Устиянські книги — зібрання усних переказів, оповідань старців (мандрівних сліпих музикантів-співців: кобзарів, бандуристів, лірників), що слугували для збереження й передачі репертуару, прийнятих старцівською спільнотою правил поведінки та звичаїв. Оскільки «книги» ніколи не записувались і існували тільки в усній традиції, відомості про них збереглися вкрай уривчасті. Цьому сприяло також і те, що зі всіма дванадцятьма книгами були ознайомлені тільки найповажніші майстри, а серед старців існувала сувора заборона на розголошення змісту книг, яка скріплювалась присягою. Порушувати присягу і потрохи ділитись з дослідниками змістом книг старці почали під час занепаду кобзарсько-лірницької традиції, коли вже руйнувалась система старцівської освіти і зміст книг було частково втрачено.

Незважаючи на те, що існування Устиянських книг було зафіксовано дослідниками — перш за все тут слід відмітити записи Порфирія Мартиновича та Федора Дніпровського — ще у XIX - на початку XX сторіччя, докладне вивчення їх так і не встигло початися до 1930-х років, коли і останні традиційні народні музиканти, і українські науковці та митці з покоління розстріляного відродження, які їх вивчали, були або репресовані, або припинили свою діяльність.

Знов звернули увагу на усні перекази старців дослідники вже за часів незалежної України, коли в 1992 році вийшла стаття Марини Гримич «Виконавці народних дум»^[1], яка певний час була єдиною публікацією, де аналізувались старцівські перекази. Згодом, в 2002 році вийшла книга Костя Черемського «Шлях звичаю», де автор базуючись на записах бандуриста Петра Древченка (Дригавки) Федором Дніпровським частково розкрив зміст книг. В 2007 вийшла книга Володимира Кушпета «Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні (XIX - поч. XX ст.)», автор якої спираючись на попередні дослідження серед інших питань докладно розглянув також і Устиянськи книги.

Дослідниками було зафіксовано кілька варіантів назви Устиянських книг на Полтавщині та Слобожанщині. Принаймні всі відомі варіанти назви дуже схожі і прямо вказують на усний характер «книг»:

• «Устиянські книги», «Устинські книги» — зафіксовано Мартиновичем від Якова Безроднього
• «Устимська, устинна, устинська книга» — зафіксовано Мартиновичем від Івана Коцюби з с. Попівка
• «Вустимні, вустемні книги» — ним же від лірника Павла Гутирі із с. Мачухи на Полтавщині
• В записах Федора Дніпровського — «Устинкниги», або навіть «Устини» — від бандуриста Петра Древченка зі Слобожанщини

До нашого часу збереглися три головні джерела про структуру та зміст Устиянських книг:

• Записи Мартиновича від Івана Кучугура-Кучеренка
• Записи Мартиновича від Петра Дригавки
• Записи Федора Дніпровського від Петра Древченка (зазначимо, що Древченко та Дригавка — це одна й та сама людина; перше — це прізвище, друге — старцівське прізвисько)

Івана Кучугура-Кучеренка знав тільки перші дев'ять книг з дванадцяти.

Молодий Дригавка при розмовах з Мартиновичем ще навіть не вживав назви «Устиянські книги», але розповідав про них вже у зрілому віці Федору Дніпровському як Петро Древченко і знав, з його слів, їх всі.

Устиянські книги в українських умовах не були унікальним продуктом творчості сліпих музикантів, а продовжували давню народну традицію. Окрім усних книг з репертуаром сліпих музикантів існували також і писанні книги, так звані «кахтирі» або «кафтирі», та усні книги переказів, що ними користувались зрячі оповідачі.

Оскільки жодного зразку цих книг не збереглося або не знайдено, неможливо точно встановити їхній зміст та призначення. Мартинович згадував про козацькі пісні, як частину кахтирів. Є також підстави вважати, що зміст їх частково перетинається зі змістом Устиянських книг: за свідченням Петра Древченка, кахтирі було перекладено в Устиянські книги, коли тиск з боку царської влади на українську культуру посилився:

А як Кахтирі забрали, ми все що було в Кахтирях в Устинські книги переклали, та добре все в голові запам'ятали, та для всього Миру сохроняли.

Тож кахтирі могли містити розповіді та притчі на біблійні й моралістичні світські теми, казки й приказки, козацькі та невільницькі пісні-псальми-плачі (думи), побутові пісні тощо. На думку Кушпета кахтирями могли зватися українські писані книги, що використовувались як підручники у початковій народній освіті, запровадженій церковними братствами десь у XVI столітті. Очевидно, в свій час кахтирі грали велику роль, що засвідчено одним з оповідачів, якого записав Мартинович:

Общая Українськая книга Кафтирь равняється, як Давидова книга псалтирь.

Свої усні «книги» складали і зрячі народні оповідачі. Зафіксовані загальні назви цих книг як-то «Сельська книга», «Устинна» тощо. Згідно Древченку, книги ці складалися з пісень, дум, лайок, загадок, приказок, казок, побрехеньок, байок, повістей тощо. Часто назви книг походили від сіл та місцевостей, де вони побутували: «Шахівський россказ», «Камлицька книга», «Добряньська книга». Інші зафіксовані назви: «Думовець», «Мировець», «Мислівець», «Хитровець», «Добровець» (Федір Дніпровський), «Семипом'ящий», «Писельник», «Басильник», «Детярник», «Семерник», «Казівник» (Мартинович). Згідно Древченку «зрячі вустинські книги» було кодифіковано 1861 року, коли тиск на українську культуру в черговий раз посилився.

Власне Устияновських книг було всього дванадцять. Більшість старців знали тільки перші десять книг («десять панотчих навук»). Останні дві знали тільки найбільш поважні майстри, що складали перед їх вивченням другу присягу (першу складали на початку вивчення книг). За Древченком:

Усі 12-ть Устинських книг [знали] тілько панотці-цехмайстри та панотці порадники та великі майстри, от такі як оце я, Пасюга, Гащенко, Казан... Потом із лірників душ із 25-ть...

Найбільш утаємниченою була остання, дванадцята книга, зміст якої залишився невідомим. Також існувала ще спеціальна тринадцята книга — так званий «Сподарь», зміст якого також невідомий, а місце в ієрархії інших книг не надто зрозуміле.

Оскільки внесення змін в книги було заборонено і суворо каралось аж до побиття і вигнання з старців, для оновлення репертуару та збереження його актуальності існували так звані «Промежки» — одинадцять книг між дванадцятьма головними, в які час від часу додавали нові твори.

Умовно до Устиянських книг також можна віднести «Заклинаніє» і «Післязаклинальне слово», які скріплювали присягу не розголошувати старцівські таємниці.

Текст «Заклинанія на Устинські книги і Сподарь» та «Післязаклинальне слово» відомий. «Заклинаніє» містить клятву зберігати таємницю Устиянських книг, «Слово» містить заклики до дотримання клятви. Цікаво, що аж до початку XX-го століття старці зберегли точну дату і місце укладання клятви та імена панотців, що вперше її склали. Завдяки цьому нам відомо, що Устиянськи книги було кодифіковано одразу після зруйнування Січі російськими військами. За Древченком «Заклинаніє»:

... послано устами 12-ти Отчої Ради і панотця цехмайстра з города Переяслова в день Спаса 1775 року од Різдва Христового

В Раду входили:

Панотець-цехмейстер кобзарського та всього незрячого братства Гнат Рогозянський. Судна Рада — панотці: Йосип Побіжицький, Андріян Бурсак, Данило Заболотній, Петро Загиняйко, Гордій Галаган, Онухрій Парубайко, Мирін Кияшко, Микола Білай, Сахврон Берестян, Прокіп Півень, Яким Невпереза, Хведір Деркач.

Перша книга містила ази старцівської навуки і складалася з цехових звичаїв (ритуалів, привітань) та професійних текстів (молитов, жебранок, прохань, подяк). Відомі наступні її назви: «Звичайник», «Жебракувата, жебранна книга або домарь», «Проханник».

За Древченком друга книга називалась «Подячник» і вчила як правильно читати псальми, дякувати за подану милостину, також містила кілька псальмів.

За Кучугура-Кучеренком називалась «Михайлові псальми» і вчила їх співу; друга частина — «Жебрацький запрос» — обрядовий текст, що читався під час хатніх відвідин.

За Древченком третя книга — «Порадник», в ній йдеться:

Про манастирі, про міста, селенія, де більша подачка та велика людська добросердечність до нашого незрячого панибратства.

За Кучугура-Кучеренком це — «Поводіння», книга звичаїв, про те, «як поводитьця у кобзарстві між братчиками».

За Древченком — «Годувальник», до якого входили:

... наука музиці (ліра) та журні пісні, запросницький жаль до подателів, причити, сердешні подяки

За Кучугура-Кучеренком в четвертій книзі йшлося про професійну мову старцівського спілкування.

За Древченком п'ята книга — «Струнник», «Порадник», «Думник»:

П'ята — кобзарська наука. Козацькі, сирітські, неборацькі пісні, розкази про слободську бувальщину, про пан-майстрів, радних старшин.

За Кучугура-Кучеренком це — «Устинська книга музикова», що містить назви деталей бандури, поради, як тримати інструмент, настроювати його.

За Древченком — «Хвахівець-духовець». В ній міститься:

Мова нашої панібратії. Байки, лайки, як орудувати костурякою... од клятущої собачні, як поступати з грошима, повчанка, як спасатись од блуду плотського.

За Кучугура-Кучеренком зветься «Псальмова співоча наша книга, поважна» і містить тринадцять (по числу апостолів плюс Ісус) псалмів та додаток: «Блудний син», «Сиротина», «Сирітка», «Правда», «Сковорода», «До Ісуса Молитва» («Йсусе мій прелюбезний»).

За Древченком — «Одкровєннік, радник-пісеннік»:

Одкровєніє присяги. Як вступити до гурту нищої панибратії, про права на радних гуртових та цехових. Суди радні нашого товариства... одкровєніє про правду на світі, про що і яких треба уміти співати пісень.

За Кучугура-Кучеренком:

Сьома книга — росподіл пісенний. Пісні козацькі, чумацькі, бурлацькі.

За Древченком — «Вірник-навчальник»:

Думи про Запоріжжя, козацькі про лицарів, кошових, курінних, про турецьку неволю, розповіді про татарську орду, ординські степи, про панщину, християнство та християнських мучеників Івана Гуса, яке лихо зробили царі Україні. Яка була Січ та її звичаї.

За Кучугура-Кучеренком:

Восьма книга — «Весільний розділ, жартівливий». До нього входять сатиричні, танцювальні, маршові твори.

За Древченком — «Умовник-глумовник»:

... повісті про святу правду людську та неправду панську. Як відьма царицею стала, та що вона козакам обіцяла. Як молитись самому Богу. Як людям-мирянам про святиці-світині розказувать. Пісні срамні про попів, суддів та про монашок. Одкровєніє сєкрєту, що робить, щоб полюбила незрячого добра молодиця або удовиця. Заповіді, приказки.

За Кучугура-Кучеренком містить «Невольничі псальми або козацькі непольничі плачі» та декілька інших творів.

За Древченком — «Мудровник-толковник, повчальник»:

Мудрість сліпецька. Розумні слова, речі між нижчою панібратією. Про чужі землі та які там порядки. Чи буде правда на землі і коли вона прийде. Хто людській враг і як од його збавитися. Яка була Україна та що з нею сталось. Чи буде уп'ять Україна? Як руйнували Січ? Пісні для панотців незрячих. Як рятувати кобзу та діло кобзарське?

Кучугура-Кучеренко називав цю книгу «Господи благослови нашу роботу і дай нам хист і охоту» та відносив до неї народні казки. Це остання книга, про яку він мав відомості.

За Древченком - це «Просвітник, про діла земні розповідник»:

Чи настоящі нетлінні мощі Київської печерської Лаври? Чи повернеться хто з того світу? Що таке лях? Та чи можна з ним дружити та в миру жити? Чи довго будуть царі царювати і коли прийде їхній край? Як і з ким треба дружити і отверзать душу. Коли появились на Вкраїні пани та дворяни? Коли можна убить чоловіка, за що і якого? Друга присяга на 12-ти Отчій Рад.

За Древченком — це «Тайник, щоб злий дух до серця не проник». Повідомляти що-небудь про зміст цієї книги він відмовився.

Що саме знаходилось в тринадцятій з дванадцяті Устиянських книг достеменно невідомо. Древченко засвідчив наступне:

... так само, як і 12-та в тайні зберегаєця... «Сподарем» прозиваєця та ще до неї 11-ть промежків причитаюця, а все ж таки, вони устинськими книгами не називаюця, бо вони до Сподаря преміряютьця і в промежки чого зря не пускає.

Одинадцять книг, що розміщувались поміж дванадцяти головних. Слугували для оновлення і розширення репертуару, оскільки в них, на відміну від дванадцяти, дозволялося вносити зміни (після схвалення Великою Радою). Часто проміжки перевищували за об'ємом відповідні Устиянські книги. Повний перелік промежків за Древченком:

Перший промежок до доріженьок-стежок

Другий проміжник то хліб, дарник

Третій розмежок, щоб не ... [нерозбірливе слово в джерелі] до стежок

Четвертий промежок — служник незрячим, послужник

П'ята, щоб не була доля клята

Промежка шоста, щоб не напала короста

Сьомий промежок — шлях, батько всіх стежок

Промежка восьма, щоб була думка ясна

Це той промежок, що збирає всі проміжки в кучку, про попів, панів, та царицю сучку

Десятий промежок — сліпецької мудрості помішник

Усіх промежків дід — хранить у собі ключі од усіх проміжних воріт

• Кушпет, Володимир — Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.): Наукове видання / Володимир Кушпет. —– К.: Темпора, 2007. —– 592 с.: іл. ISBN 966-8201-18-3