PROFILPELAJAR.COM

Катар — країна з мусульманським населенням, державною релігією якої є іслам. Спонсорованим державою брендом сунітського ісламу є салафітська версія ісламу, що разом із Саудівською Аравією робить Катар однією з двох салафітських держав у мусульманському світі.^[1]

Місцеве населення, яке складається з катарців, усі є мусульманами, хоча в Катарі є велика кількість іноземних працівників, що відрізняються вірою від мусульманського населення. За Всесвітньою книгою фактів ЦРУ, станом на 2010 рік приблизно 67,7 % населення є мусульманами, тоді як 13,8 % є християнами, ще 13,8 % є індуїстами та 3,1 % буддистами.^[2] Іноземні працівники добре відомі в країні, в основному з Південної Азії, які складають більшу частину населення Катару. На кінець 2013 року в країні було зареєстровано 1848 мечетей.^[3]

Історія

У VII столітті через серію широкомасштабних конфліктів, що призвели до ісламізації корінних аравійських язичників, іслам поширився на весь аравійський регіон. У 628 році нашої ери Мухаммад послав свого першого військового посланника, Аль-Алаа Аль-Хадрамі, до Мунзіра ібн Сава Аль-Тамімі, правителя регіону Бахрейн, який простягався від узбережжя Кувейту до півдня Катару. Засновник ісламу запросив правителя прийняти іслам, як він запрошував інші країни того часу, такі як Візантію та Персію. Мунзір, відповідаючи Мухаммеду, оголосив про своє прийняття ісламу, і більшість жителів Катару стали мусульманами, провіщаючи початок ісламської ери в Катарі.^[4]

Цілком ймовірно, що деякі осілі жителі Катару не відразу прийняли іслам. Так, в Катарі народився Ісаак Ніневійський, сирійський християнський єпископ VII століття, якого деякі церкви вважають святим.^[5]^[6] Серед інших відомих християнських вчених цього періоду, які походили з Бет-Катрає, — Дадішо Катрая, Габріель Катарський та Ахоб Катарський. Однак до кінця VII століття більшість християн або прийняли іслам, або переселилися в інше місце.^[7]

Вважається, що в перші роки ісламу жителі Катару сповідували радикальну ідеологію хариджизм.^[8] Під час Другої Фітни відомий полководець хариджи на ім'я Катарі ібн аль-Фуджа'а, якого описували як найпопулярнішого та наймогутнішого лідера хариджи^[9], у численних битвах очолював азаріків, підсекту хавариджів.^[10] Він носив титул аміра аль-Мумініна і понад 10 років керував радикальним рухом азариків.^[11] Аль-Фуджа'а ародився в Аль-Хувайрі в Катарі^[12], він також викарбував перші відомі кхарджитські монети, найдавніша з яких датована 688 або 689 роком.^[10] Історичний прапор Катару був простим червоним, що відповідало червоному прапору, традиційно використовуваному мусульманами-хариджитами.^[13]

Іслам в освіті

На вищому рівні освіти ісламознавство викладають у Катарському університеті та на факультеті ісламознавства Університету Хамада Бін Халіфи (HBKU), де пропонується ступінь магістра. Його найвідомішою випускницею є шейха Моза бінт Насер, дружина батька Еміра та мати нинішнього Еміра.^[14]

Едюкейшн-Сіті також є домом для Центру ісламського законодавства та етики [CILE], мозкового центру, заснованого в 2012 році. Центр очолює швейцарський політичний філософ, професор Тарік Рамадан з Оксфордського університету.^[15]

Роль ісламу в наукових відкриттях також була сферою інтересів для Фонду Катару, а нещодавно було створено Товариство мусульманських вчених із видатними членами. У 2010 році розпочалося спільне підприємство між видавництвом Bloomsbury Publishing і Qatar Foundation, у результаті якого вони опублікували книгу «Наука в ісламі».^[16]

Міністерство релігії Катару використовує Фанар, Катарський ісламський культурний центр, як центр поширення ісламу. Культурний центр Фанар бере участь у низці соціальних, релігійних та освітніх заходів. Окрім розміщення однієї з найбільших мечетей у Катарі, центр також видає релігієзнавчі дослідження та проводить уроки арабської та ісламу. Серед об'єктів Фанару є бібліотека з ісламською літературою та рукописами.^[17]

Демографія

Типовий критий молитовний зал у катарській мечеті.

Сунітський іслам

Суніти становлять більшість мусульманського населення Катару — понад 90 %.^[18] Більшість сунітів дотримуються салафітської інтерпретації ісламу. Державною мечеттю країни є мечеть імама Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба, яка була названа на честь сунітського вченого-ваххабіста, заснованого Мухаммадом ібн Абд аль-Ваххаба.^[19]

Шиїтський іслам

Шиїти складають близько 10 % мусульманського населення Катару.^[20] Шиїтами історично були кілька найвідоміших купецьких сімей Катару. Катарським шиїтам надається свобода віросповідання, а деякі займають державні посади.^[21] На відміну від шиїтів у сусідньому Бахрейні, катарські шиїти мають ідентичний одяг, діалект і культуру, що й катарські суніти.^[22] Проте, між шиїтами та сунітами всередині країни були невеликі суспільні конфлікти. Одним із помітних прикладів є спроба знесення шиїтського кладовища поблизу Дохи у 2011 році групою ваххабітських екстремістів, які ймовірно пов'язані з ісламським міністерством Катару. Отримавши звістку про цю подію, емір Катару Хамад бін Халіфа засудив замах і на знак поваги відвідав шиїтські похорони.^[21]

Див. також

Іслам за країнами
Міністерство у справах вакуфів та ісламу

Примітки

↑ Yamani, Mai (2009). From fragility to stability: a survival strategy for the Saudi monarchy. Contemporary Arab Affairs. 2 (1): 90—105. doi:10.1080/17550910802576114.
↑ Qatar. The World Factbook. Central Intelligence Agency. 22 червня 2022. Section: People and Society – Religions. Last updated 30 May 2017. Retrieved 9 June 2017.
↑ National Day/ Ministry of Awqaf and Islamic Affairs' Achievements. menafn.com. Qatar News Agency. 12 грудня 2014. Процитовано 28 грудня 2015.
↑ History of Qatar. Amiri Diwan. Архів оригіналу за 22 січня 2008.
↑ Fromherz, Allen (13 квітня 2012). Qatar: A Modern History. Georgetown University Press. с. 2041. ISBN 978-1-58901-910-2.
↑ O'Mahony, Anthony; Loosley, Emma (2010). Eastern Christianity in the Modern Middle East (Culture and Civilization in the Middle East). Routledge. с. 23. ISBN 978-0415548038.
↑ Christianity in the Gulf during the first centuries of Islam (PDF). Oxford Brookes University. Архів оригіналу (PDF) за 28 травня 2015. Процитовано 14 грудня 2015.
↑ Qatar. Geographical. 78 (2): 12. February 2006. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 14 грудня 2015.
↑ Lo, Mbaye (2009). Understanding Muslim Discourse: Language, Tradition, and the Message of Bin Laden. University Press of America. с. 56. ISBN 978-0761847489.
↑ ^а ^б Gaiser, Adam R (2010). What do we learn about the early Kharijites and Ibadiyya from their coins?. The Journal of the American Oriental Society.
↑ Sanbol, Amira (2012). Gulf Women. Bloomsbury UK. с. 42. ISBN 978-1780930435.
↑ al-Aqlām. Т. 1. Wizārat al-Thaqāfah wa-al-Irshād. وذكر في وفيات الاعيان لابن خنكان ابو نعامة قطري بن الفجاءة واسمه جعونة ين مازن بن يزيد اين زياد ين حبتر بن مالك ين عمرو رين تهيم بن مر التميمي الثسيباني ولد في الجنوب الشرقي من قرية الخوير شمال قطر في
↑ Complete Flags of the World (Dk). DK Publishing. 2014. с. 185. ISBN 978-1409353713.
↑ Class of 2015 graduates honoured. Gulf Times. 6 травня 2015.
↑ CILE Center – about us. CILE. 2012. Архів оригіналу за 18 жовтня 2016. Процитовано 6 січня 2016. [Архівовано 2016-10-18 у Wayback Machine.]
↑ Bloomsbury Qatar Foundation publishing and delfina foundation announce winner of Arab writing residency programme. Al Bawaba. 5 березня 2015.
↑ دليـل المؤسسات الثقافية في قطر (Directory of Cultural Institutions in Qatar) (PDF) (араб.). Ministry of Culture, Arts and Heritage. 2013. с. 28. Архів оригіналу (PDF) за 22 грудня 2015.
↑ Qatar - Country Profile. about.com. Архів оригіналу за 21 січня 2016. Процитовано 5 січня 2016. [Архівовано 2016-01-21 у Wayback Machine.]
↑ Qatar embraces Wahhabism to strengthen regional influence. Middle East Online. 18 грудня 2011. Архів оригіналу за 10 листопада 2015. Процитовано 5 січня 2016.
↑ Mapping the Global Muslim Population (PDF). Pew Forum on Religion & Public Life. October 2009. Архів оригіналу (PDF) за 15 грудня 2016. Процитовано 5 грудня 2015. [Архівовано 2016-12-15 у Wayback Machine.]
↑ ^а ^б Kamrava, Mehran (26 травня 2015). Qatar: Small State, Big Politics (updated version). Cornell University Press. с. 185—188. ISBN 978-0801454301.
↑ Micahel Stephens (26 листопада 2012). Ashura in Qatar. Open Democracy. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 5 січня 2016.