‹ 2019 
|
Парламентські вибори у Великій Британії 2024
650 місць у Палаті громад
326 необхідні для більшості
|
4 липня 2024
Явка: 59,9 % (▼ 7,4 %)[1]
|
|
|
Перша партія
|
Друга партія
|
Третя партія
|
|
|
![]()
|
|
|
| Лідер
|
Кір Стармер
|
Ріші Сунак
|
Ед Дейві
|
| Партія
|
Лейбористи
|
Консерватори
|
Ліберальні демократи
|
| Лідер партії з
|
4 квітня 2020
|
24 жовтня 2022
|
27 серпня 2020
|
| Попередні вибори
|
202 місця, 32,2 %
|
365 місць, 43,6 %
|
11 місць, 11,5 %
|
| Місць до виборів
|
205
|
346
|
15
|
| Місць після виборів
|
411
|
121
|
72
|
| Зміна місць
|
▲ 209
|
▼ 244
|
▲ 61
|
| Голосів виборців
|
9 712 011
|
6 814 469
|
3 499 969
|
| Відсоток
|
33,8 %
|
19,9 %
|
12,2 %
|
| Зміна % голосів
|
▲ 1,7 %
|
▼ 19,9 %
|
▲ 0,6 %
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Карта, на якій представлені результати виборів за партіями депутатів, обраних від кожного виборчого округу
|
|
|
Парламентські вибори у Великій Британії 2024 відбулись 4 липня 2024 року[2]. Вони визначали склад Палати громад, яка, зі свого боку, визначає уряд Великої Британії[3][4]. Ці вибори стали першими після виходу Великої Британії з ЄС. Правляча Консервативна партія на чолі з прем'єр-міністром Ріші Сунаком зазнала нищівної поразки від опозиційної Лейбористської партії на чолі з Кіром Стармером.
Історія
Уряд
На парламентських виборах 2019 року консерватори на чолі з Борисом Джонсоном здобули переконливу перемогу[5]. Керівництво Бориса Джонсона ознаменувалось низкою скандалів[6], зокрема так званим «Патіґейтом[en]» — скандалом довкола вечірок, які проводилися за участю Джонсона та членів його уряду, зокрема на Даунінґ-стріт, та порушували суворі правила карантину через COVID-19[7]. 7 липня 2022 року Джонсон подав у відставку після того, як десятки посадовців його уряду подали у відставку на тлі скандалу довкола Кріса Пінчера[8][9]. На виборах лідера Консервативної партії, які відбулись після відставки Джонсона, перемогла міністр закордонних справ в його уряді Ліз Трасс[10]. 20 жовтня вона подала у відставку після економічної та політичної кризи, яка виникла через її реформи[11][12]. 24 жовтня Ріші Сунака було обрано новим лідером партії після того, як Пенні Мордонт та Борис Джонсон відмовились від участі у виборах керівника партії[13]. Під його керівництвом консерватори зазнали втрат на місцевих виборах 2023 року, де частину їхніх місць здобули лейбористи та ліберальні демократи[14]. За результатами місцевих виборів 2024 року консерватори посіли 3 місце за кількістю депутатів, поступившись лейбористам та ліберальним демократам[15].
Опозиція
Кір Стармер переміг на виборах лідера Лейбористської партії у квітні 2020 року, замінивши Джеремі Корбіна[16]. Ед Дейві переміг на виборах лідера ліберал-демократів у серпні 2020 року, змінивши на посаді Джо Свінсон[17]. Ґевін Робінсон[en] був обраний лідером Демократичної юніоністської партії після того, як попередній лідер Джеффрі Дональдсон[en] пішов у відставку після звинувачень у зґвалтуванні[18][19].
У березні 2024 року правопопулістська партія «Реформувати Сполучене Королівство»[en], заснована Найджелом Фараджем, оголосила про виборчий альянс із північноірландською юніоністською партією «Традиційний юніоністський голос»[en][20].
Шотландія
У лютому 2023 року, на тлі критики гендерних реформ, Нікола Стерджен подала у відставку з посади лідера Шотландської національної партії та першого міністра Шотландії після понад 8 років перебування на цих посадах, назвавши причиною відставки професійне вигорання[21]. Хамза Юсаф, який змінив її на посадах лідера ШНП та Першого міністра Шотландії[22], подав у відставку у квітні 2024 після урядової кризи, що виникла внаслідок розриву угоди про розподіл влади між Шотландської національною партією та Шотландськими зеленими[23]. Його змінив Джон Свінні[en][24].
Уельс
Після того як Валлійські лейбористи[en] отримали більшість на загальних виборах 2021 року[25], у грудні 2023 року перший міністр Уельсу Марк Дрейкфорд[en] оголосив про відставку на тлі критики введення обмеження швидкості 20 миль/год у більшості міст Уельсу та масштабних скорочень бюджету[26]. У березні 2024 року його наступником став Воган Ґетінґ[en][27].
Північна Ірландія
На виборах до Асамблеї Північної Ірландії 2022 року Шинн Фейн стала першою націоналістичною партією, яка перемогла за результатами голосування, витіснивши Демократичну юніоністську партію на друге місце[28][29]. Переможена ДЮП відмовилась ввійти до уряду, заявивши, що не робитиме цього доки не будуть виконані її вимоги щодо митних домовленостей після Brexit[30]. Відповідно до Белфастської угоди, для формування уряду необхідна участь обох партій[31]. У лютому 2024 року Мішель О'Нілл (Шинн Фейн) стала першим в історії першим міністром-націоналістом Північної Ірландії після того, як ДЮП припинила бойкот, а Емма Літтл-Пенгеллі[en] (ДЮП) стала заступником першого міністра[32].
Виборча система
На виборах обирали членів Палати громад. Велика Британія розділена на 650 округів, кожен з яких обирав одного депутата, який представлятиме його в Палаті громад. Членів Палати громад обирали за мажоритарною виборчою системою (англ. first-past-the-post (FPTP) voting system): аби бути обраним, достатньо отримати більше голосів, ніж будь-який інший кандидат[3][33]. На виборах діятиме нова карта виборчих округів, затверджена у листопаді 2023 року[34]. Це перша зміна карти виборчих округів з 2010 року[35].
Голосувати на загальних виборах має право будь-хто, хто є громадянином Великої Британії, громадянином Співдружності Націй або громадянином Республіки Ірландія з адресою у Великій Британії[3].
Позбавлені права голосувати члени Палати лордів, громадяни ЄС (окрім Республіки Ірландія, Кіпру й Мальти, які проживають у Великій Британії), засуджені особи, які утримуються під вартою, та будь-хто, визнаний винним протягом попередніх п'яти років у корупційних або незаконних діях, пов'язаних із виборами[36].
Уперше під час особистого голосування виборцям було потрібно пред'явити дійсне посвідчення особи з фотографією на виборчих дільницях[37]. Також можливе голосування поштою або за дорученням[3].
Дата голосування
Найпізніше парламент міг бути розпущений для виборів 17 грудня 2024 року, у п'яту річницю дня його першого засідання. Оскільки на підготовку до виборів дається 25 днів, наступні вибори мали відбутися не пізніше 28 січня 2025 року[3][38].
Висловлювались різні припущення щодо того, коли прем'єр-міністр Ріші Сунак призначить вибори[39][40][41][42]. У грудні 2023 року Сунак підтвердив, що вибори відбудуться у 2024 році, виключивши перспективу проведення виборів у січні 2025 року[43]. У січні 2024 року він заявив, що вибори не відбудуться раніше другої половини 2024 року[44]. 22 травня, після багатьох припущень[45], Ріші Сунак оголосив 4 липня датою проведення виборів[2].
Опитування
Очікувалось, що вибори призведуть до нищівної поразки консерваторів та переконливої перемоги лейбористів[46][47]. Відповідно до опитування YouGov, опублікованого 3 червня, Лейбористська партія отримала б 422 місця, що б перевершило розгромну перемогу лейбористів на чолі з Тоні Блером 1997 року. Консерватори, відповідно до цього опитування, отримали б 140 місць, що стало б їхнім найгіршим результатом з 1906 року[48]. Згідно з опитуванням YouGov за 13 червня, правопопулістська «Реформувати Сполучене Королівство»[en] Найджела Фараджа вперше обійшла консерваторів, які посіли третє місце[49].
Результати
Явка на виборах склала 59,9 %[1], що стало найнижчим показником з 2001 року[50]. Вибори стали першою перемогою Лейбористської партії після виборів 2005 року і поклали край 14-річному правлінню Консервативної партії. Лейбористи отримали більшість у 172 мандати і загалом 411 місць, що є другим найкращим результатом партії за часткою місць після загальних виборів 1997 року. Однак частка голосів, отримана партією у 33,8 %, була найменшою серед усіх урядів більшості в історії виборів у Великій Британії. Лейбористи стали найбільшою партією в Англії вперше з 2005 року, в Шотландії вперше з 2010 року і зберегли свій статус найбільшої партії в Уельсі[51]. Партія програла п'ять округів незалежним кандидатам, що значною мірою пояснюється позицією лейбористів щодо війни між Ізраїлем та Хамасом[52]. Консервативна партія зазнала найбільшої поразки в своїй історії, отримавши 121 місця і 23,7 % голосів. Вона втратила 244 місця, включаючи місця 12 міністрів кабінету, найбільш високопоставленим із яких став міністр оборони Грант Шаппс[53], й місце колишньго прем'єр-міністра Ліз Трасс[54]. Партія також втратила всі свої місця в Уельсі[55].
Менші партії добре виступили на виборах, частково завдяки антиконсервативному тактичному голосуванню,[56] а сукупна частка голосів лейбористів і консерваторів у 57,5 % була найнижчою в історії. Ліберал-демократи на чолі з Едом Дейві здобули найбільш значні успіхи, отримавши загалом 72 місця. Це був найкращий результат партії за всю історію[57], що зробило її третьою за величиною партією в парламенті — статус, який вона раніше мала, але втратила на виборах 2015 року. Партія «Реформувати Сполучене Королівство» отримала третю найбільшу частку голосів і здобула 5 місць, а Партія зелених Англії та Уельсу — 4 місця, що є найкращими парламентськими результатами в історії для обох партій. В Уельсі 4 місця отримала партія Плайд Кемри. У Шотландії Шотландська національна партія (ШНП) скоротилась з 48 місць до 10 і втратила статус третьої за величиною партії в Палаті громад.[58]
|
| Партія
|
Лідер
|
Члени парламенту
|
Голоси
|
|
|
Загалом
|
|
|
Загалом
|
|
|
|
Лейбористська партія
|
Кір Стармер
|
411
|
63,2%
|
|
9 704 655
|
33,7%
|
|
|
|
Консервативна партія
|
Ріші Сунак
|
121
|
18,6%
|
|
6 827 311
|
23,7%
|
|
|
|
Ліберальні демократи
|
Ед Дейві
|
72
|
11,1%
|
|
3 519 199
|
12,2%
|
|
|
|
Шотландська національна партія
|
Джон Свінні[en]
|
9
|
1,4%
|
|
724 758
|
2,5%
|
|
|
|
Шинн Фейн
|
Мері Лу-Макдональд[en]
|
7
|
1,1%
|
|
210 891
|
0,7%
|
|
|
|
Незалежні
|
—
|
6
|
0,9%
|
|
564 243
|
2,0%
|
|
|
|
«Реформувати Сполучене Королівство»[en]
|
Найджел Фарадж
|
5
|
0,8%
|
|
4 117 221
|
14,3%
|
|
|
|
Демократична юніоністська партія
|
Ґевін Робінсон[en]
|
5
|
0,8%
|
|
172 058
|
0,6%
|
|
|
|
Зелена партія Англії та Уельсу
|
Карла Денаєр[en]
Адріан Ремсей[en]
|
4
|
0,6%
|
|
1 841 888
|
6,4%
|
|
|
|
Плайд Кемри
|
Рун ап Іорверт[en]
|
4
|
0,6%
|
|
194 811
|
0,7%
|
|
|
|
Соціал-демократична і лейбористська партія
|
Колам Іствуд[en]
|
2
|
0,3%
|
|
86 861
|
0,3%
|
|
|
|
Альянс
|
Наомі Лонґ[en]
|
1
|
0,2%
|
|
117 191
|
0,4%
|
|
|
|
Юніоністська партія Ольстера
|
Даґ Бітті[en]
|
1
|
0,2%
|
|
94 779
|
0,3%
|
|
|
|
Традиційний юніоністський голос[en]
|
Джим Алістер[en]
|
1
|
0,2%
|
|
48 685
|
0,2%
|
|
|
|
Спікер[en]
|
Ліндсей Гойл[en]
|
1
|
0,2%
|
|
25 238
|
0,1%
|
|
| Джерело: UK General election 2024 Results
|
Примітки
.svg){kind=small}
.jpg)
.jpg)
.svg)
.svg)