Худо́жня літерату́ра, також кра́сне письме́нство — складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва слова, який описує дійсність художніми образами.

До українського літературознавчого терміну «художня література» близькі відповідники знаходимо лише в деяких слов’янських мовах. Натомість, західноєвропейське літературознавство найчастіше послуговується терміном fiction, який має дещо інші конотації (див. інтервікі до цієї статті).

Епітет «художній» вказує на особливий статус цього різновиду літератури (на відміну від наукової, технічної, релігійної тощо), тобто «художню літературу» можна описати категорією «художність»^[2].

Спорідненими з терміном «художня література» є поняття «белетристика», «фікція», «словесність», проте семантика цих термінів дещо відмінна. Зокрема «белетристикою» сьогодні називають художню прозу, причому насамперед масову, популярну або розважальну^[3].

Термін «фікція» не настільки широко вживаний, як fiction у західному літературознавстві, найчастіше ним позначають іншу уявну художню дійсність, яку творить письменство і яка розгортається за власною логікою художнього твору^[4]. Ба більше, частіше послуговуються українським поняттям «художня вигадка», коли йдеться про специфіку художніх текстів зображати фантазійне, уявне, «не те, що насправді сталося, а те, що могло статися» (Аристотель)^[5].

«Словесність» — це застаріла назва літератури, усної та писемної творчості загалом. Цей термін свого часу підтримував Грушевський, який вважав, що так можна позначати усно-поетичну творчість і письменство^[6].

Термін «література» нерідко вживають у своєму вузькому значенні на позначення «художньої літератури».

Художня література — це насамперед частина всіх текстів у загальній системі культури. Існування художніх текстів передбачає наявність нехудожніх текстів, які протиставляються між собою. У суспільстві повинна бути присутня певна норма, яка дозволяє проводити таке розрізнення.

Тексти художньої літератури, за Юрієм Лотманом, відрізняються від інших текстів функціонально та структурно^[7].

У функціональному плані до художньої літератури належить кожен текст, що виконує естетичну функцію^[7]. Важливо, що естетичні установки змінюються з часом, і текст, що раніше не вважався приналежним до художньої літератури, зі зміною естетичної норми може увійти до корпусу художніх текстів. Наприклад, природничі праці Бюффона сьогодні розглядаються як зразок високого літературного стилю та публікуються в найпрестижнішій французькій видавничій серії Бібліотека Плеяди, в якій зазвичай публікують твори класиків літератури.

Один із теоретиків феноменологічної естетики Роман Інгарден запровадив спеціальний термін, який позначив специфічність естетичного предмета, — інтенціональність.
Він констатував, що представлений у творі мистецтва світ може бути і відображенням реального світу, і вигаданим, неіснуючим світом, але він скомпонований для того, щоб викликати естетичне переживання. І в цьому полягає його функціональна й онтологічна сутність, особливість.

З погляду формальної школи, естетична функція реалізується тоді, коли текст замкнений на самого себе, а головною є сфера вираження. Тобто в нехудожньому тексті головним є питання «що?», а в художньому «як?». Для формалістів план вираження ставав певною іманентною сферою, що мала самостійну культурну цінність^[7].

З погляду сучасної семіотики художній текст має не менше, а, навпаки, набагато більше семантичне навантаження. Там, де нехудожній текст може обмежуватися простою денотацією, художній текст наділений складною системою конотативних значень. Як тільки читач фіксує певну впорядкованість в сфері вираження, він припускає, що перед ним художній текст, а значить, як він вже знає з досвіду, текст повинен мати ще якийсь додатковий зміст. Умовою естетичного функціонування художнього тексту є попереднє знання про додатковий «шифр» такого тексту та необхідність вгадати, збагнути чи вирахувати його підспудний зміст^[7].

У структурному плані тексти художньої літератури повинні містити в собі «сигнали» для читача, які вказують на його художність та необхідність «розшифровувати» додаткові культурні коди в ньому, що подаються певним чином. Спосіб подачі культурних кодів змінюватиметься в залежності від боротьби в літературі між літературними новаціями та усталеними метричними, стилістичними та жанровими нормами певної епохи.

Важливим елементом художньої літератури є система оцінок текстів, що, за Юрієм Лотманом, організується за триступінчастою шкалою: «верх», що ототожнюється з найвищими ціннісними характеристиками, «низ», що виступає його протилежністю, та нейтральна в аксіологічному плані проміжна сфера^[7]. Самоосмислення літератури починається з виключення певного типу текстів з кола художньої літератури, що відбувається як в синхронному, так і в діахронному (історичному) плані. Основою для оцінки творів художньої літератури виступає група текстів, що розташована на найвищому щаблі організації, це метатексти літератури, тобто норми, правила, критичні та теоретичні розвідки.

Паралельно з включенням чи виключенням певних типів текстів, відбувається процес ієрархічного розташування літературних творів відповідно до пануючих норм стилю, тематики, зв'язку з філософськими концепціями.

За Ю. Лотманом, внутрішня класифікація літератури формується завдяки взаємодії протилежних тенденцій: прагнення до ієрархічного розташування творів, жанрів і навіть сюжетів за шкалою високий / низький стиль, а з іншого боку — тенденції до нейтралізації цієї опозиції та зняття ціннісних протиставлень^[7].

Ще одним прикладом динамічної системи літератури є протиставлення високої та масової літератури.

Іншою суттєвою рисою будь-якої художньої літератури є опозиція «своє-чуже». «Своя» система літератури постійно зазнає впливу з боку інших літератур. Контакт з іншою літературою, на думку Ю. Лотмана, починається з «вторгнення» «чужих» текстів, згодом відбувається сприйняття чужих текстів через систему власної культури за принципом уподібнення чи протиставлення, врешті можлива взаємодія з системою чужої культури.

Художня література «активно творить своє минуле», вибираючи з численних організацій текстів минулого лише одну й канонізуючи її. Так, наприклад, Відродження канонізувало спрощений варіант античності^[7].

Таким чином художня література постає не просто нагромадженням певної суми текстів, а динамічною системою, яка розвивається через конфлікти та взаємодію різних організуючих сил^[7].

Детальний аналіз динаміки художньої літератури як боротьби між культурним «верхом» і «низом» можна знайти в книжці М. М. Бахтіна «Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя і Ренесансу».

Ще з часів Арістотеля проводиться зіставлення поезії (літератури) з історією (наукою), а також іншими видами мистецтв. За теорією наслідування, можна, слідом за Арістотелем, специфіку літератури вбачати в тому, що література показує те, що могло бути за ймовірності, на відміну від історії, яка наслідує те, що було.

Ця традиція тривка і до сьогодні живить традиційне літературознавство. Вона доповнюється порівняльними студіями науки і літератури, в основі яких лежить понятійне та образне мислення. Головна теза, що диференціює науку і мистецтво звучить так: вчений мислить поняттями, митець — образами. З неї випливає висновок: наука і мистецтво мають спільний предмет пізнання — об'єктивну дійсність. Відмінність між ними починається з форми пізнання (відображення, освоєння) об'єктивної дійсності.

Нерозривна єдність образно-понятійного мислення людини спонукала прихильників такого підходу до вивчення специфіки мистецтва свідчити про домінанту одного з елементів (поняття чи образу) у духовній діяльності людини і шукати специфічного предмета освоєння для науки і мистецтва.

Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або поряд з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку — з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об'єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.

Визначення літератури як такої, що відтворює дійсність у художніх образах, створених засобами мови, передбачає вживання термінів «мистецтво», «вид мистецтва», «дійсність», «відтворення-відображення», «художній образ», «мова-мовлення». Сутність мистецтва окреслюється на перехресті понять «естетичне освоєння дійсності», «суспільна свідомість», «культура», «діяльність», «образ», «наука», «висловлювання», «модель дійсності». При такому підході до осягнення сутності мистецтва виявляють свою однобічність теорії мімезису (наслідування), гносеологізму, інтуїтивізму, конструктивізму

У найзагальнішому сенсі література поділяється на поезію та прозу.

Прозовим вважається такий літературний текст, в якому окремий, незалежний від мовного ритм не втручається в мовну тканину і не впливає на зміст. Проте відомо багато межових явищ: чимало прозаїків свідомо надають своїм творам деякі ознаки віршованих (можна згадати ритмізовані фрагмети прози Джеймса Джойса або заримовані фрагменти в романі Володимира Набокова «Дар»).

Проза широко використовується в белетристиці. Це мова романів, коротких історій тощо. Окремі приклади таких творів відомі вже багато століть, проте в самостійну форму літературних творів вони розвинулися відносно недавно.

Роман — найпопулярніший різновид сучасної прози (проте в літературі відомий також роман у віршах, наприклад «Маруся Чурай» Ліни Костенко) — являє собою достатньо довгу оповідь, що охоплює значний період життя одного або декількох персонажів та описує цей період з достатньою докладністю. Як поширений жанр романи з'явилися порівняно пізно, хоча вже в пізньоантичний час склався античний роман, багато в чому близький за будовою та завданнями до сучасного. Серед ранніх класичних зразків європейського роману можна виділити «Гаргантюа і Пантагрюеля» (1533 — 1546) Франсуа Рабле та «Дон Кіхота» (1600) Сервантеса. В азійській літературі до роману в сучасному розумінні близькі більш ранні твори — наприклад, китайський класичний роман «Роман трьох держав» або японський «Ґендзі моноґатарі».

У Європі ранні романи не розглядалися як жанр серйозної літератури, оскілки були написані народною мовою. Пізніше відбулася переоцінка ієрархії літературних жанрів і роман посідає наразі провідне місце. До того ж, відсутність жорстких рамок поезії дозволяє авторам глибше зосередитися на змісті твору, повніше працювати з деталями сюжету, власне, повніше, ніж це можна очікувати навіть від оповідань у віршованій формі. Така свобода також дозволяє авторам експериментувати з різними стилями в рамках одного твору.

У загальному випадку, вірш — це літературний твір, що наділений особливою ритмічною структурою, яка не випливає з природного ритму мови. Характер цього ритму може бути різним у залежності від властивостей самої мови: так, для мов, у яких велике значення має відмінність голосних звуків за довготою (така, наприклад, давньогрецька мова), природним було виникнення віршованого ритму, побудованого на впорядкування складів за ознакою довготи/короткості, а для мов, у яких голосні розрізняються не довготою, а силою видиху (переважна більшість сучасних європейських мов влаштовано саме так), природно використання такого віршованого ритму, який впорядковує склади за ознакою наголошеності/ненаголошеності. Так виникають різні системи віршування.

Для української літератури звичний вигляд вірша пов'язаний з силабо-тонічним ритмом та наявністю у вірші рими, але ні те, ні інше не є необхідною рисою поезії, що відрізняє її від прози. Загалом роль ритму у вірші полягає не лише в наданні тексту своєрідної музичності, а й у тому впливі, який цей ритм чинить на сенс твору: завдяки ритму деякі слова та вирази (наприклад, ті, що розташовані в кінці віршованого рядка, тобто заримовані) виявляються у віршованому тексті виділеними, акцентованими.

Поетична мова раніше, ніж прозаїчна, сприймалася як особливе явище, властиве саме літературному тексту та відрізняє його від звичайного побутового мовлення. Перші відомі літературні твори — здебільшого, давні епоси (наприклад, шумерскоий «Епос про Гільгамеша», що датується близько 2200 — 3000 років до н. е..) — це тексти віршовані. Водночас віршована форма не обов'язково пов'язана з художністю: формальні особливості поезії допомагають їй виконувати мнемонічну функцію, а тому в різний час у різних культурах були поширені наукові, юридичні, генеалогічні, педагогічні твори у віршах.

Трьома традиційними родами літератури є: епос, лірика та драма.

Епос (дав.-гр. ἔπος — «слово», «оповідання») — оповідь про події, передбачувані у минулому (як би доконані та згадувані оповідачем). Епічні твори описують зовнішню стосовно автора об'єктивну дійсність. Опис персонажів сконцентровано на їхній поведінці та вчинках, а не на внутрішньому світі, як у ліриці. Романи-життєписи, дуже популярні в 19 столітті, належать до епічних творів. Прикладами можуть служити Війна і Мир Льва Толстого, Червоне та чорне Стендаля, Сага про Форсайтів Голсуорсі та багато інших. Назву жанр отримав від народних поем-пісень, що складалися в давнину й також називалися епосом.

Основні епічні жанри: казка, балада, міф, новела, повість, оповідання, роман, роман-епопея, епопея, художній нарис.

Лірика — рід літератури, який звертається до внутрішнього світу людини — до станів людської свідомості, емоцій, вражень, переживань.^[8] Навіть якщо в творах присутній розповідний елемент, ліричний твір завжди суб'єктивний та сконцентрований на герої. Характеристиками ліричного твору є «стислість», «монологічность», «єдність ліричного сюжету» та «миттєвість» («сучасність»).^[9] Більшість ліричних творів належить до поезії.

Основні ліричні жанри: ода, послання, станси, елегія, епіграма, мадригал, сонет, епітафія.

Драма — рід літератури, що полягає у художньому моделюванні життєвих колізій за відсутності авторських характеристик дійових осіб^[10]. Драма відтворює насамперед зовнішній для автора світ — вчинки, взаємини людей, конфлікти, але на відміну від епосу має не розповідну, а діалогічну форму.^[11] У драматичних творах текст від імені автора має епізодичний характер, здебільшого обмежується ремарками та поясненнями до сюжету. Більшість драматичних творів пишеться для подальшої постановки в театрі.

Основні драматичні жанри: драма, комедія, трагедія, трагікомедія, водевіль, фарс, мелодрама.

Одним з перших літературних творів вважається шумерський Епос про Гільгамеша. Першим періодом появи в Європі художньої літератури як виду мистецтва вважається античність — середземноморська цивілізація I тисячоліття до н. е. Антична література — це література стародавніх греків та римлян, що складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській.

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Юдея. Антична та юдейська культура стали основою всієї західної цивілізації та мистецтва.

Паралельно з античною розвивалися інші стародавні культури й, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах та основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику та драму (Аристотель), ця класифікація зберігає своє базове значення дотепер.

Зародження та розвиток літератури Середньовіччя (з IV — V і до XV століття) визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурним впливом античного світу та християнством.

Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло в XII — XIII століттях. Останнім часом середньовічну літературу прийнято розділяти на латинську літературу та літературу народними мовами (романськими та німецькими). Жанровий поділ латинської літератури загалом відтворює античну традицію. У середньовічній літературі Європи вперше з'явилася письмова проза.

Якщо середньовічна література була переважно християнською, то в епоху Відродження на тлі загального інтересу до античності відроджується також інтерес до античної літератури. Художня література дедалі більше орієнтується на світські сюжети, у творах письменників епохи Відродження яскраво проявляються гуманістичні тенденції. Початковим етапом літератури Відродження традиційно вважається творчість Данте. Його «Божественна комедія» поєднує в собі як елементи середньовічної літератури (форма — потойбічне бачення, алегоричний зміст), так і не властиві середньовічній літературі елементи містики, пантеїзму, образ простої дівчини Беатріче. В епоху Відродження розцвітає драматичне мистецтво (Шекспір, школа Лопе де Веги), з'являються гуманістичні утопії (Томас Мор, Томазо Кампанелла), а також гостра сатира, наприклад «Гаргантюа та Пантагрюель» Рабле. Винахід Гутенбергом книгодрукування 1455 року зробив художню літературу в цей період значно доступнішою.

Література епохи Просвітництва характеризується поворотом до раціоналізму. Для цього періоду характерна віра у прогрес та всемогутність людського розуму. «Подорожі Гуллівера» Джонатана Свіфта та «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо — яскраві приклади такої літератури. Під впливом ідей Просвітництва сформувалася насамперед література Класицизму, проте пізніше їй на зміну прийшов сентименталізм, що був спрямований на моральне виховання та приділяв велику увагу внутрішньому світові людини.

Література 19 століття розвивалася в двох основних напрямках, це література романтизму та література реалізму. Романтизм як літературний напрям розвинувся з сентименталізму та характеризується інтересом до містики (Майринк, М. Шеллі, Гофман), фольклору (брати Грімм), простої людини (Гюго), інших культур (Байрон, Ф. Купер). У рамках романтизму сформувалася фантастика, детектив, пригодницька література.

Реалізм добре охарактеризував Бальзак, який вважається класиком реалізму. Він говорив: «Я описую чоловіків, жінок та речі.»^[12] Твори реалізму зазвичай не повчають, не ідеалізують, не дають моральних оцінок. Вони описують життя та дозволяють читачеві самому робити висновки. Важливим елементом реалізму є всебічний неупереджений опис внутрішнього світу героїв. Типовими письменниками реалізму є Бальзак, Діккенс, Толстой та інші.

На початку 20 століття серйозні зміни в суспільстві заторкнули також мистецтво та літературу.

Хронологічно класичний модернізм вкладається в рамки першої половини двадцятого століття, він тематично пов'язаний з індустріалізацією, урбанізацією, жахами Першої Світової війни. Модерністи звертаються до опису тонкощів людської психіки (В. Вулф), теми сексуальності (Д. Г. Лоуренс), їх характеризує аполітичність та пацифізм (Е. Хемінгуей).

Класичним прикладом модерністської літератури вважається роман Дж. Джойса «Улісс», творчість Т. С. Еліота, М. Пруста.

Постмодернізм поступово прийшов на зміну модернізму в середині 20 століття. Основними ознаками літератури постмодернізму можна назвати гіпертекст, коли порядок прочитання не диктується автором, а вибирається читачем, інтертекстуальність, що характеризується алюзіями на інші твори, а іноді й свідомим запозиченням, відсутність розв'язки сюжету або наявність кількох альтернативних розв'язок, змішання стилів, іронія, гра і чорний гумор.

До постмодернізму можна також віднести магічний реалізм, напрямок, що зародився в Південній Америці та характеризується включенням магічних елементів у реалістичне оповідання. Роман «Сто років самотності» Г. Г. Маркеса є яскравим прикладом магічного реалізму. В Україні, паралельно до латиноамериканського магічного реалізму, розвинувся напрямок химерної прози (Євген Гуцало, Володимир Дрозд та ін.)

До постмодернізму відносять також літературу Біт-покоління.

Бароко — напрямок, що характеризується поєднанням реалістичних описів з їхнім алегоричним зображенням. Широко використовувалися символи, метафори, театральні прийоми, насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюмороном. Для літератури бароко характерні прагнення до різноманітності, до підсумовування знань про світ, всеосяжність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням курйозів, прагнення до дослідження буття в його контрастах (дух і плоть, морок та світло, час і вічність).

Класицизм — напрямок, основним предметом творчості якого був конфлікт між громадським обов'язком та особистими пристрастями. Високого розвитку досягли також так звані «низькі» жанри — байка (Ж. Лафонтен), сатира (Буало), комедія (Мольєр).

Сентименталізм — напрямок, спрямований на читацьке сприйняття, тобто на чуттєвість, що виникає при прочитанні таких творів, відрізняється схильністю до ідеалізації та моралізаторства.

Романтизм — багатоплановий напрямок, що характеризується інтересом до піднесеного, фольклору, містики, подорожей, стихій, теми добра і зла.

Реалізм — напрямок у літературі, що претендує на найбільш правдивий та неупереджений опис реального світу, зосереджений на описі близьких до реальних доль, обставин та подій.

Натуралізм — пізня стадія розвитку реалізму в літературі кінця XIX-початку XX століття. Письменники прагнули до найбільш безпристрасного та об'єктивного відтворення реальності методами літературного «документування» реальності, до перетворення романів в документ про стан суспільства в певному місці та часу. Публікація багатьох творів супроводжувалася скандалами, оскільки натуралісти не соромилися відверто фіксувати побут брудних нетрів, злачних місць та борделів — тих місць, які в більш ранній літературі зображати було не прийнято. Людина та її вчинки розумілися як обумовлені фізіологічною природою, спадковістю та середовищем — соціальними умовами, побутовим та матеріальним оточенням.

Символізм — напрямок, в якому символ стає основним елементом. Символізм характеризується експериментаторським характером, прагненням до новаторства, космополітизмом та великим діапазоном впливів. Символісти використовували недомовленість, натяки, таємничість, загадковість. Основним настроєм творів символістів був песимізм, який часом доходив до відчаю. Все «природне» поставало лише «видимістю», яка не має самостійного художнього значення.

Авангардизм — багатозначний термін, що характеризує антитрадиційний за формою спосіб вираження. Розвинувся з початку 20 століття.

Модернізм — сукупність течій у літературі першої половини 20 століття. пов'язаний з такими поняттями, як потік свідомості, втрачене покоління.

Соціалістичний реалізм — сконструйований радянським літературознавством напрям у літературі Радянського Союзу та країн «соціалістичного табору», що мав пропагандистський характер та підтримувався владою з метою ідеологічного виховання народу та побудови комунізму. Припинив своє існування після падіння Комуністичного режиму та скасування радянської цензури.

Постмодернізм — напрям у літературі, оснований на грі зі смислами, іронії, нестандартній побудові текстів, змішуванні жанрів та стилів, залученні читача до процесу творчості.

• Англійська література
• Американська література
• Білоруська література
• Німецька література
• Російська література
• Українська література
• Французька література
• Італійська література

• Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — 608 с.
• Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — 624 с.
• Яценко, Т.Художня література в контексті світової культури [Текст] : посібник / Т. Яценко, З. Шевченко. — К. : Педагогічна думка, 2012. — 136 с. — ISBN 978-966-644-236-2
• Теорія літератури [Текст] : підруч. для студ. філол. спец. вищ. навч. закл. / О. А. Галич [та ін.]; наук. ред. О. А. Галич. — 2.вид., стер. — К. : Либідь, 2005. — 488 с. — Бібліогр.: с. 460. — ISBN 966-06-0388-6
• Галич, О. А. Загальне літературознавство [Текст] : навч. посібник для вузів / О. А. Галич [та ін]. — Рівне : [б.в.], 1997. — 543 с.
• Наливайко, Дмитро С. Теорія літератури й компаративістика [Текст] : статті-розвідки / Д. С. Наливайко. — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — 348 с. — ISBN 966-518-363-X
• Наєнко, Михайло Кузьмович. Художня література України. Від міфів до модерної реальності [Текст] / Михайло Наєнко. — Вид. 3-тє, з допов. й уточненнями. — К. : Просвіта, 2012. — 1087 с. — Бібліогр.: с. 1080–1081. — ISBN 978-966-2133-76-9

• «Велика література» // Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — С. 107.
• «Велика література» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 162.
• Соціологічний метод // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 422.
• Література та інші види мистецтва // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 297. — 634 с.
• Wikisource [Архівовано 30 жовтня 2004 у Wayback Machine.]
• Ференц Н.С. Основи літературознавства, Розділ 6. Художня література як вид мистецтва [Архівовано 25 червня 2013 у Wayback Machine.]
• Ю. М. Лотман: О содержании и структуре понятия «ХУДОЖЕСТВЕННАЯ ЛИТЕРАТУРА» (Лотман Ю. М. Избранные статьи. Т. 1. — Таллинн, 1992. — С. 203–216) [Архівовано 23 жовтня 2012 у Wayback Machine.]
• Карр, Дэвид: История, художественная литература и человеческое время (рос.) [Архівовано 12 березня 2016 у Wayback Machine.]
• История всемирной литературы в 8 томах (рос.) [Архівовано 16 квітня 2013 у Wayback Machine.]