Артур Ґреґ Сульзберґер

Артур Ґреґ Сульзберґер
англ. Arthur Gregg Sulzberger
Народився5 серпня 1980(1980-08-05)[1] (44 роки)
Вашингтон
ГромадянствоСША США
Alma materБраунський університет
БатькоАртур Окс Сульзберґер-молодший
МатірҐейл Ґреґ
РодичіАртур Гейс Сульзберґер (прадід), Іфігенія Окс Сульзберґер (прабаба), Артур Окс Сульзберґер (дід), Джудіт Сульзберґер (двоюрідна баба), Артур Ґолден (двоюрідний дядько), Адольф Окс (прапрадід), Айзек Меєр Вайз (прапрапрадід)
ДружинаМоллі Мессік
Голова правління The New York Times Company
Нині на посаді
На посаді з2021
ПопередникАртур Окс Сульзберґер-молодший
Наступник
Видавник Нью-Йорк Таймс
Нині на посаді
На посаді з2018
ПопередникАртур Окс Сульзберґер-молодший
Медіафайли у Вікісховищі

Артур Ґреґ Сульзберґер (англ. Arthur Gregg Sulzberger; народився 5 серпня 1980) — американський журналіст, голова правління компанії The New York Times Company і видавець її головної газети The New York Times.

Життєпис

Ранні роки

Артур Ґреґ Сульзберґер народився 5 серпня 1980 року у Вашингтоні в сім'ї тодішнього репортера вашингтонського бюро газети New York Times і майбутнього видавця Артура Окса-Сульзберґера-молодшого та журналістки видання Congressional Quaterly Ґейл Ґреґ.[2] C'юзан Тіфт та Алекс Джоунс, які написали історію сім'ї Окс-Сульзберґер, зазначають, що при народженні Артура був певний тиск, щоб продовжувати безперервну лінію «Артурів». Однак батько Артура, Артур Окс-Сульзберґер-молодший, протестував проти того, щоб його сина також звали Артур Окс Сульзберґер, тобто він був би Артуром Оксом Сульзберґером Третім. Зрештою батьки Артура знайшли компроміс: вони назвали його Артуром Ґреґом Сульзберґером, таким чином продовживши лінію «Артурів» і додавши другим іменем дошлюбне прізвище Ґейл, щоб вирізнити його з поміж «Артурів Оксів».[3]

Про народження Артура написала газета New York Times, зазначивши, що він був онуком Артура Окса Сульзберґера та правнуком Іфігенії Окс Сульзберґер, дружини видавця New York Times Артура Гейса Сульзберґера.[2] У 1981 році Сульзберґери переїхали до Нью-Йорка, де батько Артура почав працювати в редакції новин New York Times.[3] Артур ріс у нью-йоркському Мангеттені у Верхньому Вест-Сайді.[4]

В його діда, Артура Окса Сульзберґера не виходило встановити близькі відносини з онуком, оскільки в дитинстві Артур був дуже сором'язливим хлопцем. Крім того, діда спантеличували дієтичні примхи Артура: він їв здебільшого моркву, йогурти, відварені білки яєць та макарони без соусу. Сімейний лікар порадив не звертати уваги на ці дієтичні звички. В дитинстві разом із сім'єю Артур часто проводив час у селищі Нью-Палц у штаті Нью-Йорк, де його батьки орендували будинок. Батько іноді брав Артура до Шонгамських гір в штаті Нью-Йорк, де вони разом займались скелелазінням.[3]

Освіта

Артур відвідував приватну елітну Філдстонську школу етичної культури, засновник якої, Фелікс Адлер, хотів, щоб випускники змінили світ, зосередившись на «моральних ідеалах».[5][6] Філдстонську школу описують як школу, відому своїм прогресивним духом.[5] У Філдстоні Сульзберґер працював у шкільній газеті.[4]

Після школи Сульзберґер вступив до Браунського університету, де зосередився на вивченні політології. Сульзберґер недовго працював в університетській газеті Brown Daily Herald.[7] Влітку 2002 року Сульзберґер проходив стажування у Санта-Розі, Каліфорнія, у виданні Press Democrat, власником якого була The New York Times Company, яка також володіє газетою New York Times.[8] На останньому курсі Сульзберґер обрав поглиблену версію предмета з написання документальних нарисів, який викладала місцева журналістка-розслідувачка Трейсі Брентон, що також працювала місцевому род-айлендському виданні The Providence Journal.[8] Закінчивши університет, Сульзберґер вирушив до Галапагоських островів в Еквадорі, щоб задовільнити своє захоплення збереженням океану: він допомагав наглядати за виловом омарів, а також покращував своє знання іспанської мови.[7] Брентон, яка була вражена навичками Сульзберґера, подзвонила йому, коли він був на Галапагоських островах, і вмовила його податись на дворічну програму стажування у The Providence Journal.[7]

Робота у The Providence Journal

У 2004 році Сульзберґер почав  стажування у The Providence Journal.[8] У The Providence Journal зоною відповідальності Сульзберґера було місто Наррангасетт.[8][9] Для того, щоб ретельно висвітлювати життя міста, Сульзберґер відвідував засідання міської ради, писав про нові підприємства, а також про ті, що покидали місто, та щоранку дзвонив у поліцію, щоб дізнатися, чи трапилося щось за ніч, повністю поринувши в місцеве суспільство.[9] Зокрема, він писав статті про спадний вилов омарів та про заплутану історію будівництва пристані в Наррангасетті. У 2005 році він також писав про події в род-айлендському місті Джеймстаун, наприклад, про війну між двома таблоїдами, власниками яких були жінка та чоловік, між якими раніше були стосунки.[8]

На додаток, у 2005 році в ході написання статті про наррангасеттський благодійний клуб Lion's Club Сульзберґер виявив, що до членства в клубі не допускали жінок. Колишній президент клубу і місцева впливова особа Джин Віллс, не знаючи, ким був Сульзберґер, погрожував йому, що якщо той згадає у статті про виключно чоловіче членство у клубі, то йому доведеться попрощатись зі своєю журналістською кар'єрою.[7][10] За словами Віллса, останнього місцевого репортера, який докучав клубу, звільнили під тиском клубу. Через кілька місяців після виходу статті Сульзберґера клуб допустив жінок до членства в ньому.[10]

Робота у Oregonian

Сульзберґеру хотілось писати про політику, і тому, коли в 2006 році по закінченні стажування йому запропонували роботу в The Providence Journal, він відмовився, і замість цього переїхав до Портленду, Орегон, де почав працювати в місцевому виданні Oregonian. Для Сульзберґера це також було нагодою познайомитись з іншими частинами США.[7] Сульзберґер пропрацював у Oregonian з 2006 до 2009 року і за цей період написав понад 300 статей про окружний уряд та місцеве громадське життя.[11] Тодішній головний редактор газети Oregonian Стівен Енґельберґ був колишнім працівником New York Times і знав батька Сульзберґера. Він приставив Сульзберґера до найстаршого журналіста-розслідувача в газеті і наказав їм вивчити звинувачення окружного шерифа, в тому, що в нього були стосунки з дружиною тодішнього губернатора.[12] Сульзберґер написав серію статей про шерифа, і той звільнився у травні 2008 року.[11][12] Сульзберґеру подобалась його робота в Орегоні, яку він поєднував зі своєю пристрастю до спорту на відкритому повітрі, граючи в баскетбол.[6]

Робота у New York Times

Старші редактори New York Times слідкували за кар'єрою Сульзберґера та доповідали про його професійний прогрес його батьку. Тодішня головна редакторка New York Times Джилл Абрамсон влітку 2008 року сказала тодішньому видавцю газети Артуру Оксу Сульзберґеру-молодшому, що прийшов час для того, щоб його син почав працювати у New York Times.[12] Сульзберґер казав, що у нього були «змішані почуття», він хотів «досягти успіху на своїх умовах», а не «стрибати в середовище, до якого я міг би бути не готовий». Він порадився зі своїм тодішнім шефом Стівеном Енґельберґом, і той запевнив його у тому, що його будуть оцінювати за його роботою, а не за ім'ям.[7]

У 2009 році Сульзберґер повернувся до Нью-Йорка та став міським репортером New York Times. У цій ролі Сульзберґер писав про продаж речей Магатми Ганді на аукціоні Antiquorum в Нью-Йорку,[13] про обурення коментаторами на онлайн-форумах бонусами, виплаченими компанією AIG своїм працівникам під час фінансової кризи,[14] про афганського іммігранта Наджибулу Зазі, який зізнався у тому, що планував влаштувати вибухи у нью-йоркському метро,[15] про конфлікт між тодішнім мером Нью-Йорка Майклом Блумберґом та окружним прокурором округу Нью-Йорк Робертом Моргентау,[16] про те, що Нью-Йорк виплатить незаконно засудженому за вбивство чоловіку 10 мільйонів доларів,[17] тощо.

У 2010 році Сульзберґера перевели до Канзас-сіті, Міссурі, де він відповідав за відкриття середньо-західного бюро New York Times. Працюючи в Канзас-сіті, Сульзберґер написав кілька людських історій, які знайшли позитивний відгук. Зокрема, він писав про чоловіка, який побудував на власній території копію сан-франциського мосту «Золота Брама», а також про останній у світі апарат, який міг демонструвати кадри з плівки Kodachrome. Стаття про Kodachrome надихнула створення документального фільму.[18] Крім того, Сульзберґер висвітлював торнадо в Джопліні, Міссурі та підготовку до партійних зборів у Айові в 2012 році.[5][6][18]

У 2012 році Сульзберґер повернувся до Нью-Йорка працювати у відділі міських новин у New York Times, де став редактором. У 2013 році тодішня виконавча редакторка Джилл Абрамсон призначила Сульзберґера головою комітету, завданням якого було визначити шляхи для покращення фінансової ситуації видання. Коли Сульзберґер почав працювати над завданням, він зрозумів, що головною загрозою було те, що газета не змогла досягти вигод та переваг у цифровій журналістиці, а також у інших сучасних інноваціях.[18] Тоді напрям роботи комітету змінився: комітет зосередився на інноваціях. Джилл Абрамсон згадує, що вона обрала Сульзберґера, оскільки захоплювалась його цінностями та вражаючою репортерською роботою. Вона зазначає, що спочатку комітет мав придумати нові цифрові продукти, але потім, на прохання Сульзберґера, схвалила зміну завдання.[19] У 2014 році Сульзберґер разом із комітетом написав так звану інноваційну доповідь, в якій він констатував застарілу культуру новинного відділу та окреслив шлях для радикальних змін.[18] Відповідно до Абрамсон, члени комітету процитували засновника медіакомпанії BuzzFeed Джону Перетті та повідомили, що інше цифрове видання, Huffington Post, яке живе за рахунок агрегування історій з New York Times, має більше відвідуваності, ніж сайт New York Times.[19] У доповіді говорилось, що в той час, як New York Time зосереджувалась на добре виконаній роботі, газета не переконувалась у тому, що люди її читали. У доповіді Сульзберґер запропонував більшу співпрацю між новинною редакцією та бізнес-відділами компанії. Після цієї доповіді Джилл Абрамсон звільнили, а сама доповідь просочилась до видання BuzzFeed.[18]

У липні 2014 Сульзберґера призначили старшим редактором зі стратегії, а у серпні 2015 року — відповідальним редактором.[18] У 2015 році Ґебріел Шерман писав у журналі New York Magazine, що на той момент розглядались три представники сім'ї Окс-Сульзберґер як кандидати, щоб очолити New York Times: Артур Ґреґ Сульзберґер, кузен Сульзберґера Девід Пепріч, який вдало запустив підписку на цифрове видання газети, та інший кузен Сульзберґера Сем Дольнік, який, як і Сульзберґер починав кар'єру в новинному відділі газети, і на той момент був старшим видавцем мобільної версії газети. У 2015 році Пепріч та Дольнік також отримали подібні підвищення.[12] У жовтні 2016 року Сульзберґера призначали заступником видавця, і так, стало зрозуміло, що згодом Сульзберґер стане видавцем, замінивши на цій посаді свого батька.[18]

Врешті, у 2017 році було оголошено, що Сульзберґер стане видавцем газети з 2018 року, а його батько, Артур Окс Сульзберґер-молодший залишиться Головою правління The New York Times Company, яка займається виданням газети.[5] 1 січня 2018 року Сульзберґер став видавцем New York Times.[9] У 2021 році до Сульзберґера також перейшла посада Голови правління The New York Times Company.[20]

Діяльність на посаді видавника New York Times та Голови правління The New York Times Company

Конфронтація з Дональдом Трампом

Деякі коментатори пишуть про так званий «Трампівській стрибок» (англ. Trump bump) — інтенсивне висвітлення діяльності Дональда Трампа, яке, як вважають деякі коментатори, сприяло вибуховому зростанню підписників New York Times.[7][4] Журнал Time пов'язував появу в New York Times 300 000 нових підписників в останньому кварталі 2019 року із публікаціями про Трампа.[4] Джошуа Бентон з NiemanLab також вважає ріст підписників видання пов'язаний із висвітленням Трампа: «у період з третього кварталу 2014 по 2016 роки кількість підписників цифрової версії Times збільшилася з 875 000 до 1 338 000 — збільшення на 463 000 за два роки, а між 3-м кварталом 2016 і 2017 років загальна кількість зросла до 2 132 000 — це стрибок на 794 000 лише за один, надзвичайно „трампівській“ рік», — пише Бентон.[21] Сульзберґер, своєю чергою, відкидає, що ріст кількості підписників пов'язаний із Трампом, натомість, він пов'язує такий ріст з тим, що такі компанії як Netflix та Spotify переконали світову громадськість у тому, що це нормально — платити за сервіси радше ніж за товари.[21]

Коли Сульзберґер вступив на посаду видавника New York Times, тодішній президент США Дональд Трамп написав у Твіттері: «У провальної New York Times новий видавець, А. Ґ. Сульзберґер. Щиро вітаю! Ось останній шанс для Times реалізувати бачення свого засновника, Адольфа Окса, „подавати новини неупереджено, без страху чи прихильності, незалежно від партії, секти чи інтересів“».[22] У липні 2018 року Дональд Трамп запросив Сульзберґера на приватну, не для запису, зустріч до Овального кабінету. Зустріч відбулась 20 липня 2018 року. Сульзберґер прийшов на зустріч у супроводі Джеймса Беннета, редактора відділу авторських колонок. Як пише Девід Ремнік з видання New Yorker, ця зустріч явно задумувалась Трампом як спосіб представитись Сульзберґеру, а також висловити критику щодо манери висвітлення видання, яке представляв Сульзберґер.[23]

Через декілька днів після зустрічі Дональд Трамп написав у Твіттері: «Мав дуже гарну та цікаву зустріч у Білому домі з А. Ґ. Сульзберґером, видавцем New York Times. Витратив багато часу на розмови про величезну кількість фейкових новин, які поширюють ЗМІ, і про те, як ці фейкові новини перетворилися на фразу „Ворог народу“. Сумно!»[24][4][23] На думку Ремніка, Трамп, написавши про зустріч, порушив домовленість про її непротокольний характер. У відповідь на твіт Трампа Сульзберґер виступив із заявою, що він пішов на зустріч спеціально для того, щоб підняти питання про «глибоко тривожну риторику проти преси», яка виявилася «не просто роз'єднуючою, але й дедалі небезпечнішою».[23][25]

Майлз Тейлор, колишній посадовець Міністерства національної безпеки США та автор анонімного есе в New York Times

5 вересня 2018 року New York Times у розділі авторських колонок опублікувала анонімне есе під назвою «Я є частиною руху опору всередині адміністрації Трампа» (англ. I Am Part of the Resistance Inside the Trump Administration), в якій автор, стверджуючи, що він був одним із високопосадовців у адміністрації Трампа, зазначав, що багато високопосадовців адміністрації, включаючи його самого, саботують деякі аспекти порядку денного адміністрації, стримуючи «найгірші нахили» президента. Анонім також написав, що багато високопосадовців працюють над тим, щоб захистити свою діяльність від примх Трампа. Крім того, анонім розкрив, що Дональд Трамп не хотів висилати з США стільки російських шпигунів у відповідь на отруєння колишнього російського шпигуна в Британії і скаржився, що його високопосадовці дозволили втягнути його в подальшу конфронтацію з Росією.[26] Редакційна колегія New York Times дала зрозуміти, що їй була відома особистість анонімного автора есе.[27] Трамп відреагував на есе наступним твітом: «Чи існує насправді так званий „високопосадовець Адміністрації“ або це чергове фальшиве джерело провальної New York Times? Якщо цей боягузливий анонім справді існує, Times повинна, з метою національної безпеки, негайно видати його уряду!»[28] Через два роки після публікації анонімного есе, у жовтні 2020 року, його автор розкрив себе, — ним виявився Майлз Тейлор, колишній посадовець Міністерства національної безпеки США.[29] Після цього Трамп двічі написав у Твіттері, що ніколи не чув про нього.[30][31]

У 2019 році Дональд Трамп знову запросив Сульзберґера на приватну зустріч, але, за твердженням New York Times, той відмовився, сказавши, що віддав би перевагу записаному інтерв'ю з двома його репортерами.[32][33] Президент погодився, і було записано інтерв'ю Трампа з журналістами Пітером Бейкером та Меґі Гебермен.[32] Крім того, у 2019 році New York Times отримала Пулітцерівську премію за роз'яснювальний репортаж «за вичерпне 18-місячне розслідування фінансів президента Дональда Трампа, яке розвінчало його заяви про самостійно зароблене багатство та виявило бізнес-імперію, повну податкових хитрощів.»[34]

Редакційна колегія New York Times випустила авторську статтю під назвою «Дональд Трамп непридатний для лідерства» в інтерактивній формі. На сайті газети стаття датується 11 липня 2024 року.[35] Скандал викликала публікація цієї статті в друкованому номері газети, який вийшов у неділю 14 липня 2024 через день після замаху на Дональда Трампа.[36] Американський бізнесмен Ілон Маск емоційно відреагував на публікацію, написавши у Твіттері: «Вони справді бездушні й мерзенні люди. Ні крихти емпатії.»[37] Редактор відділу авторських колонок Кетлін Кінґсбурі пояснила, що друкована версія New York Times Sunday Opinion, видання з авторськими статтями, готується за декілька днів до того, як поступає у продаж.[36]

Скандал із авторською колонкою сенатора Тома Коттона

Сенатор Том Коттон, 2016 рік

3 червня 2020 року в розділі авторських колонок New York Times було опубліковано колонку сенатора-республіканця Тома Коттона, в якому той закликав придушити протести через вбивство Джорджа Флойда за допомогою військових. Колонка вийшла під заголовком: «Том Коттон: Надішліть війська». Коттон написав, що в умовах, коли деякі губернатори відмовляються мобілізувати Національну гвардію, або коли кількість «бунтівників» перевищує кількість Національної гвардії, Закон про повстання уповноважує президента використовувати військових «або будь-які інші засоби» у «випадках повстання або перешкоджання виконанню законів». Коттон зазначив, що заворушення не мають нічого спільного з Джорджем Флойдом, а є приводом для «злочинців-нігілістів», щоб отримати здобич, а для лівих радикалів — щоб переслідувати свої «анархічні цілі».[38]

Колонка Коттона викликала обурення серед журналістів New York Times.[39] Декілька з них написали у Твіттері одну й ту саму фразу: «Це ставить під загрозу чорний персонал New York Times».[40][41][39] Еймі Кін, кореспондент New York Times у Китаї, написала: «Сюрреалістично і жахливо прокинутися вранці 4 червня — 31-шу річницю придушення протестів на площі Тяньаньмень — під цей заголовок».[42][39] NewsGuild — профспілка, яка представляє багатьох журналістів New York Times, заявила, що колонка Коттона «просуває ненависть».[39][43] Більше 800 співробітників New York Times підписали лист протесту, адресований керівництву газети.[44][45] Обурення вийшло за межі кола журналістів газети. Сенатор-демократ Браян Шац написав 4 червня 2020 у Твіттері: «New York Times буде по обидві сторони фашизму, тож я вважаю, що це добре знати.»[46] Сет Маєрс, ведучий вечірнього шоу Late Night на каналі NBC, сказав, що навіть більш шокуючим ніж сама колонка, було рішення New York Times її опублікувати. Маєрс зазначив, що газета не зобов'язана законом публікувати «фашистські заклики до військової окупації».[47][48]

Деякі автори критикували колонку Коттона по суті. Ґебріел Снайдер писав у Columbia Journalism Review, що головною проблемою колонки Коттона було те, що вона побудована на брехні. Снайдер звернув увагу на те, що в той час, як в колонці Коттона змальовується картина насильства і заворушень в багатьох американських містах, насильство, в деяких випадках, спричинялось поліцією, а інциденти, які привертали найбільшу увагу, були поодинокими в кількох комерційних районах. Крім того, зазначає Снайдер, райони навколо протестів були відносно спокійними та мирними.[49] Конор Фрідерсдорф писав у The Atlantic, що звернення до військових означало б катастрофу: місцеві лідери та поліцейські більш обізнані про потреби місцевих людей і більш підзвітні їм ніж військові, а розгортання військ всупереч волі лідерів штатів і міських лідерів лише розпалило б пристрасті та могло б спровокувати конституційну кризу.[50]

Джеймс Беннет, редактор авторських колонок, намагався захистити публікацію, написавши: «Times Opinion має обов'язок перед нашими читачами надати їм контраргументи, особливо ті, які наводять люди, які мають право визначати політику».[39][43] Водночас Беннет визнав, що не читав колонку Коттона перед публікацією.[39][43] В середині газети почалось обговорення ситуації. Барі Вайс, штатний редактор і автор відділу авторських колонок, почала писати твіти про ці розмови та висловлювати свою думку щодо динаміки в редакції газети. Вайс називала це «громадянською війною» між старою та новою гвардією. Однак не всі учасники цих розмов погоджувались з оцінкою Вайс: один із журналістів написав, що він бачить і чує не ті розмови, про які розповідає Вайс, а один із редакторів писав, що характеристики Вайс були неточними.[51]

Журналіст Джеймс Беннет, колишній редактор відділу авторських колонок у New York Times

Видання The Business Insider писало, що в електронному листі персоналу Сульзберґер підтримав публікацію колонки, написавши, що він вірить у принцип відкритості до низки думок, навіть тих, «з якими ми можемо не погоджуватися, і цей матеріал був опублікований у цьому дусі».[39] У великому есе, опублікованому в The Economist у 2023 році, Джеймс Беннет згадує, що Сульзберґер розумів, чому була опублікована колонка Коттона (він думав, що Білий дім, а також більшість Сенату підтримували думку Коттона), однак в нього були зауваження щодо подачі: він зазначив, що редактори мали додати посилання на інші опубліковані в New York Times колонки з іншим поглядом.[52] Однак, як пише Ешлі Рінзберґ, на зустрічі з персоналом New York Times, яку скликали редактори на тлі обурення колонкою Коттона, Сульзберґер відмовився від свого попереднього захисту колонки, сказавши: «Це не слід було публікувати.»[44]

На наступний день після публікації колонки Коттона, прес-секретар New York Times виступила із заявою, що газета вивчила матеріал і процес, що привели до публікації колонки, і дійшла висновку, що до публікації колонки, яка не відповідала стандартам газети, призвів «поспішний редакційний процес».[45] Водночас команда Коттона заперечувала, що редакційний процес був поспішним, натомість, було заявлено, що процес «був суворим і дещо обтяжливим»: спочатку із співробітниками газети була узгоджена тема колонки, а потім почався процес написання. Відповідно до команди Коттона, було написано щонайменше три чернетки, команда газети надсилала свої правки на ухвалення команді Коттона. Крім того команда Коттона стверджувала, що було три раунди редагувань колонки перед публікацією: перші два раунди стосувались чіткості викладу та стилю, а третій — фактичної точності.[53] У 2024 році Адам Рубінштейн, який був основним редактором колонки Коттона в New York Times, заявив, що він діяв під керівництвом старших колег, та, що він перевірив факти, видалив кілька неприйнятних речень, а також включив до чернетки правки інших редакторів, включаючи Беннета, та надіслав чернетку на узгодження команді Коттона. Відповідно до Рубінштейна, двоє інших редакторів ухвалили колонку для публікації.[54]

Через два дні після публікації колонки Коттона, New York Times додала до колонки коментар, в якому пояснювала, що колонка викликала багато критики, в тому числі, серед персоналу видання, і визнала, що, хоча аргументи колонки є важливою частиною сучасної дискусії, колонку слідувало ретельно перевірити.[38] Медіакритик Ерік Вемпл так описав цей коментар: « було б важко зібрати більш жалюгідну колекцію з 317 слів».[55] 7 червня 2020 року New York Times оголосила про звільнення Джеймса Беннета, цитуючи Сульзберґера, який пояснив, що він та Беннет погодились, що Беннет не зможе вести команду через наступний етап необхідних змін.[56] Пізніше Беннет так згадував своє звільнення: «Менш ніж через три дні, в суботу вранці, Сульзберґер подзвонив мені додому і з крижаною люттю, яка досі мене спантеличує і засмучує, вимагав моєї відставки. Я теж розлютився і сказав, що йому доведеться мене звільнити. Пізніше я подумав про це. Я передзвонив йому і погодився піти у відставку, улещуючи себе, що поводжусь благородно.»[52]

Деякі журналісти та автори критикували видання та Сульзберґера за те, як газета впоралась зі скандалом. Так, Алекс Марлоу пише, що Сульзберґер став на бік «лівих кібербулерів», а газета підкорилась «воукістській зграї». Марлоу, зокрема, вказує на те, що New York Times публікувала статті президента РФ Володимира Путіна, венесуельского диктатора Ніколаса Мадуро, президента Туреччини Реджепа Ердогана та заступника лідера руху «Талібан» Сіраджуддіна Гаккані. Далі Марлоу зазначає: «Радикали та диктатори часто мають безпечне місце в New York Times, але ветерани бойових дій, які отримали освіту в Гарварді, які зараз є членами Сенату США, — ні.»[57] Американський журналіст Джейкоб Саллам вказав на те, що автори New York Times неодноразово порушували стандарти, які, на думку газети, порушувала колонка Коттона. Він написав: «Я збираюся припустити, що Times насправді не дбає про свої нібито „стандарти“, за винятком випадків, коли вони допомагають раціоналізувати рішення, яке вона вже ухвалила з інших причин.»[58] Крім того, лунала критика і від представників широкої публіки: рок-музикант Шон Леннон, син Джона Леннона, написав у Твіттері, що звільнення когось, за те, що він допускає іншу точку зору в газеті, означає, що газета перестає бути справжньою газетою.[59][60]

Висвітлення повномасштабного російського вторгнення в Україну

В інтерв'ю журналу New Yorker в червні 2023 року Сульзберґер заявив, що «[в]ідколи почалася війна в Україні, щонайменше десяток журналістів були на місці кожного дня конфлікту».[61] У липні 2022 року New York Times відкрила в Києві бюро, яке очолив Ендрю Крамер, що раніше працював у московському бюро видання.[62][63][64][65][66] Незабаром після призначення Крамера головою українського бюро New York Times волонтерський проєкт Inform Napalm випустив матеріал, в якому назвав його проросійським журналістом, зокрема, через те, що, як вважає автор матеріалу, він поширював «російські нарративи».[67] Крім того, в інтернет-виданні Детектор-медіа вийшов матеріал Ярослава Зубченка, в якому той, робить висновок, що Крамер «занадто довго дивився на нашу державу [Україну] з Москви».[68] В інтерв'ю Radio NV від 27 липня 2022 року Крамер, на ремарку, що західні журналісти часто розглядають Україну через призму російської пропаганди, та питання, чому західні журналісти, вперше приїхавши до України, починають шукати там нацистів, відповів, що він не на 100 % згоден з такою оцінкою, та, погодився, що, можливо, на темі «нацистів» або ультраправих «робиться надто великий акцент».[69]

Ексгумація тіл у Бучі, 8 квітня 2022

New York Times інтенсивно висвітлювала вбивство цивільних в Бучі. 3 квітня 2022 року на сайті видання було опубліковано відео із тілами із заголовком «Відео, схоже, показує цивільних, вбитих у Бучі».[70] 4 квітня 2022 року на сайті видання з'явився матеріал, в якому зазначалось, що відповідно до відео та супутникових знімків багато цивільних були вбиті в той час, коли Буча була під контролем російських військових.[71] 5 квітня 2022 року New York Times написала про відео, що показувало як з російських бронемашин лунали постріли в бік чоловіка, що рухався на велосипеді вулицею Бучі. В матеріалі зазначалось, що відео було зняте з повітря українськими військовими на початку березня, коли місто перебувало під контролем російських військових, і, яке, за твердженням New York Times, було незалежно перевірено виданням.[72] 6 квітня 2022 року на сайті видання вийшов матеріал про Ірину Фількіну, фотографія тіла якої з рукою з яскравим манікюром розповсюдилась по інформагентствах. В матеріалі, повідомлялось, що 6 березня 2022 року дочка Фількіної дізналась, що її матір застрелили 5 березня, коли та поверталася з роботи на велосипеді.[73] 11 квітня 2022 року на сайті видання була опублікована велика стаття про місяць терору в Бучі. В статті зазначається, що New York Times задокументувала тіла майже трьох десятків людей там, де вони були вбиті — у своїх будинках, у лісі, на пустій автостоянці — і дізналася історію багатьох їхніх смертей. Крім того, заявляється, що New York Times зафіксувала понад 100 мішків із трупами на братській могилі та на міському кладовищі.[74] За цей матеріал газета отримала Пулітцерівську премію за міжнародний репортаж.[75]19 травня 2022 року на сайті видання був опублікований матеріал про страту російськими десантниками чоловіків у Бучі.[76] 18 серпня 2022 року New York Times написала про захоронення в Бучі невпізнаних тіл.[77] 21 грудня 2022 року на сайті New York Times був опублікований матеріал про 36-х жертв у Бучі.[78] 22 грудня 2022 року на сайті видання був опублікований матеріал, в якому були представлені результати 8-місячного візуального розслідування New York Times, відповідно до якого виконавцями масового вбивства на вулиці Яблунській були російські десантники з 234-го десантно-штурмового полку під командуванням підполковника Артема Ґороділова.[79] За цей матеріал New York Times отримала Пулітцерівську премію за міжнародний репортаж.[75]

18 квітня 2022 року New York Times опублікувала статтю, в якій стверджувалось, що в ході деокупації села Гусарівка в Харківській області, українські військові «дуже ймовірно» застосували «міжнародно заборонені» касетні боєприпаси. При цьому в статті зазначається, що ніхто не загинув, що російські військові неодноразово використовували касетні боєприпаси з моменту вторгнення в Україну в лютому 2022 року, а також, що ані Росія, ані Україна не підписали Конвенцію про касетні боєприпаси, яка забороняє використання касетних боєприпасів.[80] За словами Сульзберґера український уряд був настільки розлючений цим репортажем, що намагався вигнати Томаса Ґіббонса-Неффа, автора репортажу, з країни. Водночас, Сульзберґер зазначив, що New York Times опублікувала цей матеріал не з метою збалансованої подачі війни (він зазначив, що не має «двосторонньої еквівалентності» у тому, що сталось в Україні, що об'єктивно вірним є те, що російське вторгнення не було спровоковане якимось актом агресії з боку України, і що Росія вчинила приголомшливу серію звірств), а тому, що це було правдою.[61]

Наслідки ракетного удару по Костянтинівці, 6 вересня 2023

18 вересня 2023 року New York Times опублікувала матеріал, в якому стверджувалось, що ракетний удар по Костянтинівці 6 вересня 2023 року, внаслідок якого загинуло 17 осіб,[81]став результатом несправної української ракети протиповітряної оборони, випущеної з пускової системи «Бук».[82] Такого висновку видання дійшло на підставі зібраних та проаналізованих доказів, включаючи осколки ракет, супутникові зображення, свідчення очевидців і публікації в соціальних мережах.[82] У відповідь на цей матеріал Служба безпеки України заявила, що «[з]а даними слідства, ворог ударив по даному цивільному об'єкту із комплексу С-300. Про це свідчать, зокрема, ідентифіковані уламки ракети, вилучені на місці трагедії». Видання Українська правда писало, що за даними його джерел «Буки» Повітряних сил в той день не застосовувалися.[83] 19 вересня 2023 року радник голови Офісу Президента України Михайло Подоляк заявив, що матеріал в іноземній пресі, у якому сумніваються у причетності Росії до атаки, сприяє «зростанню конспірологічних теорій» і тому, обставини удару по Костянтинівці вимагатимуть додаткової юридичної оцінки з боку слідчих органів. Подоляк запевнив, що «[c]успільство точно отримає відповідь, що сталося в Костянтинівці».[81] [84] Журналіст Денис Попович стверджував, що ракета, яка уразила ринок у Костянтинівці, не могла бути українським «Буком» оскільки: (1) принцип наведення не дозволяє використовувати цей комплекс за системою «земля-земля»; (2) ракета 9М38(М1), втративши ціль, самознищується в повітрі; і (3) навіть якщо механізм самознищення не спрацював, то можливість наземного вибуху теж викликає багато питань, оскільки, якщо ракета «втратила ціль», то радіопідривач, який приводить в дію бойову частину ракети, не спрацьовує. Попович також назвав матеріал у New York Times «низькопробним вкидом», «зробленим на російські кошти».[85]

Особисте життя

Сульзберґер — вегетаріанець.[4][7][6] В травні 2018 року в Сульзберґера народилась дитина, і також у 2018 році він був заручений із Моллі Мессік, на той час продюсеркою компанії Gimlet Media, з якою познайомився під час навчання в Браунському університеті.[6][9] Сульзберґер та Мессік одружились восени 2018 року.[7]

Рідна сестра Сульзберґера Енні — художник-костюмер. Вона працювала для таких фільмів як, «Хибна спокуса» Роберта де Ніро, «Залізна леді» Філліди Лойд, «Вікторія та Абдул» Стівена Фрірза та «Флоренс Фостер Дженкінс» Стівена Фрірза.[86][87] Крім того, Енні Сульзберґер очолювала дослідницький відділ в серіалі «Корона».[86]

Посилання

  1. ↑ Munzinger Personen
  2. ↑ а б Sulzbergers Have Son [В Сульзберґерів народився син] (PDF). New York Times (англ.). 6 серпня 1980. Процитовано 2 квітня 2024.
  3. ↑ а б в Tifft, Susan E.; Jones, Alex S. (1999). The Trust: The Private and Powerful Family Behind The New York Times [Траст: приватна та могутня родина, яка стоїть за New York Times] (англ.). Little, Brown and Company. ISBN 9780316845465.
  4. ↑ а б в г д е Vick, Karl (10 жовтня 2019). How A.G. Sulzberger Is Leading the New York Times Into the Future [Як А. Ґ. Сульзберґер веде New York Times до майбутнього]. Time (англ.). Т. 194, № 16/17. с. 68—76.
  5. ↑ а б в г Ember, Sydney (14 грудня 2017). A.G. Sulzberger, 37, to Take Over as New York Times Publisher [37-річний А. Ґ. Сульзберґер обійме посаду видавця New York Times]. New York Times (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  6. ↑ а б в г д Zak, Dan; Ellison, Sarah; Terris, Ben (30 липня 2018). ‘He doesn’t like bullies’: The story of the 37-year-old who took over the New York Times and is taking on Trump [«Він не любить хуліганів»: історія 37-річного хлопця, який прийняв керівництво New York Times і бореться з Трампом]. Washington Post (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  7. ↑ а б в г д е ж и к Klein, Julia M. (8 липня 2019). Public Enemy № 1 [Ворог народу № 1]. Brown Alumni Magazine (англ.).
  8. ↑ а б в г д Donnis, Ian (3 лютого 2006). The Prince and the Paper [Принц та газета]. The Boston Phoenix (англ.). Т. 35, № 5. с. 24—25.
  9. ↑ а б в г Ryan, Elise (24 вересня 2019). Times publisher Sulzberger ’03 returns to University [Видавець Times, випускник 2003 року повертається до Університету]. The Brown Daily Herald (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  10. ↑ а б Rosenberg, Alan (14 грудня 2017). Sulzberger didn't back down in Narragansett confrontation [Сульзберґер не відступив у протистоянні в Наррагансетті]. The Providence Journal (англ.). Процитовано 4 березня 2024.
  11. ↑ а б Rogoway, Mike (19 лютого 2018). A.G. Sulzberger, New York Times' publisher and former Oregonian reporter, talks journalism in the digital age [А. Ґ. Сульзберґер, видавець New York Times і колишній репортер Oregonian, розповідає про журналістику в епоху цифрових технологій]. Oregonian (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  12. ↑ а б в г Sherman, Gabriel (серпень-вересень 2015). The Heirs [Спадкоємці]. New York Magazine (англ.). с. 42—48.
  13. ↑ Sulzberger, A.G.; Chan, Sewell (6 березня 2009). Gandhi items, sold to airline magnate, will go to India [Речі Ганді, продані авіамагнату, поїдуть до Індії]. New York Times (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  14. ↑ Sulzberger, A.G. (17 березня 2009). In Online Forums, A.I.G. Bonuses Touch a Nerve [На онлайн-форумах бонуси A.I.G. торкають за живе]. New York Times (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  15. ↑ Sulzberger, A.G.; Rashbaum, William K (22 лютого 2010). Zazi Pleads Guilty in Plot to Bomb Subways [Зазі визнає себе винним у змові підриву метро]. New York Times (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  16. ↑ Sulzberger, A.G. (28 травня 2010). City Contests Appointment of Morgenthau in Discrimination Case [Місто оскаржує призначення Моргентау у справі про дискримінацію]. New York Times (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  17. ↑ Sulzberger, A.G. (3 червня 2010). City to Pay $10 Million to Man Framed for Murder [Місто заплатить 10 мільйонів доларів чоловіку, якого підставили і обвинуватили у вбивстві]. New York Times (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  18. ↑ а б в г д е ж Hagan, Molly (2017). A.G. Sulzberger [А. Ґ. Сульзберґер]. У Wilson, H.W. (ред.). Current Biography Yearbook-2017 [Щорічний довідник сучасних біографій 2017] (англ.). Grey House Publishing. с. 501—504. ISBN 9781619258488.
  19. ↑ а б Abramson, Jill (2019). Merchants of Truth: The Business of News and the Fight for Facts [Торговці правдою: бізнес новин і боротьба за факти] (англ.). Simon and Schuster. ISBN 9781501123214.
  20. ↑ Tracy, Marc (23 вересня 2020). Arthur Sulzberger Jr. to Retire as New York Times Company Chairman [Артур Сульзберґер-молодший йде на пенсію з посади голови правління компанії The New York Times]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 7 липня 2022. Процитовано 4 квітня 2024.
  21. ↑ а б Benton, Joshua (20 лютого 2024). “We’ve really worked hard not to ever have a pivot at The New York Times”: A.G. Sulzberger on AI, local news, and that Trump bump [«Ми справді наполегливо працювали, щоб ніколи не мати головного елементу в The New York Times»: А. Ґ. Сульзберґер про штучний інтелект, місцеві новини та той удар Трампа]. NiemanLab (англ.). Nieman Foundation. Процитовано 4 квітня 2024.
  22. ↑ Donald J. Trump [@realDonaldTrump] (2 січня 2018). The Failing New York Times has a new publisher, A.G. Sulzberger [У провальної New York Times новий видавець, А. Ґ. Сульзберґер] (Твіт) (англ.). Процитовано 4 квітня 2024 — через Твіттер.
  23. ↑ а б в Remnick, David (30 липня 2018). Trump vs. the Times: Inside an Off-the-Record Meeting [Трамп проти Times: всередині непротокольної зустрічі]. New Yorker (англ.). Архів оригіналу за 20 вересня 2023.
  24. ↑ Donald J. Trump [@realDonaldTrump] (29 липня 2018). Had a very good and interesting meeting at the White House with A.G. Sulzberger, Publisher of the New York Times [Мав дуже гарну та цікаву зустріч у Білому домі з А. Ґ. Сульзберґером, видавцем New York Times] (Твіт) (англ.). Процитовано 4 квітня 2024 — через Твіттер.
  25. ↑ Sulzberger, A.G. (29 липня 2018). Statement of A.G. Sulzberger, Publisher, The New York Times, in Response to President Trump’s Tweet About Their Meeting [Заява А. Ґ. Сульзберґера, видавця The New York Times, у відповідь на твіт президента Трампа про їхню зустріч]. The New York Times Company (англ.). Архів оригіналу за 25 грудня 2023. Процитовано 4 квітня 2024.
  26. ↑ Anonymous (5 вересня 2018). I Am Part of the Resistance Inside the Trump Administration [Я є частиною руху опору всередині адміністрації Трампа]. New York Times (англ.). Процитовано 4 квітня 2024.
  27. ↑ How the Anonymous Op-Ed Came to Be [Як з'явилась анонімна колонка]. New York Times (англ.). 8 травня 2018. Процитовано 4 квітня 2024.
  28. ↑ Donald J. Trump [@DonaldTrump] (5 вересня 2018). Does the so-called “Senior Administration Official” really exist, or is it just the Failing New York Times with another phony source? [Чи існує насправді так званий "високопосадовець Адміністрації" або це чергове фальшиве джерело провальної New York Times?] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  29. ↑ Shear, Michael D. (28 жовтня 2020). Miles Taylor, a Former Homeland Security Official, Reveals He Was ‘Anonymous’ [Майлз Тейлор, колишній посадовець Міністерства національної безпеки США, зізнається, що він був «анонімом»]. New York Times (англ.). Процитовано 4 квітня 2024.
  30. ↑ Donald J. Trump [@realDonaldTrump] (28 жовтня 2020). Who is Miles Taylor? Said he was “anonymous”, but I don’t know him - never even heard of him [Хто такий Майлз Тейлор? Сказав, що він «анонім», але я його не знаю — навіть не чув про нього.] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  31. ↑ Donald J. Trump [@realDonaldTrump] (29 жовтня 2020). So it turns out that the wise guy promoted as “Anonymous” by the @nytimes, named Miles Taylor (who I never even heard of!), was only a little known “staffer” as opposed to a “Senior Administration Official” [Тож виявляється, що розумний хлопець, названий @nytimes «Анонімом», на ім’я Майлз Тейлор (про якого я навіть ніколи не чув!), був лише маловідомим «співробітником» на відміну від «високопосадовця Адміністрації».] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  32. ↑ а б Baker, Peter; Maggie, Haberman (31 січня 2012). Trump, in Interview, Calls Wall Talks ‘Waste of Time’ and Dismisses Investigations [Трамп в інтерв’ю називає переговори про стіну «марною тратою часу» і відкидає розслідування]. New York Times (англ.). Процитовано 4 квітня 2024.
  33. ↑ Croucher, Shane (1 лютого 2019). Donald Trump Invited the New York Times Publisher to an Off-the-Record Dinner, Was Turned Down [Дональд Трамп запросив видавця New York Times на неформальну вечерю, але отримав відмову]. Newsweek (англ.).
  34. ↑ David Barstow, Susanne Craig and Russ Buettner of The New York Times [Девід Барстоу, Сюзанна Крейг і Расс Бюттнер з New York Times]. www.pulitzer.org (англ.). Процитовано 4 квітня 2024.
  35. ↑ The Editorial Board (11 липня 2024). Donald Trump Is Unfit to Lead [Дональд Трамп непридатний до лідерства]. The New York Times (англ.). ISSN 0362-4331. Процитовано 26 липня 2024.
  36. ↑ а б Steigrad, Alexandra (15 липня 2024). NY Times defends printing scathing editorial after assassination attempt [New York Times захищає публікацію гострої редакційної статті після спроби вбивства]. New York Post (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
  37. ↑ Elon Musk [@elonmusk] (14 липня 2024). The New York Times just published this about Trump today. They are truly callous and despicable human beings. Not a shred of empathy [New York Times щойно сьогодні опублікувала це про Трампа. Вони справді бездушні й мерзенні люди. Ні крихти емпатії.] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  38. ↑ а б Cotton, Tom (3 червня 2020). Tom Cotton: Send In the Troops [Том Коттон: Надішліть війська]. New York Times (англ.). Процитовано 5 квітня 2024.
  39. ↑ а б в г д е ж Frias, Lauren (5 червня 2020). New York Times journalists openly speak out against the decision to run an op-ed by Sen. Tom Cotton calling for military action amid protests [Журналісти New York Times відкрито виступають проти рішення опублікувати авторську колонку сенатора Тома Коттона із закликом до військових дій на тлі протестів]. The Business Insider (англ.). Процитовано 5 квітня 2024.
  40. ↑ Kwame Opam [@kwameopam] (3 червня 2020). Running this puts Black @nytimes staff in danger [Це ставить під загрозу чорний персонал New York Times] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  41. ↑ Caity Weaver [@caityweaver] (3 червня 2020). Running this puts Black @NYTimes staff in danger [Це ставить під загрозу чорний персонал New York Times] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  42. ↑ Amy Qin [@amyyqin] (4 червня 2020). Surreal and horrifying to wake up on the morning of June 4 - the 31st anniversary of the Tiananmen Square crackdown - to this headline (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  43. ↑ а б в Tracy, Marc (3 червня 2020). Senator’s ‘Send In the Troops’ Op-Ed in The Times Draws Online Ire [Публікація сенатора «Надішліть війська» в The Times викликала гнів в Інтернеті]. New York Times (англ.). Процитовано 5 квітня 2024.
  44. ↑ а б Rindsberg, Ashley (2021). The Gray Lady Winked: How the New York Times's Misreporting, Distortions and Fabrications Radically Alter History [Сіра леді попустила: як помилкові повідомлення, викривлення та вигадки New York Times радикально змінюють історію] (англ.). Midnight Oil Publishers. ISBN 9781736703335.
  45. ↑ а б Tracy, Marc; Abrams, Rachel; Lee, Edmund (4 червня 2020). New York Times Says Senator’s Op-Ed Did Not Meet Standards [New York Times каже, що колонка сенатора не відповідає стандартам]. New York Times (англ.). Процитовано 5 квітня 2024.
  46. ↑ Brian Schatz [@brianschatz] (4 червня 2020). The New York Times is gonna both sides the fascism so I guess that’s good to know [New York Times буде по обидві сторони фашизму, тож я вважаю, що це добре знати] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  47. ↑ Mattis Denounces Trump, Cotton Calls for Deploying Troops Against Protests: A Closer Look [Меттіс засуджує Трампа, Коттон закликає розгорнути війська проти протестів: детальніший погляд] (англ.), Late Night with Seth Meyers, процитовано 5 квітня 2024
  48. ↑ Ng, David (5 червня 2020). NBC's Seth Meyers Shames New York Times for Running Tom Cotton's 'Fascist' Op-Ed [Журналіст NBC Сет Маєрс присоромив New York Times за публікацію «фашистської» колонки Тома Коттона]. Breitbart (англ.). Процитовано 5 квітня 2024.
  49. ↑ Snyder, Gabriel (4 червня 2020). New York Times public editor: Sen. Cotton’s op-ed was dishonest, not only reprehensible [Громадський редактор New York Times: стаття сенатора Коттона була нечесною, а не тільки ганебною]. Columbia Journalism Review (англ.).
  50. ↑ Friedersdorf, Conor (4 червня 2020). Against the Insurrection Act [Проти Закону про повстання]. The Atlantic (англ.). Архів оригіналу за 13 березня 2024.
  51. ↑ Langley, Hugh (5 червня 2020). Here's a quick and easy explainer of all the drama at The New York Times, after employees condemned the publishing of a US senator's op-ed [Ось швидке та просте пояснення всієї драми в New York Times після того, як співробітники засудили публікацію колонки американського сенатора]. The Business Insider (англ.). Процитовано 5 квітня 2024.
  52. ↑ а б Bennet, James (14 грудня 2023). 1843: When the New York Times lost its way [1843: Коли New York Times заблукала]. The Economist (англ.). Архів оригіналу за 5 квітня 2024.
  53. ↑ Lowry, Rich (5 червня 2020). The Inside Story of the Tom Cotton Op-Ed that Rocked the New York Times [За кулісами історії колонки Тома Коттона, яка сколихнула New York Times]. National Review (англ.).
  54. ↑ Rubenstein, Adam (26 лютого 2024). I Was a Heretic at The New York Times [Я був єретиком у New York Times]. The Atlantic (англ.). Архів оригіналу за 26 березня 2024.
  55. ↑ Wemple, Erik (7 жовтня 2020). James Bennet was right [Джеймс Беннет був правий]. Washington Post (англ.). Архів оригіналу за 17 квітня 2023. Процитовано 6 квітня 2024.
  56. ↑ Tracy, Marc (7 червня 2020). James Bennet Resigns as New York Times Opinion Editor [Джеймс Беннет йде у відставку з посади редактора авторських колонок New York Times]. New York Times (англ.). Процитовано 6 квітня 2024.
  57. ↑ Marlow, Alex (2021). Breaking The News; Exposing The Establishment Media’s Hidden Deals And Secret Corruption [Головні новини; Викриття прихованих угод і таємної корупції номенклатурних ЗМІ] (англ.). Threshold Editions. ISBN 9781982160746.
  58. ↑ Sullum, Jacob (10 червня 2020). The New York Times Says Tom Cotton's Essay 'Fell Short of Our Standards.' What Standards? [The New York Times каже, що есе Тома Коттона «не відповідає нашим стандартам». Яким стандартам?]. Reason Magazine (англ.).
  59. ↑ Seán Ono Lennon [@seanonolennon] (8 червня 2020). This is the end for you guys. Firing someone for allowing different opinions in your paper means you are no longer a real news paper. It’s been fun. You had a good run. The best in fact. R.I.P. [Це кінець для вас, хлопці. Звільнення когось за допущення іншої точки зору у вашій газеті, означає, що ви більше не є справжньою газетою. Це було весело. Ви добре попрацювали. Насправді найкраще. R.I.P.] (Твіт) (англ.) — через Твіттер.
  60. ↑ Grove, Lloyd (13 червня 2020). ‘Threw Him Under the Bus’: NY Times Publisher A.G. Sulzberger Laments Bennet’s Ouster [«Кинули його під автобус»: видавець NY Times А. Ґ. Сульзберґер тужить через вигнання Беннета]. Daily Beast (англ.). Процитовано 6 квітня 2024.
  61. ↑ а б Remnick, David (10 червня 2023). A. G. Sulzberger on the Battles Within and Against the New York Times [А. Ґ. Сульзберґер про битви всередині та проти New York Times]. New Yorker (англ.). Архів оригіналу за 4 квітня 2024.
  62. ↑ Andrew Kramer Named Ukraine Bureau Chief [Головою Бюро в Україні призначено Ендрю Крамера]. The New York Times Company (англ.). 22 липня 2022. Процитовано 8 квітня 2024.
  63. ↑ "Висвітлюватимемо війну": видання The New York Times відкриває бюро в Києві. Фокус. 25 липня 2022. Архів оригіналу за 30 листопада 2023.
  64. ↑ Балачук, Ірина (23 липня 2022). New York Times відкриває бюро в Києві: писатимуть про війну. Українська правда. Архів оригіналу за 30 липня 2022. Процитовано 8 квітня 2024.
  65. ↑ Денісова, Катерина, ред. (23 липня 2022). Висвітлюватимуть війну. Американська газета The New York Times створює бюро в Києві. New Voice. Процитовано 8 квітня 2024.
  66. ↑ Лавришин, Юлія (24 липня 2022). Американська газета The New York Times створює бюро в Києві. Дзеркало тижня. Архів оригіналу за 25 липня 2022. Процитовано 8 квітня 2024.
  67. ↑ Вайс, Андрей (22 липня 2022). Чем будет заниматься пророссийский Эндрю Крамер в Украине?. Inform Napalm (рос.). Архів оригіналу за 27 вересня 2023. Процитовано 8 квітня 2024.
  68. ↑ Зубченко, Ярослав (27 липня 2022). Громадянська війна та націоналісти. Що писав про Україну Ендрю Крамер. Детектор медіа. Архів оригіналу за 11 листопада 2023. Процитовано 8 квітня 2024.
  69. ↑ Тарасов, Олексій (27 липня 2022). «Якою буде перемога, вирішить Україна». Інтерв'ю з Ендрю Крамером — керівником київського бюро The New York Times. New Voice. Архів оригіналу за 10 серпня 2022. Процитовано 8 квітня 2024.
  70. ↑ Boada, Axel; Morgan, Nailah (3 квітня 2022). Video Appears to Show Civilians Killed in Bucha. New York Times. Процитовано 8 квітня 2024.
  71. ↑ Browne, Malachy; Botti, David; Willis, Haley (4 квітня 2022). Satellite images show bodies lay in Bucha for weeks, despite Russian claims [Супутникові знімки показують, що тіла лежали в Бучі тижнями, незважаючи на заяви Росії]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 7 квітня 2024. Процитовано 8 квітня 2024.
  72. ↑ Browne, Malachy; Khavin, Dmitriy (5 квітня 2022). Russian soldiers opened fire on a cyclist in Bucha, new video shows [У Бучі російські військові відкрили вогонь по велосипедисту, – нове відео]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 14 березня 2024. Процитовано 8 квітня 2024.
  73. ↑ Bubola, Emma (6 квітня 2022). A makeup artist recognized this Bucha victim’s picture by her manicure [Візажист впізнала фотографію цієї бучанської жертви по манікюру]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 24 вересня 2023. Процитовано 8 квітня 2024.
  74. ↑ Gall, Carlotta (11 квітня 2022). Bucha’s Month of Terror [Місяць терору в Бучі]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 4 квітня 2024. Процитовано 8 квітня 2024.
  75. ↑ а б The 2023 Pulitzer Prize Winner in International Reporting. www.pulitzer.org (англ.). Процитовано 8 квітня 2024.
  76. ↑ Al-Hlou, Yousur; Froliak, Masha; Hill, Evan; Browne, Malachy; Botti, David (19 травня 2022). New Evidence Shows How Russian Soldiers Executed Men in Bucha [Нові докази того, як російські солдати страчували чоловіків у Бучі]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 7 квітня 2024. Процитовано 8 квітня 2024.
  77. ↑ Addario, Lynsey; Santora, Marc (22 серпня 2022). In Bucha, Burials Continue for Victims of Wartime Atrocities [У Бучі продовжують ховати жертв воєнних звірств]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 5 червня 2023. Процитовано 8 квітня 2024.
  78. ↑ Froliak, Masha; Al-Hlou, Yousur; Willis, Haley (21 грудня 2022). Their Final Moments: Victims of a Russian Atrocity in Bucha [Їх останні моменти: жертви російських звірств у Бучі]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 7 квітня 2024. Процитовано 8 квітня 2024.
  79. ↑ Al-Hlou, Yousur; Froliak, Masha; Khavin, Dmitriy; Koettl, Christoph; Willis, Haley; Cardia, Alexander; Reneau, Natalie; Browne, Malachy (21 грудня 2022). Caught on Camera, Traced by Phone: The Russian Military Unit That Killed Dozens in Bucha [Зняті на камеру, прослідковані по телефону: російські військові вбили десятки людей у Бучі]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 4 квітня 2024. Процитовано 8 квітня 2024.
  80. ↑ Gibbons-Neff, Thomas; Ismay, John (18 квітня 2022). To Push Back Russians, Ukrainians Hit a Village With Cluster Munitions [Щоб відштовхнути росіян, українці вдарили по селу касетними боєприпасами]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 13 березня 2024. Процитовано 9 квітня 2024.
  81. ↑ а б Василенко, Євгеній, ред. (21 вересня 2023). Удар по ринку Костянтинівки. Кількість жертв знову зросла. New Voice. Процитовано 9 квітня 2024.
  82. ↑ а б Ismay, John; Gibbons-Neff, Thomas; Willis, Haley; Browne, Malachy; Koettl, Christoph; Cardia, Alexander (18 вересня 2023). Evidence Suggests Ukrainian Missile Caused Market Tragedy [Докази свідчать про те, що українська ракета спричинила ринкову трагедію]. New York Times (англ.). Архів оригіналу за 7 квітня 2024. Процитовано 9 квітня 2024.
  83. ↑ Романенко, Валентина (19 вересня 2023). По Костянтинівці 6 вересня РФ ударила ракетою С-300 – СБУ. Українська правда. Архів оригіналу за 26 лютого 2024. Процитовано 9 квітня 2024.
  84. ↑ Михайло Подоляк [@Podolyak_M] (19 вересня 2023). No doubt, the appearance of publications in foreign media with doubts about Russia's involvement in the attack on Kostiantynivka entails the growth of conspiracy theories, and therefore requires examination and legal assessment by the investigative authorities [Безумовно, поява в іноземних ЗМІ публікацій із сумнівами щодо причетності Росії до нападу на Костянтинівку тягне за собою зростання конспірологічних теорій, а тому потребує перевірки та правової оцінки з боку слідчих органів.] (Твіт) (англ.). Архів оригіналу за 20 вересня 2023 — через Твіттер.
  85. ↑ Попович, Денис (20 вересня 2023). Хто вдарив по Костянтинівці? Три причини, через які ця ракета не може бути українським "Буком". Фокус. Архів оригіналу за 7 листопада 2023. Процитовано 9 квітня 2024.
  86. ↑ а б Salerno, Heather (серпень-лютий 2018). Trivia Hunter [Мисливець за дрібницями]. Brown Alumni Magazine (англ.).
  87. ↑ Annie Sulzberger | Editorial Department, Additional Crew, Costume and Wardrobe Department. IMDb (амер.). Процитовано 4 квітня 2024.