PROFILPELAJAR.COM

	Залізнична аварія під Бірками
Країна	Російська імперія
Місце розташування	Велетень
Момент часу	29 жовтня 1888
Кількість постраждалих	68
Кількість загиблих	21
	Залізнична аварія під Бірками у Вікісховищі

49°41′15.298800099987″ пн. ш. 36°7′41.498400100002″ сх. д. / 49.68758° пн. ш. 36.12819° сх. д. / 49.68758; 36.12819

Залізнична аварія під Бірками — катастрофа, яка сталася з потягом імператора Олександра III 18 (29) жовтня 1888 року на Курсько-Харківсько-Азовській (нині Південній) залізниці, внаслідок якої імператор і його родина не постраждали, а вийшли зі страшних уламків неушкодженими. Порятунок імператорської сім'ї було оголошено дивом. На місці катастрофи було споруджено храм.

Місце катастрофи

Місце залізничної катастрофи — залізничний перегін біля слободи Бірки, тоді перебувало у складі Зміївського повіту Харківської губернії, нині — Зміївського району Харківської області. Розташоване при річці Джгун, приблизно за 27 км від міста Зміїв. В останній чверті XIX століття в селі було близько 1500 жителів, існувало хлібопекарне виробництво та була станція Курсько-Харківсько-Азовської залізниці^[1].

Хід подій

Аварія імператорського потягу сталася 17 жовтня 1888 року о 14 годині 14 хвилин, на 295-му кілометрі від міста Курськ, коли поїзд після спуску з ухилу йшов рівним насипом (близько 5 сажнів^[2] висоти) зі швидкістю близько 68 км/год.

Сильний поштовх скинув із місця всіх пасажирів у поїзді. Після першого поштовху пішов страшний тріск, а потім стався другий поштовх — сильніший за перший, а після третього, тихого, поштовху поїзд зупинився.

Ті, хто вціліли, побачили жахливу картину руйнування, яка супроводжувалася криками і стогонами покалічених. Усі кинулися розшукувати імператорську родину і незабаром побачили царя та його родину живими і неушкодженими. Вагон з імператорською їдальнею, у якій перебував Олександр III, а також його дружина, Марія Федорівна, з дітьми та почтом, був повністю розтрощений.

Вагон було скинуто на лівий бік насипу, він був у жахливому стані — без коліс, із понівеченими стінами, вагон напівлежав на насипу; дах його лежав частково на нижній рамі. Першим поштовхом повалило всіх на підлогу, а коли після страшного тріску і руйнування підлога провалилася і залишилася лише рама, то всі опинилися на насипу під прикриттям даху. Стверджують, що Олександр III, який мав неймовірну силу, тримав на плечах дах вагона, поки сім'я та інші постраждалі вибиралися з-під уламків.

Обсипані землею та уламками, з-під даху вийшли імператор, імператриця, спадкоємець, Цесаревич Микола Олександрович — майбутній останній російський імператор Микола II, великий князь Георгій Олександрович, велика княжна Ксенія Олександрівна, а разом із ними особи з почту, яких запросили на сніданок. Більшість осіб із цього вагона зазнали легкі забої, подряпини, крім флігель-ад'ютанта Шереметєва, якому розтрощило палець на руці.

У поїзді, який складався з 15 вагонів, вціліло тільки п'ять вагонів, зупинившись під дією автоматичних гальм Вестінгауза. Також залишилися цілими і два паротяги. Вагон, у якому перебували придворні службовці та буфетна прислуга, був зовсім знищений, і всі, хто перебував у ньому, вбиті і знайдені в жахливому вигляді — 13 понівечених трупів підняті з лівого боку насипу серед трісок і дрібних решток цього вагону. У вагоні царських дітей в момент аварії перебувала лише велика княжна Ольга Олександрівна, яку викинуло разом з її нянею на насип, та малолітній великий князь Михайло Олександрович, якого витяг з-під уламків солдат за допомогою самого государя.

Звістка про катастрофу імператорського потягу швидко поширилася по лінії і допомога поспішала з усіх сторін. Олександр III, попри жахливу погоду (морозило, йшов дощ) і страшну сльоту, сам розпоряджався вилученням поранених з-під уламків розбитих вагонів. Імператриця з медичним персоналом обходила поранених, надавала їм допомогу, всіляко намагаючись полегшити хворим їхні страждання, попри те, що у неї самої була пошкоджена рука вище ліктя, і що вона залишилася лише в сукні. На плечі цариці накинули офіцерське пальто, в якому вона і надавала допомогу.

Всього постраждало у катастрофі 68 осіб, у тому числі 21 особа загинула. Тільки надвечір, коли встановили особи всіх забитих і не зосталося жодного пораненого, царська родина сіла в інший царський поїзд (почтовий, який прибув на місце аварії) і відбула назад на станцію Лозову, де вночі на станції, в залі третього класу, відслужено перше подячне моління за дивовижне відведення від царя та його родини смертельної небезпеки. Години через дві імператорський потяг відбув у Харків та далі до Санкт-Петербурга.

Розслідування причин катастрофи

Відразу ж після аварії головний інспектор залізниць барон Шерваль, який їхав на царському потязі і зламав ногу в аварії, викликав міністра шляхів сполучення Сергія Вітте та директора Харківського політехнічного інституту Віктора Кирпичова, щоб очолити розслідування на місці. Згодом у Санкт-Петербурзі долучився Анатолій Коні, впливовий громадський адвокат.

У попередні роки Вітте регулярно управляв імперськими подорожами залізницею і цар його добре знав. За два місяці до аварії Олександр, засмучений наполегливістю Вітте про обмеження швидкості руху поїздів, публічно насварив його та його залізниці, посилаючись на походження її власників: «Ніде моя швидкість не обмежувалась; ваша залізниця неможлива, тому що єврейська». Вітте стверджував, що попереджав раніше уряд про недоліки в компонуванні потяга, зокрема, використання парних паровозів і несправних вагонів-салонів.

Троє слідчих не визначили безпосередню причину аварії. Вітте наполягав, що це було викликано перевищенням швидкості, що звільняло від відповідальності залізничне управління; Кирпичов звинуватив гнилі дерев'яні шпали, у той час як Коні переклав провину на залізниці, що звільняло від відповідальності державних посадових осіб. Вітте, зокрема, маневрував між звинуваченням чиновників і звільненням міністра зв'язку Костянтина Посьєта. Врешті-решт Олександр вирішив закрити справу тихо, дозволив Шервалю і Посьєту піти у відставку, і призначив Вітте директором імператорських залізниць. Попри зусилля Вітте, залізничні управлінці не уникнули уваги громадськості. Підрядника будівництва Курсько-Харківської лінії, Самуїла Полякова, який помер за два місяці до аварії, посмертно звинуватили в низькій якості будівництва залізниці. Громадськість зокрема «зарахувала» йому неякісний баластний гравій під шпалами, який не зміг погасити коливання.

Увічнення події

Подія 17 жовтня увічнена започаткуванням багатьох благодійних установ, стипендій тощо. На місці аварії незабаром збудовано скит, названий Спасо-Святогірським. Тут же, за кілька сажнів від насипу, споруджено чудовий храм в ім'я Христа Спасителя Преславного Преображення. Проект укладений архітектором Р. Р. Марфельдом^[3].

21 травня 1891 року, під час останньої подорожі імператриці Марії Федорівни з дочкою Ксенією Олександрівною та великими князями на південь, за їхньої присутності в Бірках на місці катастрофи урочисто започаткували будівництво храму. Найвище місце насипу, майже біля залізничного полотна, позначили чотирма прапорами — це те місце, де під час катастрофи стояв великокнязівський вагон, з якого викинуло неушкодженою велику княжну Ольгу Олександрівну.

Біля підніжжя насипу встановили дерев'яний хрест із зображенням Нерукотворного Спаса — це те місце, на яке ступила імператорська родина, вийшовши неушкодженою з-під уламків вагона-їдальні; тут була збудована печерна каплиця. На тому місці, де імператриця зі своїми дітьми доглядали за хворими, адміністрація Курсько-Харківсько-Азовської залізниці облаштувала сквер, який, таким чином, розташувався між храмом і каплицею.

…М(и)л(о)сти Твоея, Г(о)с(по)ди, исполнены суть судьбы нашя: не по беззаконием нашым сотворил еси нам, ниже по грехом нашым воздал еси нам. Наипаче же удивил еси м(и)л(о)сть Твою на нас в день он, егда вмале не погибе надежда наша, явил бо еси нам спасение помазанника Твоего благочестивейшаго государя нашего Императора Александра Александровича, дивно сохранив его и супругу его благочестивейшую государыню Императрицу Марию феодоровну и всех чад их во вратех смертных. Н(ы)не убо приклоняем с(е)рдца и колена наша пред Тобою, Вл(а)д(ы)ко живота и смерти, исповедающе неизреченное Твое м(и)л(о)с(е)рдие. Даждь убо нам, Г(о)с(по)ди, память сего страшнаго Твоего посещения тверду и непрестанну в себе имети из рода в род и не остави м(и)л(о)сти Твоея от нас…^[4]

Задля увічнення пам'яті чудесного порятунку царської родини в Харкові зроблено інші пам'ятні заходи, зокрема, створено Харківське комерційне училище Імператора Олександра III, відлито срібний дзвін для Благовіщенської церкви (нині — кафедральний собор) тощо.

Крім того, по всій імперії стали будуватися каплиці й храми святого покровителя царя — князя Олександра Невського^[5] (наприклад, Олександро-Невський собор у Царицині).

Художник-пейзажист Сергій Васильківський написав картину «Аварія царського поїзда біля станції Борки 17 жовтня 1888 року», од початку перебувала на зберіганні в Російському музеї імператора Олександра III (нині — Державний Російський музей) в Санкт-Петербурзі^[6].