Хоча, згідно з конституцією Мейдзі 1889 року, імператор мав майже абсолютну владу[1], основний закон передбачав скликання двопалатного парламенту, нижню палату якого обирали виборці, а до верхньої належали члени імператорської сім'ї (Великий син Імператора і Імператорські принци Японії), аристократи (кадзоку) і найбільші платники податків. Автор проекту Конституції — Іто Хіробумі — здійснив подорож до Європи і дослідив різні конституційні системи (зокрема довший час перебував у Берліні та Відні[2]), зробивши їх основою для японської конституції[3]. Так, моделлю для японської палати перів називають британську палату лордів[4].
Таким чином палата перів була ніби врівноваженням палаті представників, куди депутатів обирали виборці (виборче право мали громадяни, які платили понад 15 єн податків на рік; ~1 % населення)[2]. Палата перів традиційно була консервативнішою й прихильнішою до імператора, ніж палата представників. Депутати нижньої палати були значно активніші у законодавчій і бюджетній діяльності.
Згідно зі статтею 34 Конституції: «Палата перів складається, відповідно до Указу про Палату перів, із членів Імператорської сім'ї, дворян, а також тих осіб, яких Імператор призначив до палати», а відповідно до імператорського указу № 11 від 1889 року до палати входили:
18 графів, 66 віконтів і 66 баронів старших від 25 років, обраних серед свого класу відкритим голосуванням терміном на 7 років
125 Імперських номінантів, обраних пожиттєво серед людей з національними досягненнями та ерудицією старших від 35 років.
4 людини (по 2 з першого і другого відділення), яких обирали з-поміж себе відкритим голосуванням члени Імперської академії наук на 7 років
66 осіб (по 1-2 від кожної префектури), яких обирали з-поміж себе найбільші платники податків на 7 років.
Палата перів перестала існувати 1947 року, коли набула чинності нова Конституція Японії, за якою верхня палата парламенту (Палата радників) також стала виборною.