ТНА-400

45°3′9.73″ пн. ш. 33°53′24.92″ сх. д. / 45.0527028° пн. ш. 33.8902556° сх. д. / 45.0527028; 33.8902556

ТНА-400.
Вид на радіотелескоп ТНА-400.
РозташуванняШкільне, Крим.
Координати45°03′10″ пн. ш. 33°53′25″ сх. д. / 45.05270278° пн. ш. 33.89025556° сх. д. / 45.05270278; 33.89025556{{#coordinates:}}: не можна мати більш ніж один первинний тег на сторінку
ОрганізаціяЄвпаторійський центр дальнього космічного зв'язку
Довжина хвилірадіо
Збудовано1962[1]
Стиль телескопарефлектор
Діаметр32 м.
Збиральна площа телескопа400 м²
Куполнемає
Вебсайтwww.spacecenter.gov.ua
Мапа
CMNS: ТНА-400 у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

ТНА-400 — перший[2] радянський високоточний малосерійний радіотелескоп з діаметром головного рефлектора 32 метри. Створений для забезпечення запусків космічних апаратів до Місяця і планет сонячної системи[1][3][4]. Розташований в селищі Шкільне, за 21 км від Сімферополя. Досвід створення та експлуатації радіотелескопа став основою для серії радянських радіотелескопів П-400.

Конструкція

Антена ТНА-400 виконана за дводзеркальною схемою з параболічним профілем рефлектора. У 1971 році була модифікована до тридзеркальної дводіапазонної системи[5]. До складу кожної антени входять:

  • Дзеркало діаметром 32 м;
  • Контррефлектор;
  • Опромінювальна система;
  • Хвилеводні тракти;
  • Опорно-поворотний пристрій;
  • Електросиловий привід;
  • Датчики кутів;
  • Апаратура наведення;
  • Кабіни для розміщення приймально-передавальної апаратури.

Конструкція дзеркала складається з опорної основи, каркаса та відбивних щитів. Каркас та основа виконані зі сталі.

Нерухомою опорною основою опорно-поворотного пристрою є вежа-фундамент — залізобетонна будівля у вигляді порожнистої зрізаної шестигранної піраміди, фундаментом якої служить монолітна плита, що забезпечує стійкість усієї антенної системи. Усередині вежі-фундаменту розташовуються механізми та електрорадіоустаткування. Для розміщення радіоапаратури додатково передбачено кабіни на обертовій частині опорно-поворотного пристрою.

Обертання антени забезпечується опорно-поворотним пристроєм баштового типу з великою базою між підшипниками вертикальної осі.

Система цифрового управління була розроблена та надалі модернізувалася Проблемною лабораторією електронно-обчислювальних машин Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти СРСР при Фізико-технічному інституті Горьківського державного університету.

Обидва параболічні допоміжні дзеркала мають діаметр близько 1 м. Перше допоміжне дзеркало розташоване поблизу фокусу параболоїда головного дзеркала, друге допоміжне дзеркало — біля його вершини. Опромінювач сантиметрового діапазону стоїть у фокусі другого допоміжного дзеркала. Перше допоміжне дзеркало виконане з диполів і є прозорим для поля опромінювача дециметрового діапазону, який встановлено у фокусі головного дзеркала. Електродинамічний проєктування антени було виконано в НДІ-17[ru] під керівництвом Л. Д. Бахраха[ru][5].

Історія

В СРСР

В 1959 році, у в зв'язку з прийнятою урядом СРСР програмою польотів у бік Місяця, Особливе конструкторське бюро[ru] Московського енергетичного інституту (ОКБ МЕІ) внесло дві пропозиції[3], одна з яких стосувалась створення великої антени з ефективною поверхнею 200 м² з метою забезпечення зв'язку з космічними апаратами в районі Місяця.

Розробка антени ТНА-200 ґрунтувалася на роботах ОКБ МЕІ, розпочатих у Секторі спеціальних робіт у складі Відділу науково-дослідних робіт МЕІ в 1956 році. Після розробки технічної документації в Центральному науково-дослідному і проєктному інституті будівельних металоконструкцій[ru][2] були розгорнуті роботи з будівництва двох антен ТНА-200: на полігоні ОКБ МЕІ «Ведмежі озера» під Москвою і біля селища Шкільне. Першою була введена в дію антена ТНА-200 з діаметром дзеркала 25 метрів[6] біля Шкільного, незабаром вона була модернізована, і під назвою ТНА-400 її успішно використовували для багатьох космічних місій аж до кінця XX століття[3].

Основна робота комплексу антени відбувалася за програмами «Луна» і «Луноход»: тут було прийнято перше зображення з поверхні Місяця, передане космічним апаратом «Луна-9», тут знаходився центр управління «Луноходами»[7].

З грудня 1968 по листопад 1969 року велося стеження за космічними кораблями експедицій «Аполлон-8", «Аполлон-10», «Аполлон-11» і «Аполлон-12»[7].

Роботи з далекого космосу проводилися спільно з Євпаторійським центром далекого космічного зв'язку. Звідси велося управління польотами космічних апаратів серій "Венера" і "Марс". Тут були прийняті перші зображення поверхні Венери з "Венери-13".

Руїни центру управління «Луноходами» (2009).

Під владою незалежної України

У 2006 році з'ясовано можливості використання антени ТНА-400 спільно з РТ-70 для бістатичної локації об'єктів ближнього космосу. Планувалося оснащення та застосування антени в європейській РНДБ-мережі[8] за наявності фінансування цієї програми.

Станом на 2013 рік сама антена ТНА-400 була єдиним уцілілим об'єктом у Шкільному. Інші будівлі та споруди на території техмайданчика було продано як будматеріал у 2003—2004 роках. Зруйновані та пограбовані Лунодром, музей та інші будівлі.

Після анексії Криму Росією

Після анексії Криму Росією в 2014 Роскосмос оголосив про плани відновити антену для управління апаратами для далеких космічних польотів[9].

У 2020-х роках на території Центру далекого космічного зв'язку «Шкільне» планувалось створення високоточних сучасних антенних систем з діаметрами дзеркал 12 метрів (ТНА-12М) та 32 метри (ТНА-32Л)[10].

Примітки

  1. ↑ а б ОКБ МЭИ[недоступне посилання з червня 2019]
  2. ↑ а б Эволюция разработки прецизионных конструкций радиотелескопов для радиотелескопов (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 15 травня 2014. Процитовано 15 березня 2010.  [Архівовано 2014-05-15 у Wayback Machine.]
  3. ↑ а б в ОКБ МЭИ — новые задачи[недоступне посилання з Июнь 2019]
  4. ↑ Черток Б. Є. Глава 4. ЖЕСТКИЙ ПУТЬ К МЯГКОЙ ПОСАДКЕ // Книга 3. Ракеты и люди.
  5. ↑ а б Шишлов А. В. Теория и техника многозеркальных антенн // Антенны. — 2009. — Вип. 7 (146) (17 січня). — С. 14—29. Архівовано з джерела 30 липня 2019.
  6. ↑ ІСТОРІЯ КІК. Третій період 1960-1966 рр. Архів оригіналу за 25 грудня 2012. Процитовано 25 грудня 2012.  [Архівовано 2010-11-13 у Wayback Machine.]
  7. ↑ а б Молотов Е. П. Мы «видели», как американцы садились на Луну… // Новости космонавтики. — 2005. — Вип. 8 (271) (17 січня). Архівовано з джерела 7 квітня 2015. [Архівовано 2015-04-07 у Wayback Machine.]
  8. ↑ В НЦУИКС были проведены эксперименты на РТ-70 в рамках проекта НКАУ «Интерферометр». Архів оригіналу за 7 жовтня 2006. Процитовано 22 червня 2010. 
  9. ↑ Алексей Никольский «Будем работать с Китаем по исследованию дальнего космоса», — Олег Остапенко, руководитель Роскосмоса Архівна копія на сайті Wayback Machine. // «Ведомости», № 3576 (23 апреля 2014)
  10. ↑ Настоящее и будущее наземных комплексов управления дальними космическими аппаратами. Архів оригіналу за 22 лютого 2020. Процитовано 11 березня 2020.