PROFILPELAJAR.COM

Верхні сатрапії (дав.-гр. ἄνω σατραπεῖαι) — збірний термін, що використовувався в елліністичний період для позначення східних, населених іранцями провінцій («сатрапій») держави Александра Македонського, особливо під час воєн діадохів і існування держави Селевкідів. Іноді під ним мається на увазі єдина субпровінція під управлінням стратега «відповідального за вищі сатрапії» (дав.-гр. ὁ ἐπί τῶν ἄνω σατραπειῶν).

Термінологія

Верхні сатрапії включали всю східну половину територій, завойованих Александром: зазвичай усі на схід від річки Тигр,^[1] від гір Загрос на заході до кордонів Індії на південному сході та Середньої Азії на північному сході, включаючи провінції Мідія, Персія, Карманія, Дрангіана, Гірканія, Парфія, Маргіана, Арія^[en], Бактрія і Согдіана.^[2] Спочатку район також включав найсхідніші завоювання Александра — Паропамісади, Арахозію і Гедросію, але вони перейшли до Чандрагупти Маур'ї у 303 р. до н. е. після його договору з Селевком I Нікатором^[2].

Історія

При Ахеменідах

Можливо, що концепція і провінція «верхніх сатрапій» були створені вже за часів пізньої імперії Ахеменідів, в якій, принаймні, для Малої Азії вище військове командування охоплювало відразу кілька сатрапій. Існує гіпотеза про існування подібних укладів для Вірменії, сирійсько-вавилонських і східних сатрапій^[3]. Наведеним доказом вважається свідчення Діодора Сицилійського про те, що Артаксеркс III довірив верхні сатрапії Багою, але це може бути анахронізм, також немає інших доказів спадкоємності в цьому питанні між ахеменідськими та елліністичними періодами^[4].

При діадохах

Перша згадка про «верхні сатрапії» відноситься до 316 р. до н. е., коли Антигон I призначив Піфона стратегом Мідії та верхніх сатрапій.^[5] На солдатському зібранні в 323 р. до н. е. Піфон був обраний для нагляду за придушенням повстання найманців у східних сатрапіях і отримав певну владу над місцевими сатрапами. Хоча, ймовірно, з самого початку посада Піфона не була задумана як всеосяжне військове командування, яким воно стало пізніше, схоже, він поступово намагався нав'язати подібну владу місцевим сатрапам, які об'єдналися проти нього і вигнали в 317 р. до н. е.^[6] Саме в цьому контексті Антигон визнав свої претензії на його прихильність, хоча незабаром після цього Антигон заарештував і стратив Піфона^[7].

Після страти Піфона Антигон призначив йому на заміну двох офіцерів: Оронтобата сатрапом Мідії та Гіппострата стратегом. Згідно Герману Бенгтсону, Гіппострат займав проміжне положення між повним стратегом верхніх сатрапій і провінційним сатрапом. Таким чином, він, ймовірно, командував дислокованими в східних провінціях військами армії басилевса (βασιλική δύναμις), в той час, як сатрапи командували тільки місцевими рекрутами^[8]. Призначення Гіппострата було тимчасовою доцільністю, і в 315 році Антигон призначив свого полководця Ніканора стратегом Мідії та верхніх сатрапій. Встановлення посту збіглося з від'їздом Антигона з Вавилонії до Середземномор'я для боротьби зі своїми суперниками, а також відсутністю подібних посад у західних провінціях показує, що посада була призначений для забезпечення безпеки східних провінцій^[9]. Ніканор правив регіоном аж до вторгнення Селевка I у Вавилонію в 312 р. до н. е., в битві^[en] з яким він, можливо, загинув. В результаті східні сатрапії перейшли під контроль Селевка, а особливе командування над верхніми сатрапіями було тимчасово скасовано^[10].

Примітка

↑ Bengtson, 1964a, с. 176.
↑ ^а ^б Aperghis, 2004, с. 40.
↑ Bengtson, 1964a, с. 176—177.
↑ Briant, 2002, с. 269—270, 746, 1001.
↑ Briant, 2002, с. 746.
↑ Bengtson, 1964a, с. 177—180.
↑ Bengtson, 1964a, с. 180.
↑ Bengtson, 1964a, с. 180—182.
↑ Bengtson, 1964a, с. 182—183, 207.
↑ Bengtson, 1964a, с. 184—186.

Література

Aperghis, G. G. (2004). The Seleukid Royal Economy: The Finances and Financial Administration of the Seleukid Empire. Cambridge University Press. ISBN 9781139456135.
Bengtson, Hermann (1964a). Die Strategie in der hellenistischen Zeit. Ein Beitrag zum antiken Staatsrecht (German) . Т. I. Munich: C.H.Beck'sche Verlagsbuchhandlung. с. 176–186, 197, 207, 208.
Bengtson, Hermann (1964b). Die Strategie in der hellenistischen Zeit. Ein Beitrag zum antiken Staatsrecht (German) . Т. II. Munich: C.H.Beck'sche Verlagsbuchhandlung. с. 78–89.
Bengtson, Hermann (1967). Die Strategie in der hellenistischen Zeit. Ein Beitrag zum antiken Staatsrecht (German) . Т. III. Munich: C.H.Beck'sche Verlagsbuchhandlung. с. 192, 200.
Briant, Pierre (2002). From Cyrus to Alexander: A History of the Persian Empire. Eisenbrauns. ISBN 9781575061207.