PROFILPELAJAR.COM

Островський Олелько
Островський Олелько
Олександр Павлович Островський
Народився	1880 ; Золотоноша, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер	26 червня 1919; Полтава, Українська Радянська Соціалістична Республіка ; ·розстріляний
Громадянство	Російська імперія; УНР
Національність	українець
Діяльність	актор
Відомий завдяки	актор, режисер, письменник, драматург
Партія	УСДРП
У шлюбі з	Ганна Петрівна Островська
	Роботи у Вікіджерелах; ; ;

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Островський.

Олександр Павлович Островськийта Островський Олелько^[1] (1880 (за іншими даними 1887^[2]), Золотоноша — пом. 26 червня 1919, Полтава) — український актор, режисер, письменник, драматург і громадсько-політичний діяч. Жертва Червоного терору.

Життєпис

Якихось архівних джерел про життя і творчість письменника дуже мало. Найбільше відомостей подають листи В.Г.Короленка до Х.Г.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Народився в Золотоноші на Полтавщині у родині повітового справникаі, яка мала козацьке походження. Навчався в місцевій юнацькій гімназії, де вперше познайомився з ідеями українського націоналізму М.Міхновського.

Закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, працював писарем Мушкетової нотарні в Золотоноші, входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобінцевим.

Став активним учасником революції 1905–1907, яка на Золотоніщині мала ще й явні ознаки прагнення національного визволення. Був членом Революційної Української Партії. Захоплювася брошурою «Самостійна Україна» ідеолога і лідера самостійницької течії українського руху Миколи Міхновського. Юний Олелько, прочитавши цю брошуру, загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніяльного ярма. Після революції вступив до УСДРП.

Початок Першої світової війни зустрів на Західній Україні, де певний час працював актором Львівського українського театру в Коломиї.

Був призваний в армію, спочатку перебував на Південно-Західному фронті, згодом на Кавказькому.^[3]

В серпні 1917 повернувся до Золотоноші, організував і очолив «Золотоніський курінь» — військове формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів.

Створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видав друком свої драми «Гетьман Мазепа» і «Стрільці», п'єсу «Нірвана», історичну повість «Петрик» та інші твори, здебільшого на тему історії України. А всього в різних друкарнях надруковано десь зо два десятки непересічних творів (від 1908 до 1918 року). Більшість із них зберігається у спецсховищах України сьогодні. У своїх повістях, п’єсах, новелістичних збірках автор зарекомендував себе як полум’яний патріот рідної землі.

Брав участь у формуванні військового з’єднання армії УНР.

Після приходу у 1919 в Золотоношу більшовиків Островський з дружиною і двома доньками переїхав до Полтави, знову став актором театру. Очолював першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).

На жаль майже біля кожного факту його біографії мусимо писати сьогодні здогадне "начебто". ^[4]

У червні 1919 під час концерту у міському театрі Полтави співав Шевченкове «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва…», то голова губвиконкому Яків Дробніс загорлав рос. «Ету пєтлюровскую сволочь нужно нємєдлєнно арєстовать!», після чого його заарештували.^[5]

Відомий письменник і правозахисник Володимир Короленко, намагаючись захисти, Островського від розстрілу, звернувся з листом до Голови Раднаркому Християна Раковського, де зокрема були слова: «Страта його, безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців».^[6] Проте на цей час Островського вже розстріляли у Полтаві, хоча чекісти повідомляли про те, що Островського перевезли до особвідділу в Києві.^[7] Очевидно, його тіло було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці у серпні того ж 1919 року.^[8]

Одна з вулиць у Золотоноші носить його ім'я^[9]^[10].

Творчість

Цінним джерелом до характеристики життя й творчості письменника є його твори, зокрема вказівки на час, місце написання, де вперше опубліковано. Складаючи проспект «Бібліотеки української героїки», упорядник цього видання переглянув перший, бібліографічний, том О.Лейтеса і М.Яшека «Десять років української літератури (1917 — 1927)», щоб виявити забуті чи заборонені свого часу твори та імена. На 347-й сторінці подано відомості про Олелька Островського (названого чомусь Омельком), без будь-яких бібліографічних даних і світлини письменника, очевидно, через те що він був знищений більшовицьким режимом. Але десять творів Олелька подано у повному бібліографічному описі, напевно за примірниками Книжкової палати України, де вони зберігаються і сьогодні у тій кількості і тих бібліографічних характеристиках, які наведені Лейтесом і Яшеком.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Його твори передруковували по всій Україні. Хоча вже вступав у повні права модернізм, але ще були в силі різні модифікації реалізму, зокрема етнографічний реалізм. Режисер Островський вводив до історичних оповідань етнографічний реквізит, описи козацьких обідів, звичаїв і традицій. У 1912 р. письменник підсумував ранню свою творчість збіркою «В сутінках ночі» — 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями.

Стиль, властивий письменникам, що представляють етнографічний реалізм, де в чому нагадує народницький реалізм. Відчувається вплив Б.Грінченка, О.Кониського. Створювалися оповідання О.Островського на широкому географічному просторі від Кубані (Армавір) і Тифлісу (Грузія) до Чернівців і Львова. Зазначено Стрий, Львів, Золотоношу, Катеринослав, Полтаву, Київ, Харків. У більшості цих міст вони і друкувалися чи передруковувалися. Письменник багато подорожував Україною, працював актором у різних театральних трупах.

1918 року були видані і сьогодні відшукані книги, у яких містилися повідомлення, що друкуються окремими виданнями «Лебединський кат (1708)», «Петрик», романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями» та «Книга смутку й жалоби» (оповідання 1914–1916 років). Ці п’ять книг ще не розшукано, а можливо, й не були видані. Жодних повідомлень про їх вихід не виявлено. Можемо тільки стверджувати, що вони були написані і перебували у різних видавництвах, в архівах яких ще можуть бути розшукані, а можливо, що вже втрачені назавжди.

Відомий письменник і літературознавець Борис Антоненко-Давидович вважав Олелька Островського навіть талановитішим, хоча і менш популярним, аніж відомий співець Козаччини Адріан Кащенко. Частина творів Островського була втрачена, збереглося 28 творів — нарисів, казок, оповідань, повістей і драм, написаних ним у різний час.

Оце і все, що нам сьогодні відомо про художню спадщину Олелька Островського.

Літературна критика перших двох десятиліть ХХ ст. не обійшла увагою твори Олелька Островського. Про нього писали П.Богацький ^[11], О.Кисіль, О.Слісаренко, Л.М.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський, Т.Черкаський.

Твори

Історичні оповідання

«Полтава (1709)» (листопад 1917, Тифліс, діюча армія Кавфронту)
«Руйнування Батурина (1708)» (червень 1913, Золотоноша)
«Берестечко» (травень 1911, Чернівці)
«Руйнування Чортомлицької Січі (1709)» (липень 1917, Тифліс, діюча армія Кавфронту)
«Жовті води (1648)». (лютий 1911, Дрогобич)
«Корсунь (1648)». (березіль 1911, Коломия)
«Іван Богун, полковник вінницький (1651)» (перша редакція — «Облога Винниці»). (січень 1912, Армавір, Кубанська обл.)
«Хведоркова груша» (1907)
«Лебединський кат (1708)» ^[12]
«Книга смутку й жалоби» (1914 — 1916) ^[12]
«Погромник»
«Чесний злодій» (червень 1908, Київ)
«Старовина» (1 січня 1907, Київ)
«В наймах у громади» (грудень 1910, Стрий)

Історичні повісті

«Атакування Нової Січі (1775)»
«Петрик»^[12]
«Данило Нечай (1651)» (перша редакція — «Смерть Нечая»). (квітень 1914, Харків)

Історичні романи

«Шибенецею й палями» ^[12]
«Великий гетьман» ^[12]

Нариси

«В сутіні ночі» (10 жовтня 1907, Київ)
«В тюрмі» (17 березня 1908, Київ)
«Не-люди» (1910)
«Примари» (6 грудня 1910, Самбір)
«Хатнє лихо» (квітень 1909, Львів)
«Старі звичаї» (жовтень 1909, Тернопіль)
«Завіщо» (29 вересня 1906, Золотоноша)
«Мій клопіт» (1907)
«Подорож душі Мацоха до раю» (1 грудня 1910, Самбір)

Драми та П'єси

«Гетьман Іван Мазепа», драма на 5 дій. (9 — 31 травня 1917, Тифліс, діюча армія)
«Нірвана», п’єса на 5 дій і 6 одмін. (1914 — 1915, Харків — Київ). ^[13]
«Стрільці», драма на 4 дії. (27 листопада 1914, Львів — 2 жовтня 1915, Тифліс, діюча армія)
«Сільська честь», п’єса на 4 дії. (14 серпня — 27 вересня 1913, Харків — Баку)

Казки

«Злий характерник Могради» (1910)

В новітній час декілька творів Олелька Островського перевидані заново — в першу чергу «Руйнування Батурина», «Іван Богун» та «Гетьман Іван Мазепа».

Примітки

↑ У листі О.Островського до І.Стешенка зберігається візитка Олелька Островського, очевидно передана І.М.Стешенку дружиною письменника. Ця картка подає інформацію, що повне ім'я Олелька Островського — Олександр Павлович Островський і що він — «артист драматичний». На звороті написано олівцем, очевидно дружиною письменника: Анна Петрівна Острівська. Золотоноша, Троєцька.
↑ Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.101

↑ у фонді І.Стешенка в Інституті рукопису відшукано лист О.Островського до І.Стешенка, з якого випливає, що 1917 р. письменник перебував у діючій царській армії у Тбілісі на Кавказі, але готувався дезертирувати і повернутися в Україну, де нуртували великі події. З огляду на щільну насиченість інформацією, подаємо цей лист повністю, як його першу публікацію:

«24/VI 1917 р. Тифліс

Високоповажний Пане і Ласкавий Добродію!

Добродій, що передасть Вам сей мій лист, є мій товариш, свідомий українець п. Петрівський, я перепрашаю, що він одбере у Вас скілька хвилин дорогого Вам часу. Я знаю, що Вам немає часу одписуватись, а через се невідмовте подати п. Петрівському нижче списані інформації на словах і він мені сам подрібно напише.

1) Я всими силами рвуся на Вкраїну, у Київ. Я собі постановив, коли до 1/VIII не зможу зписатись із Київлянами, щоб дали мені яку посаду, то 1/VIII всеїдно дезертирую (підкреслено О.Островським — В.Я.). Коли Ви зможете допомогти мені добути яку посаду з платнею 250–300 рб. то будь ласка допоможіте. Для сього я залучаю чистий аркуш паперу з своїм підписом, може куди негайно треба подати прохання, то щоб не зволікати. А текст можна завжди надрукувати на машинці.

2) Як справа моя з Л. Н. В.? Чи редакція ухвалила мою «Зустріч» і «Петрика»?

3) Як справа з «Н[овою] Радою»?

4) Колись я прохав чи не можна б дати посаду десь шкільної надзират[ельки] чи що, моїй дружині й тепер звертаюсь до Вас з сим проханням.

Отсе й усе! Зостаюсь з певною пошаною

/підпис/»

(ІР. — Ф. ІІІ, № 63776)

↑ За час розшуків якихось документів, бодай світлини письменника знайти не вдалося. Народився "начебто" в Золотоноші, "начебто" в сім’ї справника, "начебто" в 1880 році, хоча трапляються й інші дати народження — 1881, 1882 і навіть 1887 (цю дату подає «Календар знаменних та пам’ятних дат Парламентської бібліотеки»), "начебто" здобув вищу історико-філологічну освіту, можливо в Київському, а можливо і в Харківському університеті. Спадщина Олелька Островського принаймні засвідчує в особі письменника хорошого історика і філолога, політолога і письменника. Як став актором і режисером — нам невідомо. "Начебто" входив у трупу П.Саксаганського, який начебто доводився йому кумом. "Начебто" працював режисером у Коломиї і в Полтаві. Був одружений із надвірнянською дівчиною Ганною Петрівною, дошлюбне прізвище невідоме. Олелько і Ганна мали двох доньок. Одна з них, "начебто" із двома дітьми під час фашистської окупації перебувала в Золотоноші. 2008 року заявив про себе внук письменника Володимир Іванович Островський, який мешкає в Ужгороді. На його звернення, написане дружиною, в газеті «Нація і держава» (8 квітня 2008 року) — "Рідні, відгукніться!"

«РІДНІ, ВІДГУКНІТЬСЯ!

Звертаюся до читачів «Нації і держави» з надією, що вони відгукнуться на мій лист і допоможуть розшукати родину мого чоловіка — нащадків актора, письменника Олександра Островського (літературний псевдонім — Олелько Островський), який працював з братами Тобілевичами, був кумом Саксаганського. Його перу належать історичні оповідання «Берестечко», «Полтава», «Руйнування Батурина», «Іван Богун»... Наш дядько працював у театрі в Харкові. 1921 року за доносом був розстріляний як ворог народу. Родом він із Золотоноші, а його дружина Ганна — з Надвірної. Мали двійко дітей — Галину й Ольгу. В однієї з них були діти Ельза та Юрій. Не знаю, чи живі досі діти Олександра й Ганни Островських, але, сподіваюся, що їхні діти й онуки, певно, мешкають десь в Україні. Тому й пишу ці рядки із сподіванням, що відгукнуться нащадки славного сина українського народу».

"начебто" відгукнулась внучка Олелька Островського, що проживає в Луцьку. Хтось із родичів мешкає в Надвірній Івано-Франківської області, звідки родом дружина письменника Анна Петрівна. Крім пам’яті про свого славетного предка, будь-яких документів, світлин ,його творів, листів вони не мають. Що знищив час, а більше — люди чи нелюди, яких чомусь не меншає "на нашій не своїй землі".

↑ Дмитро Соловей, посилаючись на розповідь відомого діяча кооперативного руху в Україні Володимира Дубіва, свідка арешту письменника, переповідає:

…«Якщо в перші місяці після лютневої революції у міжпартійних політичних змаганнях більшовики часто-густо ставали по боці українських партій, то після жовтневої революції, захопивши владу в Росії, вони радикально міняють тактику.

Криваві наслідки цієї зміни дали себе відчути вже при переході через Полтаву військ Муравйова. Коли ж більшовики стали поволі закріплятися в Полтаві у першій половині 1919 р., то все частіше лунали розмови про обшуки й арешти серед українців. Ранками перестрашені люди гомоніли про те, що звичайно відбувалося вночі: червоногвардійці з танками оточували квартал, а ЧК до світу «перетрушувало й забирало». Пригадую, хтось розповідав, що нічним обшуком у будинкові, де він живе, керувала жінка-слідчий, яка, побачивши в кімнаті портрет Т. Шевченка, роздратовано кинула:

– У этих шовинистов всегда увидишь на стене портрет Шевченки!..

Характерно, що під час трусів часто забирали українську літературу, яку, здавалося б, ніяк не можна вважати нелегальною. Так, наприклад, один з арештованих казав, що в нього взяли, як матеріал для обвинувачення, комплект дореволюційної газети «Рада». Особливо вразив мене загин артиста-режисера Олелька Островського, що був разом з тим і письменником. Окремою книжкою вийшло його історичне оповідання «Полтава», присвячене подіям 1709 р. Ще так недавно я вперше побачив його на нараді, яку скликав К.-П. Відділ ПССТ для обговорення справи організації допомоги українському сільському театрові. Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35–40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати — блискучий! Разом з тим виразне, красиве його обличчя було суворе й похмуре. І раптом вістка — розстріляний!.. На моє запитання Володимир Д[убів] відповідає: Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!» Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка:

Оживуть гетьмани в золотім жупані,

Прокинеться доля, козак заспіва: «Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни – О, Боже мій милий, — блисне булава!

І ще в якійсь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів. Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав зарядження:

– Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!

І дійсно, Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».

↑ 20 червня, коли про арешт письменника і актора Олелька Островського звістка поширилася по всій Полтаві, Короленко писав Х.Г.Раковському:

«Дорогой Христиан Георгиевич,

Отвечаю на Ваш запрос относительно расстрелов в Полтаве с некоторым опозданием. Это потому, что мне нужно было собрать точные сведения, а между тем эти два дня ушли у меня среди волнений об одной жизни: человека уже приговорили. Город жил под мраком возможной неправедной казни. Речь шла об артисте украинской труппы Островском, писателе-драматурге и режиссере. Я уже писал Вам об этом: украинское общество очень чутко к своим талантам, особенно артистам и писателям, а Островский человек чрезвычайно привлекательный и популярный. Казнь его, опять бессудная и неправедная, была бы жестоким вызовом совершенно законным чувствам украинцев, даже ваших приверженцев Один из членов партии с[оциалистов]-р[еволюционеров] коммунистов — боротьбистов, принимающий видное участие в революционной жизни Полтавы, под начальством которого стоял отряд в ноябре 1918 года, занявший Полтаву до прихода регулярных советских войск, подал по этому делу официальное заявление, в котором пишет между прочим: «Не знаю — саботаж это или что-нибудь другое, но мой революционный долг велит мне высказать мое глубокое убеждение в том, что бессмысленный террор, направленный против нейтральных лиц, каким я считаю Островского, — это работа в пользу контрреволюции». Теперь дело пересылается, вместе с Островским, в Киев, и от киевского особого отдела зависит эта жизнь, за которой теперь с участливой тревогой следят тысячи даже ваших украинцев. Если бы Вы захотели ознакомиться с этим делом, то в нем должна быть записка Матепы Бугаевского, из которой я привел эту цитату и из которой совершенно ясно, что даже при допущении правильности некоторых обвинений, — это была бы месть за прошлое по отношению к нейтральному теперь человеку. Месть за то, что он смел в прошлом быть украинцем-самостийником. «Теперь, — пишет тот же ваш человек, боровшийся рядом с вами, — многие, стоявшие тогда в оппозиции советской власти, изменили свое отношение к ней и, если не стали ее активными сторонниками, то во всяком случае не являются и врагами... Если применять расстрелы ко всем тем, кто относится к советской власти нейтрально, то пришлось бы расстрелять половину всего населения». Я думаю, что половина — это сказано мало, а при таких мерах эта доля все увеличивается, переводя невольно все бо?льшие массы в прямое недоброжелательство. Как видите, — это все еще дань тому волнению, которое держало меня в своей власти эти дни, когда решалась судьба этого приговоренного человека, теперь отправляемого в Киев. Я от всей души взываю даже не о милосердии к нему, а о простой справедливости, правосудии и... о простом благоразумии власти...»

↑ Чекісти брехали В.Г.Короленку, щоб заспокоїти громадську думку в Полтаві, що Островського переводять до Києва. Жодних слідів Островського поза Полтавою не виявлено. «Червона куля у світле серце» була пущена того ж 5 червня 1919 року, інакше його ім’я було б зафіксоване в списках затриманих чи заарештованих. Я впевнений, що його тіло у спільній могилі 16-ти розстріляних, яку розкопали денікінці, коли відбили Полтаву у більшовиків.
↑ Ексгумація жертв терору ЧК в Полтаві відбувалася 2 серпня 1919 року денікінцями, які самі вже на той час вчинили кілька адміністративних безсудних розстрілів. В.Г.Короленко в листі до А.В.Луначарського розповідає про це: {{text|«когда пришли деникинцы, они вытащили из общей ямы 16 разлагающихся трупов и положили их напоказ. Впечатление было ужасное, но — к тому времени они сами расстреляли уже без суда несколько человек...»

Напевне, серед ексгумованих було тіло і Олелька Островського. Днем смерті письменника треба вважати 5 червня 1919 року. Відомості, що був «розстріляний більшовиками 1920 року» нічим не підтверджені. Так закінчив своє славне, багатогранне життя письменник Олелько Островський
↑ Черкаська обласна НСПУ. Золотоніський район^{[недоступне посилання з червня 2019]}
↑ До проголошення незалежності України у славній Золотоноші була вулиця Миколи Островського, яку за домаганням директора місцевого краєзнавчого музею М.Пономаренка було перейменовано на вулицю Олелька Островського.

↑ Критику Павла Богацького не можна назвати прихильною, а заключний висновок віддає міжпартійною нетерпимістю і конкурентною заздрістю журналіста:

«Твори добродія Островського не є «belle letres», а тільки популяризація історичних фактів. Читаються вони легко, оп’яняють часто нездоровим духом напівграмотного читача і, крім фальші, зоологічного національного почуття і дикости та бундючного трактування історії святих змагань — нічого більше не дають. Правда, дають ще чималий зарібок видавцеві, але це ледве чи почесний резон їх існування на книжному ринкові...»

↑ ^а ^б ^в ^г ^д Написано, але не розшукано, а можливо, й не було видано.
↑ 1991 року була поставлена у Львівському театрі ім.М.Заньковецької.

Джерела

Василь Яременко «… Літератури дивна течія…»/ У 2 кн. — К. : Аконіт, 2011
Василь Яременко. Подзвін по безсудно убієнному Олельку Островському (Передмова). // Кн.1: Іван Богун, полковник вінницький. — 312с. — (Бібліотека української героїки; вип.10). — ISBN 978-611-02-0005-9 /// Твори: іст.повісті, оповідання,драми: у 3 кн. / Олелько Островський. — Київ, ДП «Видавничий дім «Персонал», 2009 — (Бібліотека української героїки). ISBN 978-611-02-0004-2
Лейтес Олександр Михайлович, Яшек Микола Федорович. «Десять років української літератури (1917 — 1927)», том 1. — 1928.