Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення. Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (8 грудня 2020) Ця стаття не містить посилань на джерела. Ви можете допомогти поліпшити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (8 грудня 2020) Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. Будь ласка, допоможіть поліпшити цю статтю, додайте виноски з посиланнями на відповідні джерела до тексту статті. (8 грудня 2020) Ця стаття може містити оригінальне дослідження. Будь ласка, удоскональте її, перевіривши сумнівні твердження й додавши посилання на джерела. Твердження, які містять лише оригінальне дослідження, мають бути вилучені. (8 грудня 2020)

Грецький роман — жанр грецької і римської літератури, що виник I—III ст. н. е., останній спалах еллінської літератури. За словами А. Ліски, на датування ніякого іншого жанру так не вплинули папірусні знахідки, як на датування роману. Справа в тому, що близько ста років дотримувалися думки XIX століття, що грецькі романи сходять до часу занепаду античності — до IV або V ст. н. е. Знайдені в останні десятиліття папіруси з уривками з романів змушують вчених змінити думку. Тепер вважається, що роман з'явився в III ст. до н. е. Античні вчені не дали цьому новому жанрові певного сталого найменування, називаючи його «оповіддю», «повістю», «оповіданням» і навіть «діянням» чи просто «книгою». Назва «роман» з'явилася значно пізніше, в часи розвинутого Середньовіччя, коли поширилася написана романською (а не латиною) мовою так звана «La come Romane» («романська казка», «романська оповідка»), тобто розповідь з обов'язковим любовним сюжетом. Згодом перша половина назви зникла, залишилася тільки друга — «роман». Власне, жанр роману зароджується ше в III—II ст. до н. е., але самі твори дійшли до нас лише у фрагментах чи свідченнях учених. Деякі дослідники не вважають романами біографічні, історичні та подібні розповіді. На думку Б. Е. Перрі, романами варто було б вважати лише ті твори, які мають літературні та мистецькі цілі, а не твори з пропагандистськими або інформаційними установками. Вчений упевнений, що романом слід вважати довге прозаїчне оповідання, що доставляє читачам задоволення або спонукає їх духовно вдосконалюватися. Метою роману є він сам, тобто оповідь сама по собі, а не передача історичних, наукових чи філософських знань. Це розповідь про події з життя та особистого досвіду одного або декількох людей, забарвлених їх інтересами і почуттями.

За тематикою античні романи зазвичай групують таким чином:

1. історичні;
2. міфологічні;
3. шляхові;
4. утопічні;
5. любовні та пригодницькі;
6. християнські;
7. біографічні;
8. комічні і сатиричні.

5 збережених грецьких романів: «Повість про любов Херея і Каллірої» Харитона Афродісійського (II століття); «Повість про Габрокому і Антію» Ксенофонта Ефеського (II століття); «Левкіппа і Клітофонт» Ахілла Татія (II століття); «Дафніс і Хлоя» Лонга (II століття); «Ефіопіка» Геліодора (III-IV століття). Крім цього відомий один неканонічний грецький роман, «Климентини» (III ст.), Твір давньохрестиянської літератури на типову тематику розлуки і з'єднання родини.

Два романи збереглися в переказах: «Вавілоніка» Ямвліха (II століття) і «Неймовірні пригоди з іншого боку Тули» Антонія Діогена (II століття).

З кінця XIX століття в різних районах Єгипту було знайдено близько десяти фрагментів на папірусах, що відносяться до відомих і невідомих романів, в тому числі уривки так званого «Романа про Ніну» (I століття до н. Е.), Про царівну Хіонії (I- II ст. н. е.), про Герпілліде (початок II століття н. е.), про Метіохе і Партенопе і фрагменти про Каллігоне (II століття н. е.).  Особливе значення мають фрагменти «фінікійської повісті» Лолліана, романів про Йолана, Давлісе і Тінуфісе: за своєю тематикою вони ближчі не до грецького «любовного» роману, а до римського «сатиричного».

Деякі дослідники не вважають романами біографічні, історичні та подібні розповіді. На думку Б. Е. Перрі, романами варто було б вважати лише ті твори, які мають літературні та мистецькі цілі, а не твори з пропагандистськими або інформаційними установками. Вчений упевнений, що романом слід вважати довге прозаїчне оповідання, що доставляє читачам задоволення або спонукає їх духовно вдосконалюватися. Метою роману є він сам, тобто оповідь сама по собі, а не передача історичних, наукових чи філософських знань. Це розповідь про події з життя та особистого досвіду одного або декількох людей, забарвлених їх інтересами і почуттями.

Новий жанр спирався на численні джерела: народноказкові історії про героїв, описи фантастичних подорожей, людських почуттів і психологічних страждань, поширені в попередній літературі, мотиви драматичних та ліричних творів. Проте характерно, що романісти відмовляються від міфологічних сюжетів і будують оповідь на фактах реальної дійсності, шо й становлять тло для драматичної історії кохання. Одна з головних цілей авторів романів — показати благородні вчинки героїв, джерелом яких є постійна чистота помислів і почуттів закоханих юнака й дівчини. Друга мета — розкрити велич цього всепереможного кохання, що допомагає героям пройти часом тернистий шлях, перемогти душевний біль і страждання. Слід додати, що поряд з головною темою вірності в коханні інколи виникає паралельна тема непохитної вірності в дружбі. Грецькому роману притаманні швидка динаміка розвитку сюжету, наявність у ньому численних пригод, гострих ситуацій, напружених епізодів, тонкий психологізм у зображенні як головних, так і другорядних персонажів, докладне змалювання побутових подробиць. Усе це свідчило, шо автори намагалися наблизитися до реального життя, яке майже ніколи в цих романах не ідеалізується.

Давньогрецькі романи, незважаючи на певні конкретні розбіжності, разом із тим мали багато спільних рис. У них завжди йшлося про історію закоханих юнака й дівчини, з якими, вже після знайомства і навіть шлюбу, траплялися найдивніші заплутані пригоди. На долю закоханих випадали тяжкі випробування, які кожен із них долав з незмінною гідністю, зберігаючи вірність у коханні: викрадення розбійниками, перебування в полоні або продаж у рабство, інтриги придворних заздрісників або невдалих коханців, домагання безчесних розпусників, постійна загроза безчестя чи смерті. Для людей епохи еллінізму було характерне почуття географічного простору, нескінченних далей. Після завоювань Олександра Великого світ виявився більшим, родичі часто жили не в одній і тій же країні, подорожували купці і вчені, царські посланці і шукачі пригод. Тому герої грецьких романів, що біжать від небезпек або вивозяться силою, зазвичай об'їжджають мало не весь світ. Традиційні риси роману — це уявна смерть, корабельна аварія, піратські напади, шляхетні або жорстокі грабіжники, в'язниця, продаж у рабство. Коли дійові особи потрапляють у глухий кут, на допомогу приходять віщі сни або хитромудрі чарівники. Але юні герої, подолавши всі небезпечні перешкоди, врешті з'єднуються, і їхня драматична історія закінчується щасливим весіллям або поновленням шлюбного життя. Герой і героїня в усіх романах зображувалися надзвичайно вродливими, інші персонажі часто порівнювали їх з богами, які зійшли на землю, в їх засліплюючу красу закохувалися з першого погляду, величезні натовпи людей в шанобі схилялися перед ними. Герої незмінно зберігали вірність один одному, що витримувала найтяжчі випробування. Вони наділялися лише позитивними якостями й чеснотами, тому ставали героями ідеальними. Завжди шляхетні та високоморальні, вони незмінно виявлялися знатного походження. Особливо підкреслюється їх духовна і фізична чистота, ніхто з них до цього ще не знав ні кохання, ні коханців.

Написані по одній і тій же моделі грецькі романи - це не збірники банальностей, як може здатися з першого погляду. Вони мають позитивне значення не тільки як твори, що зробили, за словами М. Бахтіна, вплив на європейський роман аж до XIX ст., але і як твори, котрі проповідують вічні цінності. У цих романах багато разів міняється положення головних героїв: вони стають бранцями, рабами, їм загрожує смерть, якій вдається уникнути тільки в останню мить, однак, не встигнувши порадіти, вони знову потрапляють в якусь небезпечну ситуацію. Так триває до самого кінця твору. Проте сльози, муки, страх і безліч інших випробуваних почуттів зовсім не змінюють ні зовнішності, ні внутрішнього світу героїв. Наприкінці роману вони зустрічаються такими ж юними і прекрасними, так само гаряче й вірно люблячими один одного, як і на початку. Ні їх характери, ні любов не набувають нових рис. Це їх сталість і стійкість не можуть не викликати поваги. Люди епохи еллінізму, не маючи можливості проявити мужність у захисті громадських справ, ідею героїзму переносять в область особистих відносин. Герої роману мужньо зберігають і захищають почуття своєї любові.

Грецький роман може бути віднесений до типу романів випробувань. Це випробування вірності і любові героїв. Крім того випробовується їх благородство, сміливість, сила, іноді — розум. Герої витримують ці випробування, молот подій нічого не розбиває, тільки підтверджує стійкість героїв. Роман повторює думку, що прийшла з філософії стоїцизму і вже з'явилася в комедіях: можна змінити умови життя людини, проте людських якостей відібрати неможливо: навіть у рабстві герої роману зберігають внутрішню свободу, розлучені випробовуваннями, залякані, вони не відмовляються від своєї любові.

Постійна в грецькому романі тема кохання визначає і його піджанр — це любовний роман. Проте в ньому ще на зорі виникнення як жанру були закладені елементи тих романних піджанрів, що стануть самостійними у світовій літературі лише у XVIII—XX ст. Справді, в романах Діогена, Харітона, Геліодора, Лонга, Татія можна знайти ознаки роману психологічного, побутового. політичного, соціального, наукового, утопічного, авантюрно-пригодницького, історичного, навіть детективного, фантастичного, роману подорожей тощо. Тобто і в цьому випадку еллінський геній створив багатий своїми можливостями жанр, що став плідною основою для появи через багато століть найпоширенішої в нові часи романної прози.

Одним з найбільш ранніх творів цього жанру є роман Харитона «Хереї і Калліроя». Його автор починає розповідь так: «Харитон афродісієць, писар ритора Афінагора, розповім я історію одного кохання, відбулася в Сиракузах» (I 1). Такий початок схоже на перше речення історії Геродота, але там автор видається більш об'єктивним: «Це історичний виклад Геродота з Галікарнасса» (I 1). Схожий початок мають і твори Фукідіда. Можна знайти і більше зв'язків з працями істориків. Персонаж цього роману, батько Калліроя, — це реально існуючий сиракузький стратег Гермократ, в 413 р. до н. е.. розбив великий флот афінян. Цар Артаксеркс II — насправді правив перський цар. Проте автор не особливо морочить собі голову з приводу історії: він не думає про хронологічному порядку подій столітньої давності, оскільки мета його інша. Харитон пише типовий елліністичний роман. Теми любові в романі приділено багато місця. Харитон не демонструє оригінальному її розуміння. Всі дійові особи закохуються з першого погляду і страждають однаково. Цікавіше те, що поряд з любов'ю чоловіка і жінки Харитон зображує і загальнолюдську любов, про яку говорив і Менандр. Тому не хочеться погоджуватися з твердженнями шановного М. Бахтіна, що людина в грецькому романі — це ізольований приватна людина, що не має міцних зв'язків зі своєю країною, своїм містом, своєю соціальною групою, своїм родом, що це — самотній, що загубився в чужому світі людина. Людина в грецькому романі, дійсно, не громадянин держави, громадських інтересів тут немає, але люди в романі Харитона тісно пов'язані між собою, піклуються про долю одне одного, співчувають, втішають і т. ін. Автор зображує часи демократії V ст. до н. е.., але застосовують до них принципи епохи еллінізму.

Мотиви й витоки грецького роману можна виявити ще в Евріпіда, історика Ксенофонта, зокрема в його праці «Виховання Кіра», де наведено зворушливу історію кохання і пригод Абрадата і Панфеї. На початку правління династії Птолемеїв було створено історичний «Роман про Александра», в якому реальність тісно перепліталася з фантастичними пригодами і який став об'єктом наслідування для авторів лицарських романів доби Середньовіччя. Подібні ж твори виникають й на основі грецького «Роману про Троянську війну». Письменник Діонісій створив цикл міфологічних романів про подорож аргонавтів за золотим руном, але тексти його не збереглися. Проникнення еллінів на Близький Схід і в Єгипет привело до появи в романі східних тем і сюжетів. Про це свідчить анонімний роман «Сон Нектанеба», що дійшов до нас у фрагментах, а також популярні варіанти «Роману про Ніна», відомого ассирійського полководця. Єгипетська легенда стала основою «Роману про царівну Хіону». Відомо також, що Ямбул написав утопічний роман «Держава сонця», де розповідалося про подорож до чудесних островів бога сонця, на яких в ідеальному й справедливому суспільстві жили вільні й щасливі люди. Подібна ж утопія становила сюжет роману Феопомпа «Меропіди», у якому мешканці щасливої країни жили в тісному єднанні з природою, що постачала їх усім необхідним для існування. Очевидно, тоді ж з'явився і любовний роман Арістіда «Мілетські розповіді».

Таким чином, ідея загального гуманізму, взаємної любові людей, яку ми бачили в Новій комедії, звучить і в грецьких романах. Це були популярні й улюблені твори. Їх читали військові, торговці, заможні ремісники і хлібороби. Проза Платона або Аристотеля була доступна тільки освіченою, освіченим людям, тому що при читанні її потрібно було напружувати розум, а романи розуміли всі. Читачів приваблювали пригодницькі сюжети, простий виклад.

1. В. І. Пащенко, Н. І. Пащенко. - К. : Либідь, 2001. - 717 с.
2. http://ur.co.ua/49/3728-1-grecheskiiy-roman.html [Архівовано 31 березня 2019 у Wayback Machine.]