Ґледіс Лонсбері Гоббі народилася у районі Washington Heights у Нью-Йорку, і була однією з двох дочок Теодора Ю. Гоббі та Флори Р. Лунсбері.[4] Закінчила коледж Васара у 1931 році. Здобула ступінь доктора наук у бактеріології у Колумбійському університеті в 1935 році.[5] написала докторську дисертацію про медичне використання непатогенних організмів. [4]
Вона працювала в пресвітеріанській лікарні та в Колумбійській медичній школі з 1934 по 1943 рік. За цей час вона співпрацювала з біохіміком доктором Карлом Меєром та доктором Мартіном Генрі Доусоном, клініцистом та доцентом медицини, щодо визначення захворювань, викликаних гемолітиком стрептокока і пізніше рафінування пеніциліну.[6][7] У цей час вона також працювала в лікарні Преспітеріан у Нью-Йорку[5]. У 1944 році Ґледіс Гоббі покинула Колумбійський університет, щоб працювати в Пфайзер Фармас'ютікалс у Нью-Йорку, де вона досліджувала стрептоміцин та інші антибіотики.[8]
У 1959 році вона покинула Пфайзер, щоб спеціалізуватися на хронічних інфекційних захворюваннях, як керівник відділу досліджень в лікарні ветеранів адміністрації в Іст-Оранж, штат Нью-Джерсі. Ґледіс Гоббі також працювала асистентом професора клінічних досліджень по охороні здоров'я в медичному коледжі Корнелльського університету.[3] У 1972 році вона створила щомісячне видання «Протимікробні засоби та хіміотерапія» і продовжувала бути його редактором протягом восьми років. Вона завершила кар'єру в 1977 році. На пенсії написала понад 200 статей, працюючи консультантом та незалежним письменником. Вона також опублікувала книгу "Пеніцилін: Зустріч із викликом",[9] у 1985 році, в якій вона розклала за часом подорож пеніциліну і порівнювала його з проєктом Мангеттен за важливістю для війни. [3]
Ґледіс Гоббі померла від серцевого нападу в 1993 році в своєму будинку в пенсійній громаді штату Пенсильванія.[3]
Основні внески та вплив
Ґледіс Гоббі визнана за її роботу по створенню форми пеніциліну, ефективного для людини. У 1940 році вона та її колеги, доктор Карл Меєр та доктор Мартін Генрі Доусон, написали Говарду Флорі та Ернсту Чайнсу, щоб придбати зразок пеніциліну. Вони наївно вирішили зробити пеніцилін і незабаром стали фахівцями в процесі бродіння, і почали переробляти його в препарат. Ґледіс Гоббі, Меєр та Довсон провели перші тести пеніциліну на людях у 1940 та 1941 роках, перш ніж представити в Американському Товаристві Клінічних Досліджень.[10] Вони виявили, що пеніцилін є потужним вбивцею мікробів, який зменшує вираженість інфекційних захворювань, і робить можливими такі процедури, як трансплантація органів та операція на відкритому серці.[11] Їхні висновки отримали висвітлення в ЗМІ, що допомогло залучити фінансування уряду Сполучених Штатів для масового виробництва пеніциліну під час Другої Світової Війни, врятувавши життя багатьох солдатів.
У компанії Пфайзер Ґледіс Гоббі зробила велику початкову роботу над препаратами Терраміцин[12] та Віоміцин[13], котрі в подальшому використовувалися для лікування туберкульозу.
Бібліографія
"Антимікробні засоби та хіміотерапія" (редактор), журнал (1972 - 1980)
"Первинна резистентність до препаратів - постійне вивчення стійкості до препаратів у ветеранській популяції в США", Американський Огляд Респіраторних Захворювань 110, № 1 (1974)
"Пеніцилін: зустріч із викликом", Газета Єльського Університету (1985)
"Препарат, який змінив світ", журнал Коледжу Лікарів Колумбійського Університету, том 25, № 1 (опубліковано 2005 р.)
↑Oatman, Eric (Winter 2005). The Drug That Changed the World. Volume 25, No. 1. Journal of the College of Physicians and Surgeons: The College of Physicians & Surgeons of Columbia University. Архів оригіналу за 11 грудня 2016. Процитовано 9 грудня 2016. [Архівовано 2016-12-11 у Wayback Machine.]