Садиба на розі сучасних вулиць Грушевського і Шовковичної відома ще з кінця XVIII століття — тут розташовувалася аптека управління громадської опіки. Від цієї аптеки, однієї з перших в Києві, пішла перша назва Шовковичної вулиці — Аптекарська. Повноцінно функціювати аптека почала 1799 року, її першим провізором став Ілля Чекалов, який згодом отримав аптеку у викупне утримання на вісім років. У 1811 році аптеку викупив Григорій Бунге з київської династії аптекарів Бунге, після його смерті завідування аптеки перейшло до зятя Г. Бунге — Івана Богдановича Тецнера. Після подільської пожежі 1811 року аптека на Печерську деякий час була єдиною в Києві.
Головний корпус аптеки був дерев'яний, на кам'яному фундаменті, мав 8 сажнів у довжину та 6 сажнів в ширину. У головному корпусі в чотирьох кімнатах розташовувалася власне аптека та мешкали аптекар з помічником. Окремо стояв мурований будиночок лабораторії зі склепистим льохом. Ще одна лабораторія містилася у дерев'яному флігелі, де також мешкали лаборант, гезель[1] та «робочі люди». Також у садибі, огородженій дощатим парканом, були стайня на двоє коней і сарай для різного посуду.
У 1815 році київські католики отримали від імператора Олександра I дозвіл на будівництво римо-католицького костьолу. Одним з перспективних місць для будівництва храму визнали якраз ділянку навпроти Царського палацу, на місці дерев'яної будівлі аптеки. Архітектор Андрій Меленський склав план будівлі аптеки, а незалежні міські оцінювачі оцінили її у 25 637 рублів 50 копійок. Деякий час йшли перемовини з власником аптеки, який не бажав переїжджати на інше місце, запропоноване католицькою громадою, інші варіанти не подобалися самій громаді, тому будівництво костьолу почалося у 1817 році на Михайлівській горі, яка згодом отримала назву Володимирської гірки.
Будівництво особняка
У 1875 році ділянку придбав колезький асесор, директор київського Промислового банку Всеволод Абрамович Рубінштейн. Того ж року міський землемір О. Терський склав план садиби: тут знаходилися два будинки, один з яких фасадом виходив на Олександрівську вулицю (сучасна вулиця Грушевського), а другий — на Левашовську (сучасна вулиця Шовковична). До останнього В. Рубінштейн у тому ж 1875 році зробив за проєктом архітектора Ромуальда Тустановського кам'яну прибудову.
Існує два варіанти історії будівництва особняка на місці колишньої аптеки. За одним з них особняк зведено у середині 1890-х років і його замовником був В. Рубінштейн[2]. За іншим варіантом, Рубінштейн наприкінці 1890-х років продав ділянку купцеві 1-ї гільдії М. Гальперіну, який, відповідно, і був замовником особняка, зведеного за цією версією у 1899 році[3]. Відомо, що ще в 1894 році В. Рубінштейн тут мешкав — його ім'я та адреса фігурують в путівнику по Києву видання В. Д. Бублика 1894 року. Та сама адреса вказана для нього і у довіднику «Весь Київ» 1899 року. Тому можна з великою часткою достовірності стверджувати, що особняк був зведений на замовлення саме В. Рубінштейна, але через те, що Рубінштейн мешкав у ньому досить недовго, в історії будинок залишився відомим як особняк Гальперіна.
На початку XX століття в особняку вже мешкала численна родина Гальперіних. Голова родини, Мойсей Борисович (Беркович) Гальперін був цукропромисловцем та відомим благодійником. Контори та правління цукрових заводів Гальперіна за тогочасною традицією розташовувалися також в особняку, але вхід до них був з вулиці Шовковичної (нині закладений). Головний вхід до особняка знаходився на вулиці Грушевського. Дружиною Мойсея Гальперіна була Софія Іонівна з родини так само великих цукропромисловців Зайцевих. Гальперіни виростили п'ятьох дітей (двох доньок та трьох синів), які пізніше зі своїми родинами також мешкали в цьому особняку.
18—19 жовтня 1905 року в Києві відбувся єврейський погром. У різних частинах міста натовп у присутності військ і поліції грабував і трощив магазини та будинки, що належали євреям. Особняк Гальперіних, як і деякі особняки липських євреїв, також був пограбований.
Подальша доля особняка
Після перевороту 1917 року та встановлення більшовицької влади в Києві особняк Гальперіних було націоналізовано. У 1921 році тут містилося управління артилерії 44-ї дивізії, пізніше — Київське окружне статистичне бюро. У 1925 році особняк був переданий Музично-драматичному інституту ім. М. Лисенка, проте інститут так і не в'їхав до нового приміщення. Після перенесення столиці УРСР із Харкова до Києва і до початку Другої світової війни в особняку містилося Головне управління міліції НКВС.
У 1946—1951 році в особняку перебував Музей партизанської слави і проводилася виставка «Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників». Пізніше розташовувалася організація під назвою «Будинок політпросвіти».
У 1970-х роках особняк передали Верховній Раді УРСР і з'єднали підземним тунелем з будівлею Верховної Ради, деякий час тут розташовувався урядовий Будинок прийомів. За незалежної України в особняку розміщуються постійні комісії Верховної ради України. Також для них на місці колишнього саду садиби додатково зведено сучасний багатоповерховий будинок.
Архітектура
Особняк розташований на червоній лінії забудови, на розі вулиць М. Грушевського і Шовковичної (стара адреса — вул. Олександрівська, 19/2 або вул. Левашовська, 2/18). Будівля двоповерхова, цегляна, прямокутна в плані (спершу мала Г-подіну форму), головний фасад виходить на вулицю Грушевського. У центрі головного фасаду — парадні двері з великим балконом над ними. Аналогічний балкон розміщено посередині бічного фасаду, де раніше був вхід до службових приміщень.
Композиція особняка формами і декором нагадує венеційські палаццо епохи Відродження, із таким самим ритмічним розміщенням вікон та оздобленням. Дуже схожим за архітектурою є особняк Б. І. Ханенка на сучасній Терещенківській вулиці, споруджений у 1891—1892 роках.
Стіни першого поверху тиньковані, із ділянками гладкого русту та фризом із тригліфами і розетками; вікна прості, прямокутні. Вікна другого поверху мають напівциркульну форму та облямовані невеликими напівколонками та балюстрадою. Заповнення вікон раніше мало Т-подібну раму. У міжвіконнях другого поверху розміщені тричвертєві колонки з іонічнимикапітелями. Фасад завершується фризом із гірляндами та карнизом великого виносу на консолях. По краю даху раніше йшов парапет-балюстрада з вазами на п'єдесталах. Дворовий фасад оздоблено досить скромно.
У частині садиби з боку вулиці Шовковичної раніше розташовувався невеликий садочок, огороджений високим тинькованим муром, декорованим неглибокими нішами й пілонами з кам'яними кулями. Вхід на подвір'я був через браму з хвірткою. З правого боку особняка, по вулиці Грушевського, у 1910-х роках було зведено чотириповерховий прибутковий будинок.
Інтер'єри особняка також набули рис палацової розкоші. Збереглося ліпне оздоблення стель і карнизів. Парадні приміщення були згруповані вздовж вуличних фасадів, до них вели парадні мармурові сходи з кованою огорожею у стилі Відродження. На другому поверсі парадні сходи сполучалися з бічними коридорами через аркаднілоджії, декоровані пілястрами.
У 1976 році було проведено капітальну реставрацію особняка, під час якої з боку подвір'я були добудовані триповерховий об'єм і двоповерховий службовий флігель, що сполучається з особняком переходом на рівні другого поверху. Балюстраду на даху замінили глухим парапетом, що візуально перевантажило фасади.
Малаков Д., Нельговський Ю.Грушевського вулиця. Особняк (Гальперіна М. Б.) 1890-ті рр. // Звід пам'яток історії та культури України: Київ: Енциклопедичне видання. Кн. 1, ч. 1.: А-К / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Л. Федорова. — К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — С. 346. — ISBN 966-95478-1-4.
В. Ковалевський. Приказ громадської опіки // Київські мініатюри. — К. : Купола, 2007. — Т. 6-й «Київ аптечний». — 624 с. — 2000 прим. — ISBN 966-8679-06-7.
