Антрім (англ.Antrim, від ірл.Aontroim — самотній кряж) — місто, що знаходиться в однойменному графстві в Північній Ірландії, розташоване на березі річки Сікс-Майл-Вотер (Six Mile Water), на північному березі озера Лох-Ней. За переписом 2011 року, у місті проживало 23 375 осіб.[1] Антрім знаходиться за 35 км на північний захід від Белфаста.
Історія
Згідно переказам, в Антрімі в 495 році, через тридцять років після смерті Святого Патрика, був заснований монастир, а навколо нього виросло невелике поселення. Кругла вежа, також відома як "Шпиль", - це все, що залишилось.[2] У середні віки ця територія була частиною гельського королівства Дал н-Арайде, яке охоплювала більшу частину сучасного графства.[3] На східній околиці міста знаходиться кільцеподібний форт під назвою Ратмор (Ráth Mór, "великий форт"), який слугував резиденцією для королів Дал н-Арайде.[4]
До 1596 року англійське поселення виросло навколо броду через річку Сікс-Майл-Вотер. Парафіяльна церква Всіх Святих[5] має камінь, датований 1596 р. із вирізаними словами "Gall-Antrum" - це можна перекласти як "Антрім англійців/ іноземців".[6] Хью Клотуорті, батько англо-ірландського політика Джона Клотуотрі, віконта Мессеріна, керував будівлею військових кварталів біля старого норманського замку. Пізніше це місце стало відоме як Замок Мессерін. Х'ю був посвячений у лицарі в 1617 році і призначений верховним шерифом графства Антрім.[2]
Біля Антріма відбулася битва між англійцями та ірландцями за правління Едуарда III; а в 1642 р. на озері Лох-Ней відбулася морська битва.
Демографія
На день перепису населення (27 березня 2011 р.) в Антримі проживало 23 375 людей,[1], що на 16,9% більше, ніж під час перепису 2001 року(20 001).[7]
З них:
21,47% - у віці до 16 років та 13,33% - у віці 65 років і старше;
48,72% постійно проживаючого населення, були чоловіками та 51,28% - жінками;
54,80% належать до протестантського або іншого християнського середовища або виховуються в ньому, а 34,12% - у католицькому середовищі;
61,47% зазначили, що мають британську національну ідентичність, 30,76% мали північноірландську національну ідентичність та 11,56% мали ірландську національну ідентичність (респонденти могли вказати більше однієї національної ідентичності);
↑Boyd, Hugh Alexander. Irish Dalriada [Архівовано 6 вересня 2016 у Wayback Machine.]. The Glynns: Journal of The Glens of Antrim Historical Society. Volume 76 (1978).