У 14 років у Едмонтоні почала виступати на радіо. За наполяганням свого педагога Фостер вступила в Університет Альберти в Едмонтоні, на спеціалізацію драматичне мистецтво.
Пізніше Фостер працювала моделлю в Торонто, одночасно виступала як акторка на радіо і на сцені[5].
Стала однією з провідних радіозірок Канади, граючи, зокрема, на Радіо Люксембург у кримінальному серіалі «Пригоди Гаррі Лайма» з Орсоном Веллсом у головній ролі, який був поставлений за мотивами фільму Третя людина, (1949)[7].
Накопичивши достатньо грошей, в 1951 році Фостер вирушила у Велику Британію з наміром продовжити освіту і знайти там роботу[3][4].
У той же рік вона отримала роль у виставі «Лощина» за п'єсою Агати Крісті, з якою пізніше гастролювала країною. Після спільної роботи на радіо Веллс взяв Фостер у свій спектакль «Отелло» в лондонському Вест-Енді, де вона грала роль Б'янки. Головні ролі грали сам Веллс і Пітер Фінч, а постановку здійснив Лоуренс Олів'є.
У 1951 році Фостер продовжила зніматися в кіно. Вона втілила підступну колишню подружку в кримінальній мелодрамі Тиха жінка, (1951) і спокусницю в детективі Втрачені години (1952) з Марком Стівенсом у головній ролі[4][5].
Її першою картиною стала мелодрама Кепські один для одного, (1953), у якій головний герой, лікар Том Оуен (Чарльтон Гестон) кидає просту дівчину Джоан Лешер (її зіграла Фостер) заради дами з товариства Лізабет Скотт, переїжджає до великого міста та відкриває шикарну клініку. Але потім він переглядає свої погляди на життя і відкриває медичну практику в шахтарському містечку, де медсестрою працює Джоан[9].
Наступною картиною акторки став фільм нуарПоїздка кривою дорогою (1954), у якому йдеться про порядного і сором'язливого автомеханіка і гонщика-аматора Едді Шенноне (Міккі Руні), якого двоє злочинців, використовуючи чари фатальної жінки (Фостер), втягують у пограбування банку. На думку історика кіно Майкла Кіні, у цій картині «Руні видає напрочуд чуттєву гру в якості закоханого автомеханіка, а Фостер відмінна в ролі фатальної жінки, докори сумління якої можуть вартувати Руні життя»[10]. Пол Мевіс написав про гру Фостер, що вона «далеко не клішована нуарова павучиха та фатальна жінка, погана від початку і до кінця без будь-якого морального виправлення», навпаки, вона «постає болісно суперечливою дівчиною, демонструючи свої емоційні коливання, Фостер вибудовує крихкий, але переконливий образ». В аудиторії не виникає сумнівів з приводу того, «що їй дійсно шкода самотнього та маленького Едді». Одночасно передається й те, що, передусім, вона хоче отримати гроші для хорошого життя, не замислюючись про сувору долю, яка чекає Едді. Як далі пише Мевіс, «до кінця фільму фатальна жінка остаточно перетворюється на гарну дівчину. Вона відчуває себе жахливо щодо того, що вони зробили з Едді, і ненавидить ватажка банди (Кевін Маккарті), у якого ще недавно була закохана, але все одно вона залишається з ним».[11] Гел Еріксон звернув увагу на «привабливість і сексуальність» акторки в цьому фільмі[12], а Стаффорд написав, що "чарівну фатальну жінку грає Даян Фостер, вкрай приваблива і талановита акторка, яка так і не піднялася до свого зоряного статусу, попри потужну гру у фільмах нуар Погані один для одного (1953) і Брати Ріко (1957) .[13]
У біографічній драмі Мавпа на моїй спині (1957) про боксера Барні Россі, який під час Другої світової війни пристрастився до наркотиків, опустившись на дно, а потім почав новий підйом, Фостер «справила вмілу підтримку» акторові Камерону Мітчеллу, який виконав головну роль, «з великим почуттям зігравши дружину боксера»[16].
У тому ж році вона виконала головну жіночу роль у вестерні Нічний переїзд (1957) з Джеймсом Стюартом і Оді Мерфі, а в кримінальному трилері Брати Ріко (1957) була стурбованою дружиною головного героя (Річард Конте), колишнього мафіозі, який обрав чесне життя, проте вимушений виконувати накази колишнього боса. Журнал Variety у своїй рецензії на цей фільм оцінив «гру всіх акторів як першокласну». На думку журналу, особливо виділяється Конте в ролі людини, який "втрачає останні ілюзії, дізнавшись про те, що глава синдикату, якого він сприймав як близького члена сім'ї, наказує йому стратити свого брата. Обом «дамам» дістається порівняно мало роботи, однак і Даян Фостер в ролі дружини Конте, і Кетрін Грант у ролі дружини його брата грають так, що на їхню роботу звертаєш увагу"[17].
Потім послідувала остання, по-справжньому велика картина Фостер ― політична іронічна драма Джона ФордаОстанній салют (1958)[18], у якій грали такі зірки, як Спенсер Трейсі, Пет О'Браєн і Безіл Ретбоун. У цій майже повністю чоловічий картині Фостер зіграла молоду дружину племінника мера, який працює журналістом в опозиційній пресі. Спочатку героїня Фостер не приймає поглядів мера, але потім переймається до нього симпатією[19]. Зі слів Еріксона, «це була найбільш запам'ятована роль Фостер на студії Columbia»[4].
У період з 1952 по 1966 роки Фостер зіграла на телебаченні в 61 епізоді 49 різних серіалів, серед них «Театр чотирьох зірок» (1952), «Маркем» (1959), «Річкова човен» (1960), «Стрілець Слейд» (1960), «Караван возів» (1960), «Бонанза» (1960), «Помічник шерифа» (1960), «Пітер Ганн» (1960), «Історії Уеллс-Фарго» (1960—1962), «Гавайський очей» (1960—1963), «Сансет-стрип, 77» (1960—1963), «Є зброя — будуть подорожі» (1961), «Ларамі» (1961), «Детективи» (1962), «Димок з стволи» (1962), «Перрі Мейсон» (1962—1966), «Бен Кейсі» (1963—1965), «Станція Юбочкіно» (1964), «Три моїх сини» (1964—1965), «Втікач» (1965), «Велика долина» (1966), «Зелені простори» (1966), «Дикий дикий захід» (1966) та інших[20] .
Акторське амплуа і оцінка творчості
Як зазначає історик кіно Гері Брамбург, Даян Фостер була «спокусливою і миловидною акторкою», яка розпочала свою кінокар'єру з «других головних ролей» поганої дівчини «в британських фільмах категорії В». Переїхавши в 1953 році до США, Фостер зарекомендувала себе, як «виконавиця головних і других головних ролей у фільмах 1950-1960-х років». Хоча «більшість її фільмів були стандартними гостросюжетними картинами, акторка своєю грою забезпечувала приємне відволікання від суворих подій, що відбуваються навколо неї»[5]. Іноді, за словами Брамбурга, Фостер діставалися і «значно більш змістовні ролі». Зокрема, вона «добре зіграла в таких вестернах, як «Три години на вбивство» (1954), «Жорстокі люди» (1955) і «Небезпечний перегін» (1957). Фостер також дуже добре показала себе в кримінальній драмі "Брати Ріко" (1957), зігравши дружину колишнього мафіозі, яка намагається зробити все можливе, щоб відгородити чоловіка від мафії.
Особисте життя
У 1951 році Фостер у Лондоні одружилася з редактором відділу драми Канадської радіомовної корпорації Ендрю Алленом. В березні 1952 року Аллен повернувся в Канаду, в той час як вона залишилася в Лондоні, оскільки уклала п'ятирічний контракт із британською кінокомпанією.[18][3] 1953 року Фостер і Аллен розлучилися.[21]
У 1954 році одружилася з голлівудським радіо- і телесценаристом Джоелом А. Маркотт.[3][22] У лютому 1956 року народила близнюків — син Джейсон і дочку Джоді.[23] В 1956 року Фостер подала на розлучення. Пара ще двічі сходилася і розходилася, поки не розлучилася остаточно в 1959 році.
У 1961 році одружилася з дантистом Гарольдом Роу, і в листопаді 1963 року народила сина Дастіна Луїса Роу. В 1994 році Роу помер[3] .
Після завершення кар'єри в кіно Фостер присвятила себе сім'ї й дітям, займалася живописом.[5]
↑George Lait (30-01-1956). There's No Easy Way to Stardom(англ.). Independent Press-Telegram, California, Long Beach. Архів оригіналу за 1 листопада 2018. Процитовано 10 березня 2021.
↑Muriel Narraway (4 січня 1952). Another Bright Star(англ.). The Lethbridge Herald, Lethbridge, Alberta. Архів оригіналу за 1 листопада 2018. Процитовано 17 січня 2020.
↑United Press International (16 лютого 1956). Mother of Twins(англ.). The Sandusky Register. Архів оригіналу за 1 листопада 2018. Процитовано 10 березня 2021.
Література
Michael F. Keaney. [1] — Jefferson, North Carolina, and London : McFarland & Company, Inc., Publishers, 2003. — ISBN 978-0-7864-1547-2. Архівовано з джерела 11 липня 2021
.svg){kind=small}
