У Ракові закінчив 6 класів народної школи, продовжив навчання в Долинській «Рідній школі», а згодом 6 років навчався у Стрийській гімназії.
У квітні 1944 став членом ОУН (псевдо «Добромир»). 1945 року його за доносом арештували. Ув'язнили і його батьків. 17 квітня 1946 року Петра Лавріва засудили на 10 років т. зв. «ВТТ» і 5 років позбавлення громадянських прав, як «бандєровского развєдчіка». Перебував у концтаборах СРСР: Карабас, Караганда, Воркута.
Після смерті Сталіна був звільнений з ув'язнення 5 листопада 1954 р. і переданий у комендатуру спецзаслання у м. Караганда. У Караганді влаштувався бухгалтером в автоуправлінні шахтобудівного комбінату, забрав до себе з Сиктивкару батьків і поступив на заочне відділення англійського факультету Алма-Атинського інституту іноземних мов (перебуваючи в ув'язненні вивчив англійську мову, в чому йому допоміг колишній капітан далекого плавання, за національністю фін). Потім були заочні трирічні курси французької мови у Москві. Петро Лаврів перекладав із 16 мов (включно з японською). Згодом викладав в університеті м. Алма-Ати.
1956 — на святу Покрову о. Микола Вонсуль повінчав Петра з воркутянською бранкою Марією Скрентович (із с. ЗалукваГалицького району), теж членкинею ОУН (псевдо «Олеся», «Звенислава», окружною жіноцтва Станіславщини). Згодом Марія закінчила Алма-Атинський політехнічний інститут.
1967 — подружжю дозволили повернутись в Україну, але не на батьківщину, а в Донецьку область, де вони прожили майже 30 років.
Вели активну просвітницьку роботу. Петро Лаврів написав і видав 3 томи книги з історії Південно-Східної України. Марія Лаврів працювала інженером у Донецькому науково-дослідному інституті «Автоматгірмаш».