PROFILPELAJAR.COM

**Леопольд I**
фр. *Léopold Ier de Lorraine*
Леопольд I; фр. Léopold Ier de Lorraine
	Король Єрусалиму
Правління	1690-1729
Коронація	Титулярний
Попередник	Карл Леопольд
Наступник	Франц II Стефан
Інші титули	Герцог Лотарингії, Герцог Цешину
Біографічні дані
Народження	11 вересня 1679; Палац Іннсбрука, Тироль, Австрія, Священна Римська імперія
Смерть	27 березня 1729 (49 років); Шато де Люневіль, Герцогство Лотарингія; падіння з коняd
Дружина	Єлизавета Шарлотта Орлеанська
Діти	Франц I , Леопольд Клемент Лотаринзький , Єлизавета Тереза Лотаринзька , Карл Лотаринзький , Анна Шарлотта Лотаринзька , Élisabeth Charlotte of Lorrained , Louis of Lorrained , Leopold de Lorrained , Louise Christine de Lorrained , Marie Gabriele Charlotte de Lorrained , Josepha Gabriele de Lorrained , Gabriele Louise de Lorrained і Eleanor de Lorrained
Династія	Лотаринзький дім
Батько	Карл Леопольд
Мати	Елеонора Марія Австрійська
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Леопольд I Добрий (фр. Léopold Ier de Lorraine, dit le Bon, нім. Leopold von Lothringen; 11 вересня 1679 — 27 березня 1729) — герцог Лотаринзький та Барський у 1690—1729 роках, герцог Цешину у 1722—1729 роках, син герцога Лотарингії Карла V та принцеси з дому Габсбургів Елеонори Марії Австрійської, батько імператора Священної Римської імперії Франца I. Кавалер ордену Золотого руна.

Життєпис

Леопольд народився 11 вересня 1679 у палаці Іннсбрука в Тиролі. Хлопчик став первістком в родині герцога Карла V Лотаринзького та його дружини Елеонори Марії Австрійської. Новонароджений отримав ім'я Леопольд Йозеф Карл Домінік Агапет Гіацинт. Перше ім'я було дане на честь Леопольда I, що став його хрещеним батьком.

Землі батька, герцогства Барське та Лотаринзьке, були захоплені Францією, і він був герцогом лише номінально. Карл V знайшов прихисток при австрійському дворі і став на службу імператору. Одружившись із його сестрою, він отримав посаду губернатора Тіролю. Тож дитинство Леопольда пройшло в Іннсбруку. Згодом в сім'ї з'явилося ще четверо синів та донька, що померла відразу після народження. Батько часто брав участь у походах проти турків. Сини виховувалися матір'ю, жінкою видатного розуму та суворого характеру.

Карл V раптово помер дорогою до Відня у 1690. 10-річний Леопольд успадкував титул герцога Лотарингії. Матір, всіляко намагаючись виконати волю чоловіка, робила все, щоб їхнім дітям були повернені законні вотчини. Так, вона зверталася до рейхстагу у Регенсбурзі. Леопольд в цей час здобував військову освіту у Відні під наглядом імператора. Він зростав разом з його синами Йозефом та Карлом.

У віці 18 років герцог став до лав армії. Під час війни за Пфальцську спадщину, у 1697, він командував Рейнською армією.^[3]

Війна завершилася підписанням восени 1697 Рейсвейкського мирного договору. Його положеннями передбачалось повернення територій Лотарингії та Бару дому де Водемон. Леопольд урочисто в'їхав у Нансі 17 серпня 1698 року. У жовтні він одружився із французькою принцесою для закріплення мирних відносин із Францією. Посагом нареченої стали 900 000 ліврів, що було істотним внеском до порожньої скарбниці герцогства. Й надалі у зовнішній політиці Леопольд намагався підтримувати добрі стосунки із сусідньою державою, а також зробив Лотарингію нейтральною країною.

Не зважаючи на ці дипломатичні маневри, під час війни за іспанську спадщину в 1702 році столиця Лотарингії була окупована. Герцог переніс двір до Люневілю, оселившись в тамтешньому замку. Палац було відновлено та реконструйовано за моделлю Версаля за проектом Жермена Бофрана.

Ідея щодо створення нового замку в Нансі не була реалізована. Замість нього був реконструйований замок Ла Мальґранж, неподалік столиці, що став улюбленою резиденцією родини. Сприяв герцог і благоустрою Нансі. Були збудовані новий собор, театр опери, зміцнені укріплення. Леопольд також заснував академію скульптури та живопису.^[4]

Для підвищення престижу, Леопольд прийняв титул короля Єрусалиму, як нащадок Готфріда Буйонського. Як кузен імператора, він отримав право на предикат Його королівська високість та збільшив кількість своїх послів при іноземних дворах, в тому числі, і в Версалі.

Випущений у 1703 «Код Леопольда» («le Code Léopold») регламентував відношення уряду з духовенством в односторонньому порядку. Таке рішення було несхвально прийнято Римом. Відносини герцога з Папою Римським стали натягнутими.

1708 року, після смерті Карла Фердинанда Ґонзаґа, який доводився йому троюрідним братом, Леопольд претендував на Мотферратське герцогство. Однак, за Утрехтським миром 1714, воно було присуджене Савої.В 1722 році, як компенсацію, він отримав території Цешину.

У 1710 герцог із дружиною відвідали Париж з приводу вінчання Марії Луїзи Єлизавети Орлеанської із герцогом Шарлем Берррійським та були присутніми на бенкеті у Люксембурзькому палаці.

У 1719 Леопольд викупив графство Ліньї-ан-Барруа у свого родича Шарля Анрі де Коммерсі.

Щодо внутрішньої політики, то герцог відбудував країну, постраждалу після окупації та війн. Також всіма засобами сприяв зростанню чисельності населення, у тому числі, заохочував еміграцію. Сприяв розвитку торгівлі та коммерції і шляхом створення мануфактур. Намагався відмінити кріпосне право, але викупні платежі були занадто високими для селянства навіть тоді, коли були зменшені вдвічі. Тому, у переддень Нового 1719 року, герцог звільнив своїх кріпаків без викупу, сподіваючись, що дворянство наслідує його шляхетний приклад.

Леопольд оточив себе гідними талановитими людьми, які у державних справах виявляли старанність, розуміння та добру волю. Правосуддя під час його правління здійснювалося зразково. Він постійно консультувався з найкращими паризькими адвокатами у вирішенні складних правових питань.^[5]

Для впровадження централізації влади був реформований уряд, призначені чотири державні секретарі та п'ятдесят вісім прево, створено новий адміністративний поділ країни. Була реформована податкова система для підвищення продуктивності. Були відбудовані старі та прокладені нові дороги.^[6]

Наприкінці царювання Леопольда Лотарингія переживала часи благоденстваː була мирною, безпечною та процвітаючою. Правитель був дуже популярним серед населення.

Відносини з Францією після 1725 року ускладнилися, оскільки юний король Людовик XV узяв за дружину Марію Лещинську, а не доньку Леопольда Анну Шарлотту, як сподівались. Почали знову укріплюватися зв'язки з австрійським двором. Спадкоємний принц Франсуа Етьєнн вже проживав у Відні, здобуваючи академічну та військову підготовку.

У березні 1729 року герцог підхопив якусь гарячку під час прогулянки околицями Люневіля, і за кілька днів помер у Люневільському замку, оплакуваний своїми підданими, на 50-му році життя. Поховали його у герцогському склепі церкви Сен-Франсуа-де-Кордельєр у Нансі.

По собі Леопольд залишив пам'ять як про мирного та щедрого монарха, що сприяв процвітанню свого народу. Його син Франсуа Етьєнн став засновником династії Габсбургів-Лотарингів на престолі Священної Римської імперії.

Шлюб та нащадки

У віці 19 років Леопольд одружився із 22-річною французькою принцесою Єлизаветою Шарлоттою Орлеанською, небогою короля Людовіка XIV. Весілля за домовленістю відбулося 13 жовтня 1698 у Фонтенбло. Церемонія вінчання пройшла 25 жовтня у Бар-ле-Дюк. Шлюб був укладений з політичних мотивів, однак, виявився щасливим та гармонійним. Молодята покохали один одного. Із народженням дітей у Єлизавети Шарлотти проявилися великий материнський інстинкт та турботливий характер. За цей час у подружжя народилося дев'ятеро дітейː

Леопольд (1699—1700) — помер немовлям;
Єлизавета Шарлотта (1700—1711) — пішла з життя під час епідемії віспи у віці 10 років;
Луїза Крістіна (13—18 листопада 1701) — померла через п'ять днів після народження;
Марія Габріела (1702—1711) — пішла з життя під час епідемії віспи у віці 9 років;
Луї (1704—1711) — пішов з життя під час епідемії віспи у віці 7 років;
Жозефіна Габріела (1705—1708) — померла у віці 3 років;
Габріела Луїза (1706—1710) — померла у віці 4 років;
Леопольд Клемент (1707—1723) — спадкоємний принц Лотарингії у 1711—1723 роках, був заручений з Марією-Терезією Австрійською, дітей не мав.

У 1706 році герцог захопився 20-річною Анною Маргаритою де Лінвілль, дружиною свого друга дитинства Марка де Бово, і значно збагатив її сім'ю. Єлизавета Шарлотта, за порадою матері, продовжила жити із чоловіком в палаці. Після закінчення роману вони примирилися і в них народилося ще п'ятеро дітейː

Франсуа Етьєнн (1708—1765) — герцог Лотарингії у 1729—1737, герцог Цешину у 1729—1765, великий герцог Тоскани у 1737—1765, імператор Священної Римської імперії у 1737—1765 роках, був одружений з імператрицею Марією-Терезією, мав численних нащадків;
Елеонора (4 червня—28 липня 1710) — померла невдовзі після народження;
Єлизавета Тереза (1711—1741) — дружина герцога Савої та короля Сардинії Карла Еммануїла III, мала трьох дітей;
Шарль Александр (1712—1780) — штатгальтер Іспанських Нідерландів у 1744—1780 роках, був одруженим з ерцгерцогинею Марією Анною Австрійською, мав позашлюбних нащадків;
Анна Шарлотта (1714—1773) — неодружена, дітей не мала.

Епідемія натуральної віспи, на яку Леопольд раніше щасливо перехворів, 1711 року забрала життя спадкоємного принца Луї та двох доньок. Дорослого віку досягли п'ятеро дітей. Нащадки їхнього сина Франсуа Етьєнна живі й донині.

Єлизавета Шарлотта пережила чоловіка на 15 років. Кінець життя вона провела у замку Аруе в Коммерсі, дочекавшись дев'ятьох онуків. Похована, як і Леопольд, в церкві Сен-Франсуа-де-Кордельєр в Нансі.

Нагороди

Орден Золотого руна № 561 (1690)

Генеалогія

Клаудія Франсуаза Лотаринзька

Фердинанд III

Елеонора Ґонзаґа

Карл V

Елеонора Марія Австрійська

Леопольд

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж http://genealogy.euweb.cz/lorraine/lorraine5.html
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж Lundy D. R. The Peerage
d:Track:Q67129259 d:Track:Q21401824
↑ Біографія Леопольда I [1] [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.] (нім.)
↑ Elisabeth Schrauth: Karlsruhe, Nancy: eine deutsch-französische Städtepartnerschaft. Karlsruhe 2005, стор. 33.
↑ BLKÖ:Habsburg, Leopold Joseph Karl [2] [Архівовано 7 жовтня 2014 у Wayback Machine.] (нім.)
↑ Один з чотирьох держсекретарів відповідав за стан доріг та мостів.

Література

Henry Bogdan, La Lorraine des ducs, sept siècles d'histoire, Perrin,‎ 2005. ISBN 2-262-02113-9
Georges Poull, La maison ducale de Lorraine, Nancy, Presses Universitaires de Nancy,‎ 1991, 575 p. ISBN 2-86480-517-0