«Сайкаку: життя жінки» (яп.西鶴一代女, Сайкаку ітідай онна, також «Життя Охару, куртизанки», в радянському прокаті — «Життя без щастя»)[2] — японський чорно-білий драматичнийдзідайгекі фільм 1952 року, поставлений режисером Кендзі Мідзогуті за романом Іхари Сайкаку «Життя закоханої жінки» (яп.好色一代女, Koshoku ichidai onna). Основною темою фільму є життя Охару (яп.お春), народженої в знатній сім'ї, але яка через низку подій перетворюється на вуличну повію. Фільм перебуває в суспільному надбанні.
Сюжет
Японія, XVII століття. Охару, стара повія, яка й досі працює, вдається до спогадів у храмі, серед статуй Будді, одна з яких схожа на першого коханця Охару. Вона народилася в сім'ї дрібного дворянина й повинна була вийти заміж за молодого сусіда-поміщика. Але вона поступилася залицянням Кацуноске — людини, яка служила цьому поміщикові. За походженням Кацуноске був нижчий Охару; її він добився хитрістю, але Охару давно захоплювалася нимм. Воїни поміщика застають їх разом, і з Охару поводяться як з повією. Її виганяють разом з сім'єю, а коханця страчують.
Кадр з фільму
Посланець глави клану Мацудайра шукає жінку для свого повелителя, який досі позбавлений спадкоємця. Повелитель дав посланцеві опис зовнішності жінки його мрії — такий точний, що знайти її здається завданням украй маловірогідним. Але відбувається диво, і посланець помічає серед танцюючих дівчат Охару: вона відповідає всім вимогам його хазяїна. Так Охару продають главі клану. Але варто їй народити спадкоємця, як її проганяють, давши лише трохи грошей в дорогу. Батько Охару застряг у боргах: адже він думав, що розбагатіє, оскільки його донька влаштувалася при дворі. Тепер він сам жене Охару в квартал повій. Там один клієнт, на перший погляд — дуже багатий, робить Охару пропозицію. Насправді він — фальшивомонетник, і незабаром його заарештовують. Охару повертається до батьків та поступає на службу до дружини сукнаря, і та відкриває їй свою таємницю: вона облисіла, але так і не знайшла в собі сміливості зізнатися чоловікові. Охару займається лише її перуками.
Дізнавшись про те, що Охару в минулому була куртизанкою, сукнар хоче скористатися ситуацією. Його дружина обурена тим, що в Охару нібито види на її чоловіка. Стараннями Охару кіт зриває перуку з голови дружини; після цього Охару йде з будинку. Вона виходить заміж за торговця віялами і нарешті готується до мирного і щасливого життя, але її чоловіка вбивають злодії. Не маючи ні кіпійки, Охару знаходить притулок у буддистському храмі. Сукнар приходить забрати тканини, куплені нею в кредит, і змушує Охару віддатися. Монашка з храму застає їх, і Охару виганяють. Деякий час вона живе зі слугою сукнаря, що пограбував свого хазяїна, але того незабаром хапають. Охару просить милостиню, а потім вуличні повії примушують її працювати на них. Одного разу якийсь чоловік платить їй, щоб вона показала себе групі паломників. «Дивіться, — говорить він, — що буває з тими, хто живе заради насолод».
Думки Охару повертаються до сьогодення. Вона знаходить овдовілу матір, яка вважала доньку померлою. Мати доглядає за важко хворою Охару. Глава клану Мацудайра помирає, і син займає його місце. Охару здається, що настав кінець її пригодам: відтепер вона зможе жити поряд із сином. Навпаки, її чекає нове вигнання: вона продовжує розплачуватися за помилки. Проте їй дозволяють подивитися на сина, коли кортеж проїжджає повз. Побачивши його, вона обманює стражників і втікає. Відтоді ніхто нічого не чув про неї: вона стала бродячою жрицею.
У літературному першоджерелі падіння Охару відбувається через її невгамовний потяг до сексу; Мідзогуті гуманізував тему: доля спочатку доброчесної Охару є результатом несправедливості та байдужості суспільства[5]. Сам режисер говорив, що любить Іхару Сайкаку за «критику цивілізації»[4]. Більшість персонажів підкреслюють вади класового суспільства: благородного походження Охара продана батьком в будинок розпусти; низьконароджений фальшивомонетник отримує кращий сервіс за гроші[6]. Однією з ідей кінострічки є демонстрація буддійського принципу невідворотної розплати за гріхи[7], першою з яких була закоханість Охару в простолюдина. Після цієї події її життя починає все швидше котитися під укіс[8]. «Життя Охару» демонструє інфантилізацію жінок суспільством[9], від якої немає порятунку ні серед еліт, ні в низах[10]: навіть народивши довгоочікуваного спадкоємця впливовому Мацудайрі, Охару повинна говорити, що це було «їй дозволено»[11].
Загальний настрій фільму — меланхолійний роздум про минувшину[7]. Як і в інших фільмах Мідзогуті, тут багато довгих планів[12][13] і дуже мало крупних[14], а в акторській грі простежуються запозичення з традиції кабукі[7]. Камера зазвичай відсторонена від дії, проте це не створює відчуття відчуженості[15]. Зйомки фільму проходили в Кіото, а вартість фільму була приблизно в шість разів більшою середньої японської стрічки тих років[13].
Про К. Мідзогуті відгукувалися як про безжального до себе й команди режисера[16], який міг прочекати роки лише для того, щоб зняти найкращих акторів навіть у невеликих ролях[17]. «Сайкаку» вважається першим фільмом в завершальному, «золотому» періоді творчості Кендзі Мідзогуті, коли він нарешті перестав бути пов'язаним обмеженнями продюсерів[7] і зміг повернутися від кон'юнктурних патріотичних стрічок до своєї улюбленої теми жіночих страждань і класової нерівності[16]. Фільм став другою (після «Рашьомона»Акіри Куросави) японською кінострічкою, що отримала міжнародну нагороду, — приз за найкращу режисуру на Венеційському міжнародному кінофестивалі 1952 року[17]. У самій Японії кінострічка була прийнята дещо стриманіше[7]. Мідзогути ж вважав, що це його найкращий фільм[16].
Визнання
Нагороди та номінації фільму «Сайкаку: життя жінки»[18]
Лурселль, Жак. Saikaku ichidai onna / Сайкаку: жизнь женщины // Авторская энциклопедия фильмов. — СПб. : Rosebud Publishing, 2009. — Т. 1. — С. 816—818. — 3000 прим. — ISBN 978-5-904175-02-3.(рос.)
Государственный комитет по кинематографии, Союз работников кинематографии СССР, Конфедерация союзов кинематографистов, Министерство культуры, Комитет Российской Федерации по кинематографии, Союз кинематографистов России. Искусство Кино. — Издательство Союза работников кинематографии СССР, 2003. — С. 83—84.
