Ця стаття про британські військово-морські формування. Про американські військово-морські формування 1838-1861 р.р. та американське військово-морське формування 1865-1902 р.р., яке інколи називали "Домашня ескадра" див. Домашня ескадра та Північно-Атлантична ескадра.
1 жовтня 1902 року, адмірал суперінтендант військово-морського резерву, тоді віцеадміралЖерар Ноель[en] отримав додаткове призначення головнокомандувачем Домашнього Флоту і йому виділили контрадмірала для служби під його керівництвом, як командир Домашньої Ескадри[1].
…ядро Домашнього Флоту мало складатися з чотирьох кораблів охорони портів, які мали бути відкликаними з різних розкиданих доків і перетворені на об'єднану та постійну морську команду — Домашню Ескадру — місце базування у Портланді. Також під керівництвом головнокомандувача Домашнього Флоту мали бути кораблі берегової охорони, які мали залишатися на стоянці у своїх гаванях відповідальності більшу частину часу задля виконання локальних обов'язків, але мали долучатися до Домашньої Ескадри для виходу у море не менше трьох разів на рік, і в цей момент об'єднані сили — Домашня Ескадра та кораблі берегової охорони — мали спільну назву, Домашній Флот[2].
Коли Великий Флот був розформований у квітні 1919 року, найпотужніші кораблі були переведені до складу Атлантичного Флоту, а старі кораблі переводились до складу Домашнього Флоту; такий розподіл тривав до осені 1919 року, коли кораблі Домашнього Флоту стали Резервним Флотом.
Домашній Флот був основними бойовим підрозділом Королівського флоту у європейських водах протягом Другої світової війни. 3 вересня 1939 року, під прапором адмірала Форбса на Нельсоні у Скапа-Флоу, він складався з 2-ї бойової ескадри[en], ескадри лінійних крейсерів, 18-ї ескадри крейсерів, контрадмірал, есмінців, контрадмірал, підводні човни (2-га флотилія підводних човнів, Данді, 6-та флотилія підводних човнів, Блайт, Нортумберленд), віцеадмірал, авіаносці (віцеадмірал Л. В. Уеллс, з кораблями Арк Роял, Фьюріос і Пегас), та бази у Оркні та Шетланді.[7] Його головним завданням було стримування Кріґсмаріне нацистської Німеччини від прориву за межі Північного моря. З цією метою була відновлена база часів Першої світової війни у Скапа-Флоу, оскільки її положення ідеально підходило для перехоплення кораблів, які намагалися прорватися крізь блокаду.
Двома найбільш непередбачуваними втратами Домашнього Флоту протягом раннього етапу війни були затоплення старого лінкора Ройал Оак у очікувано безпечній бухті Скапа-Флоу німецькою субмариною U-47 і втрата гордості флоту, лінійного крейсеруГуд у бою з німецьким лінкором Бісмарк.
Оперативні зони Домашнього Флоту ніяк не обмежувались і окремі кораблі передавались до інших зон абсолютно вільно. З усім тим, у південних районах Північного моря і Ла-Маншу були створені окремі командування для легких сил і зростальна інтенсивність Битви за Атлантику призвела до створення Командування Західних підходів. Лише зі знищенням німецького лінкора Тірпіц у 1944 році пріоритетність Домашнього Флоту була зменшена і більша частина його важких одиниць була відкликана для відрядження на Далекий Схід.
Головнокомандувачі протягом Другої світової війни:[8]
Після Другої світової війни Домашній Флот прийняв назад усі свої довоєнні обов'язки Королівського Флоту у власних територіальних водах, а також у північній та південній Атлантиці. З початком Холодної війни основний фокус було зроблено на захисті північної Атлантики від Радянського Союзу у взаємодії з іншими країнами в рамках НАТО. Адмірал Сер Родерік Мак-Грігор[en] спостерігав за спільними навчаннями Західного Союзу, які включали кораблі британського, французького та нідерландського флотів у червні-липні 1949 року. Адмірал Мак-Грігор перебував на авіаносці Імплейсебл, який також брав участь у навчаннях, разом з Вікторіос і Енсон, поряд із крейсерами та есмінцями. Під час навчань об'єднані сили відвідали затоку Маунтсбей[en] у Корнуолі протягом 30 червня — 4 липня 1949 року[10].
Головнокомандувач Домашнього Флоту отримав додаткові обов'язки у рамках НАТО, як головнокомандувач сил східної Атлантики, як частини SACLANT, коли було утворене військова структура командування НАТО у 1953 році зі штабом у Нортвуді[en] в північно-західному Лондоні. Проте, прапор головнокомандувача Домашнього Флоту продовжував знаходитись на Тайн у Портсмуті. Протягом навчань Мейнбрейс у 1952 році, військово-морські сили НАТО вперше були зібрані разом для навчань по захисту північної Європи; Данії та Норвегії. Результатом акту МакМехона[en] стали складнощі викликані потенційним британським контролем над ударними авіаносцями ВМС США озброєними ядерною зброєю і це призвело до створення до кінця 1952 року окремого Ударного Атлантичного Флоту, який безпосередньо підпорядковувався командуванню Атлантичного Флоту США, на своїй позиції у НАТО як SACLANT.[13]
Плавуча база підводних човнів Мейдстоун[en] була флагманом флоту в 1956 році. У 1960 році головнокомандувач Домашнього Флоту був переведений до Нортвуду і у 1966 році командування Каналу НАТО (пост який також займав головнокомандувач Домашнього Флоту) було перенесено з Портсмуту у Нортвуд.[14]
У квітні 1963 року було введено в експлуатацію військово-морську одиницю штабу Нортвуд[en], як HMS Уорріор під командуванням тодішнього Прапор-капітана. Домашній Флот був об'єднаний з Середземноморським Флотом у 1967 році. Зі значним розширенням зони відповідальності і зміною основних обов'язків із захисту територіальних вод, назву флоту було змінено на Західний Флот.
Головнокомандувачі після Другої світової війни[15]
↑Seligmann 2009, drawing upon T.N.A.: P.R.O., ADM 1/7606, docket Coast Guard, 24 March 1902, proposal by Sir Gerard Noel, 14 May 1902, and memorandum by Lord Walter Kerr, 17 May 1902.
.svg){kind=small}
