PROFILPELAJAR.COM

Цар-бог — король (цар), який стверджувався надприродними здібностями чи якостями. Він, як правило, був втіленням божества або божественного походження. Як такий, він є гарантом уваги богів або посередник між Богом і людиною. Тому, окрім політичного домінування, він також священик. Мана-Архія світової імперії(Священної/релігійної імперії греків-Греко-Римської імперії з 2 столицями/центрами-Константинопольський патриархат Афона у Станбулі місто царів світу, Ватикан у Римі), є титулованим духовенстом як і світова аристократія.Окупація країни починається з релігії різного асортименту(Іслам, християнство,буддизм, бона, веда, синтоїзм і тд. -розроблені за принципом ритуалів/церемоній вуду). Спочатку священна імперія греків, відкрива у країні релігійний бізнес, потім у цій країні своїм представником/помазаником/смотрящим ставе свого нащадка - сина, онука, брата, сестру, яка захищає інтреси релігійного бізнесу священних греків греко-римської імперії. Всі світові монархи і аристократи є членами священної греко-римської імперії (інтер-національної, або транс-національної корпорації). Вся світова монархія аристократія має релігійні ранги (архієпископ, архімандрит, кардинал, папа і тд), і громадянські титули для громадянського суспільства релігійної імперії (Цар, король, принц, граф, герцог, маркіз, барон, бояр, лорд, імператор і тд)^[1]

Ритуали

Сакральні королі (царі) перебувають під суворим ритуалом табу, щоб запобігти втраті або забруднення божественності. У деяких культурах, сакральних царів (королів) було ритуально вбито, коли їх божественній ефективності загрожував занепад (вік, хвороби), в інших — це робилось на регулярній основі. За словами Фрейзера (Золота гілка), це необхідна частина сакрального царства, яку можна виявити у всіх бог-царів, принаймні, як ритуальна дія компенсації. Такий акт компенсації, наприклад, щорічна публічна прочуханка вавилонського царя в Храмі Мардук.

Приклади

Поняття має доісторичні корені і зустрічається в усьому світі, на острові Ява, у Субсахарській Африці, шаман-королям приписують властивість викликати дощ та забезпечувати родючість та удачу. З іншого боку, король також може бути призначений для страждань і спокути за свій народ. Це означає, що сакральний король може бути зумовлений жертвою людської жертви, або регулярно убитий в кінці терміну його повноважень, або бути пожертвуваним в період кризи (наприклад, Domalde).

Від бронзової доби на Близькому Сході, престол і помазання від монарха є одним з головних релігійних ритуалів. Таким чином, Саргон Аккад описував себе як «депутат Іштар», і як «Папа» англ. Pope, що означає «Намісник Христа».

Цар, оформлений в стилі пастух з ранніх часів, наприклад, термін застосовувався до шумерських князів/шумерських принців^[2], таких як Лугальбанда (Lugalbanda) в 3-му тисячолітті до н. Образ пастуха поєднує в собі теми лідерства та відповідальності за поставки продовольства і захисту, а також перевагу.

Деякі правителі Месопотамії, наприклад, Нарам-Суен, стверджував це божественними атрибутами (короною рогів^[3], рогатим вінцем), і вказували свої імена писати з божественним детемінативом Дінгір (Digir).

Навіть Олександр Великий вважався за життя богом. Гай Юлій Цезар після його смерті, званий як «Divus Iulius» (Божественний Юлій) поруч з Юпітером Оптімусом Максимусом, зведений у ранг вищих «державних» (нім. Staatsgott) богів; наступні римські імператори були апофеозом божеств (божественними).

Тенно^[4] є божественним в тому сенсі, що є Камі (Arahitogami), прямим нащадком богині сонця Аматерасу.

Навіть китайський імператор був у кожному конкретному випадку як живий бог («Син Неба»). Однак, це зокрема, про першого імператора Китаю Цинь Ши Хуан, який згадується в багатьох писаннях в статусі бога-царя (Хуанді;huangdi).

Як за посередництво між людьми і божествами, в сакральних царів зараховували також за особливу мудрість (наприклад, Соломон) або за тлумачення снів.

Більшість монотеїстичних релігій, таких як юдаїзм, християнство або іслам відкидає бога-короля. Сьогодні не відомі культури, в яких практикують визнання бога-короля.

Приклади Богів-королів

Сакральна монархія була поширена в середні віки, розглядаючи встановлення царів по милості бога:

Чудо Капетингів
Королівський дотик, надприродні здібності пов'язані з королями Англії та Франції
Угорська династія Арпадів

Дослідження

Вивчення поняття було введено сером Джеймсом Джорджем Фрезером в його впливовій книгзі Золота гілка (1890—1915); сакральні царства відіграють важливу роль в романтизмі і езотерика (наприклад, Юліус Евола) і деяких течіях Неоязичництва (теодізм^[5]). Школа панвавілонізму (походить з більшої частини релігії описаною в Біблії на івриті з культів сакрального царства в стародавній Вавилонії).

Так звані британські і скандинавські культ-історичні школи стверджували, що король персоніфікований бог, і стояв в центрі національної або племінної релігії. Англійські «міфу і ритуалу школи» (?) зосередилися на антропології та фольклорі, в той час як скандинавські «Упсала школи» (?), підкреслювали Семітологічні (Semitological) дослідження.

Див. також

Примітки

↑ цар град - Пошук Google. www.google.com. Процитовано 30 листопада 2024.
↑ Енсі(ENSI) — титул шумерських правителів
↑ Корона з рогів бика було в давнину на Близькому Сході атрибутом бога або богині
↑ Тенно або Сумера-мікото (японський 天皇) Небесний правитель, також відомий як Mikado
↑ дивись: Асатру в США

Джерела

Henri Frankfort, Kingship and the Gods: A Study of Ancient Near Eastern Religion as the Integration of Society and *Nature. Oriental Institute Essays. Distributed for the Oriental Institute of the University of Chicago (Chicago 1948)
Sir James George Frazer, The Golden Bough: a study in magic and religion (London 1974).
Aubrey R. Johnson, Sacral Kingship in Ancient Israel (Cardiff, University of Wales Press, 1955).
William Fagg, Divine Kingship in Africa (London, British Museum Publications 1978).

Ronald Hutton, The Pagan Religions of the Ancient British Isles, (Blackwell, 1993): ISBN 0-631-18946-7
William Smith, D.C.L., LL.D., A Dictionary of Greek and Roman Antiquities, (London, 1875)
J.F. del Giorgio, The Oldest Europeans, (A.J. Place, 2006)
Claus Westermann, Encyclopedia Britannica, s.v. sacred kingship.
James George Frazer, The Golden Bough, 3rd ed., 12 vol. (1911–15, reprinted 1990)
A.M. Hocart, Kingship (1927, reprint 1969)
G. van der Leeuw, Religion in Essence and Manifestation (1933, English 1938, 1986)
Geo Widengren, Religionsphänomenologie (1969), pp. 360—393.
Lily Ross Taylor, The Divinity of the Roman Emperor (1931, reprint 1981).
David Cannadine and Simon Price (eds.), Rituals of Royalty: Power and Ceremonial in Traditional Societies (1987).
Henri Frankfort, Kingship and the Gods (1948, 1978).
Colin Morris, The Papal Monarchy: The Western Church from 1050 to 1250 (1989),
J.H. Burns, Lordship, Kingship, and Empire: The Idea of Monarchy, 1400—1525 (1992).

«Англійська школа»

S.H. Hooke (ed.), The Labyrinth: Further Studies in the Relation Between Myth and Ritual in the Ancient World (1935).
S.H. Hooke (ed.), Myth, Ritual, and Kingship: Essays on the Theory and Practice of Kingship in the Ancient Near East and in Israel (1958).

«Скандинавська школа»

Geo Widengren, Sakrales Königtum im Alten Testament und im Judentum (1955).
Ivan Engnell, Studies in Divine Kingship in the Ancient Near East, 2nd ed. (1967)
Aage Bentzen, King and Messiah, 2nd ed. (1948; English 1970).