводиться розповідь про зустріч з велетенською акулою ловців омарівПорт-Стефанса в 1918 році.
↑Gottfried M.D., Fordyce R.E. (2001). An Associated Specimen of Carcharodon angustidens (Chondrichthyes, Lamnidae) from the Late Oligocene of New Zealand, with Comments on Carcharodon Interrelationships. Journal of Vertebrate Paleontology. 21 (4): 730—739. doi:10.1671/0272-4634(2001)021[0730:AASOCA]2.0.CO;2.
