За даними перепису населення СРСР 1939 року, чисельність населення становила 5 184 особи, з них українців — 3 541, росіян — 205, німців — 128, євреїв — 1 115, поляків — 134, інших — 61[5].
«Межирічка» (попередня назва, до кінця XIX століття); «Мільчин» (їд.מילטשין), «Йемельчено» (нім.Yemelcheno), «Йемільчіна» (угор.Yemilchina), «Емильчин».[7] Уперше згадується в Житомирських міських актових книгах близько 1585 року як маєтність князя Костянтина Острозького та було під владою Польщі. У XVII столітті — власність Любомирських, з 1812 року — генерала від кавалерії Федора Уварова, назвав цю місцевість Емільчино на честь своєї нерідної доньки Емілії.
Після смерті Федора Уварова Емільчинський ключ разом з містечком Емільчине переходить у власність Уварова Аполлона Івановича (1793—1871), статського радника, кавалера ордена Святої Анни 4-го ступеня.
Близько 1820 року в Емільчині охмістром Царського двору Сергієм Уваровим, сином Апполона Уварова, була закладена фабрика порцелянових виробів, де працювало близько 200 осіб. Фабрика була власністю графів Уварових і працювала понад 25 років та припинила своє існування 1852 року.[8]
1839 року на кошти Уварова А. І. в містечку споруджена церква, згодом освячена на честь Святителя Миколая. До 1917 року землі Емільчинського ключа належали прямим нащадкам Аполлона Уварова.
У 1890-х роках тут працював лісопильний завод, що належав Софії Володимирівні Уваровій, дружині дійсного статського радника Сергія Уварова, де працювало 18 осіб. Крім заводу, у її власності перебувало ще 65000 десятин землі.[9]
Емільчино — село Волинської губернії, Новоград-Волинського повіту, на річці Уборть, в 40 верстах від повітового міста; жителів близько 1000, дворів 134. Поблизу чавуноливарний завод, на якому виплавлено в 1890 році чавуну в штиках — 8804 пуди, у відливках — 5585 пудів.
З 1923 року Емільчино стало адміністративним центром одного з найбільших поліських районів — Емільчинського.
Емільчинський район у 1932–1933 рр. входив до складу Київської області. За даними різних джерел, у районі внаслідок голодомору 1932—1933 загинуло 565 чол., станом на тепер встановлено імена 546 чол[10].
У період радянських репресій у 1937—1939 роках у селищі репресовано 86 осіб, з них 36 розстріляно.
У серпні 1944 році указом Президії Верховної Ради УРСР село Емільчино, районний центр, перейменовано на Ємільчине, відповідно Емільчинський район — на Ємільчинський район. З квітня 1957 року Ємільчине віднесене до категорії селищ міського типу.
Тихий Наум Миронович (25 травня 1920 (або 14 вересня 1922), Ємільчине — 27 жовтня 1996, Київ) — український поет, прозаїк, перекладач, лауреат премії імені Павла Тичини.
↑Soubise Bisier G.O fabrykach ceramiki w Polsce // Warszawa: Nakład Tow. Opieki nad Zabytkami Przeszłości; Druk. Artyst. K. Kopytowskis S-ka, 1913. — S. 10. (пол.)
↑Список земледельцев и арендаторов Волынской губернии. — Житомир: Волын. губ. тип., 1913. — С. 86. (рос.)
Ємільчине // Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. Житомирська область / Ред. кол. тому: Чорнобривцева О. С. (гол. редкол.), Булкін Г. П., Бутич I. Л., Василевський А. Ф., Вахбрейт 3. Д., Гудима Н. Г., Денисенко Г. І., Зайцев В. М., Іващенко О. М., Матящук В. О., Москвін П. П., Новик М. К. (відп. секр. редкол.), Павлов О. О., Павловський А. А., Ремезов О. П. (заст. гол. редкол.), Чекарев Л. М. — АН УРСР. Інститут історії. — Київ : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 252—260.
Ємільчине // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У 7 т / редколегія (голова П. Т. Тронько, заступники голови О. П. Реєнт, Ю. З. Данилюк та ін.); редколегія тому (голова І. М. Синявська, заступник голови Л. А. Копійченко та ін., науково-редакційна група при редколегії тому). — Житомир : Полісся, 2006. — Т. 1. — С. 256,361,368,380,383,507,536,545,566,574,582,605,624. — ISBN 966-655-220-5.
