Батько Лізи Гастоні був італійцем, а мати — ірландкою, після Другої світової війни вона переїхала до Лондона, де розпочала кар'єру фотомоделі та акторки[2]. У 1960-х роках Гастоні почала зніматися в італійському кіно, граючи у деяких жанрових фільмах. Згодом, після нетривалого шлюбу з відомим професором фізики Констатином Маносом, у неї зав'язалися стосунки з продюсером Джозефом Фрайдом, з яким 1966 року вона знялася у фільмі Карло Ліццані«Прокинься і вбий»[it], в якому вона вирізня́лася в ролі Кандіди, компаньйонки злочинця Лучано Лутрінга[it], з прізвиськом «соліст на автоматі», у виконанні Роберта Гоффмана[de]. Фільм мав значний успіх, а гра Лізи Гастоні була відзначена «Срібною стрічкою».
Однак, найтісніше пов'язаним з особистістю Лізи Гастоні, став культовий фільм«Дякую, тітонько» (1968) Сальваторе Сампері, де вона виконала роль тривожної та витонченої зрілої жінки, яка була вплутана в психологічно-травматичні кровозмішувальні стосунки зі своїм племінником, що прикидався паралізованим. Роль племінника зіграв молодий актор Лу Кастель[it], який до цього мав успіх в картині «Кулаки в кишені»Марко Беллокйо. Його роль була нагороджена «Золотою тарілкою» та «Давид ді Донателло».
«Я переконана, що у кожного з нас є свій вік (...) Є фізичні моменти – тому що в кіно йдеться насамперед про фізичні моменти – більш підходящі для нас, справедливіші. Їх зазвичай називають "зустрічами персонажів". Зрештою, моя справжня зустріч із персонажем відбулася, коли мені було двадцять дев'ять років, коли я знімалася у „Дякую, тітонько“. У віці жінки її розквіту на порозі тридцяти. Я не була старою, але й не молодою. Але фізично та емоційно я підходила для цієї ролі»
Після свого театрального дебюту 1979 року у виставі «Селестіна[it]» Фернандо де Рохаса[it], у постановці Луїджі Скварціни[it], Гастоні пішла зі сцени, присвятивши себе живопису та письменницькій діяльності. В середині 2000-х року Гастоні знову повернулася на сцену, з успішними виступами у кіно та на телебаченні, отримавши ще одну номінацію на премію «Давид ді Донателло» та «Срібну стрічку» за фільм Ферзана Озпетека«Біль чужих сердець» (2005).