PROFILPELAJAR.COM

Запит «обійстя» перенаправляє сюди; див. також Двір.

Особисте селянське (підсобне)^[1] господарство^[2] — форма організації аграрного виробництва, здійснюваного працею членів сім'ї на основі їх приватної власності.

Як зазначає проф. В. З. Янчук, сучасному особистому селянському господарству притаманні такі ознаки:

по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер;

по-друге, це — сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності;

по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків;

по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер;

по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження^[3].

Значення особистого селянського господарства для України

Особисте селянське господарство є традиційною формою сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності жителів села^[4].

Це

унікальне явище, що не має аналогів у закордонній практиці через масовість ведення [...] Однак, саме вони забезпечують трудову зайнятість селян і стали буферним фактором при зменшенні потреби сільського господарства у трудових ресурсах і нерозвиненості інфраструктури на селі та працюють часто ефективніше, ніж сільськогосподарські підприємства^[5].

Особисте селянське господарство займає провідні позиції в приватному секторі сільського господарства України, воно залишається одним з основних виробників сільськогосподарської продукції й «основним джерелом виживання сільського населення України»^[6]. В основному, це господарства сімейного типу, що виробляють, споживають та реалізують сільськогосподарську продукцію; при чому об'єкт господарювання знаходиться в особистому користуванні, де власник та робітник поєднані в одній особі^[6].

Особисте селянське господарство нині є важливою формою індивідуального аграрного виробництва, що дозволяє додатково насичувати аграрний ринок продукцією, водночас задовольняти потреби самих громадян у цій продукції. Будучи побудованим на праці членів родини, особисте селянське господарство дозволяє додатково мати заробіток до основного доходу для членів такого господарства, а то й цілком забезпечувати потреби та інтереси громадян^[7].

Їхня живучість та економічна стійкість перевірені часом [...] Можливо навіть важливішим є те, що сучасні особисті селянські господарства в українському селі – це звичайний спосіб життя селян, осередок культурних традицій нашого народу, джерело життєвої сили нації, ефективний спосіб зниження соціальної напруги й розв’язання проблеми зайнятості сільських жителів^[8].

За даними Статистичного збірника «Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України у 2013 році» (на 1 січня 2013 р.), в Україні налічувалося близько 5 206 321 домогосподарств у сільській місцевості, що становить 30,7 % від їх загального числа. Найбільше таких господарств (у відсотковому відношенні) на Закарпатті (59,3 %), а найменше — на Донеччині (9,3 %)^[9].

Функції особистих селянських господарств

Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції.

До соціальних функцій належать:

формування господарського бережливого ставлення до землі, природи;
виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді;
формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства).

До економічних функцій цього господарства відносять:

отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби;
більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується;
підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві;
можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві;
заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель;
вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва^[4].

Див. також: Агропромислова інтеграція

З історії особистих селянських господарств

Ще у другій половині ХІІ ст. було остаточно впорядковано систему взаємовідносин між феодалом і селянином. У результаті такого впорядкування за селянином закріплялися садибна осілість та польовий наділ, що може вважатись аналогом сучасного особистого селянського господарства^[6].

Законодавством Російської імперії чітко визначалися розміри присадибного землекористування у сажнях, що за на сучасною системою мір відповідає нинішнім розмірам присадибної ділянки. Так, у Повному Зібранні законів Російської імперії містилася вказівка, за якою селянська садиба не повинна бути ширшою 14-ти і довшою 60-ти сажнів, що відповідає теперішнім 0,37 га, тобто середнім розмірам присадибної ділянки. Законом також регламентувалася площа земельної ділянки, яка відводилася під садибу з господарськими спорудами та будівлями, під сад і город.

Після Жовтневого перевороту було успадковано цей традиційний тип селянського господарства, який з передачею польового наділу в колгосп став залишком колишнього селянського землекористування.

Після націоналізації землі, на основі Декрету «Про землю», присадибна ділянка надавалася селянинові лише в користування. Чисельність поголів'я худоби та птиці також регулювалося законодавчими актами радянської влади. Юридичне закріплення розміру площі присадибної земельної ділянки (0,25 — 0,50 га) було передбачено Примірним статутом сільськогосподарської артілі, прийнятим у лютому 1935 року. Примірний статут закріпив факт існування особистих підсобних господарств^[10].

За радянських часів поняття «селянський двір» і «колгоспний двір» протиставлялися одне одному. З другої чверті ХХ ст. в УРСР був взятий курс на перенесення аграрного виробництва в колективні господарства, які періодично укрупнювались (за рахунок індивідуальних).

В сучасній Україні робляться спроби виділити етапи розвитку особистих селянських (підсобних) господарств на основі їх законодавчого забезпечення:

На першому етапі розвитку особистих підсобних господарств (з 24 серпня 1991 р. по 16 грудня 1993 р.) було здійснено уніфікацію форм ведення особистих підсобних господарств шляхом вилучення із законодавства України «колгоспного двору» як форми ведення таких господарств, закріплено можливості приватизації земельних ділянок, наданих у користування громадянам для ведення особистих підсобних господарств.
Другий етап (з 16 грудня 1993 р. по 28 червня 1996 р.) характеризується тим, що у законодавстві України було встановлено розмір загальної площі земельної ділянки, яка може бути у приватній власності громадянина, передбачаються заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян.
Особливостями правового становища особистих підсобних господарств на третьому етапі (з 28 червня 1996 р. по 3 грудня 1999 р.) є те, що на конституційному рівні було здійснено закріплення права приватної власності на землю, майно, непорушність цих прав, а також встановлено нові підходи в оподаткуванні земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства громадян.
Четвертий етап (з 3 грудня 1999 р. по 25 жовтня 2001 р.) характеризується тим, що у законодавстві передбачено можливість розширювати площі земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств за рахунок виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) та шляхом вільного викупу земельних ділянок, що надані громадянам у користування понад норму, яка приватизується безкоштовно^[11].
П'ятий етап (з 25 жовтня 2001 р.), слід вважати, почався з прийняття Земельного кодексу України^[⇨].

Докладніше: Устава на волоки, Тяглі селяни, Революція 1848 року в Галичині, Верховинська господарська акція, Селянська біднота та Колективізація у СРСР

Докладніше: Продрозкладка, Продподаток, Нова економічна політика, Розкуркулення, Голодомор в Україні 1932—1933, Голодомор в Україні 1946—1947 та Приватизація

Земля — майнова основа, територіальний базис, основний природний ресурс і основний засіб виробництва селянських господарств

«Земельна ділянка і сільське домашнє господарство – дві взаємопов’язані категорії сільського устрою України, ціла філософія сільського життя»

—^[6]

Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані громадянам України у власність, користування або оренду. Іноземці та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди.

Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування.

Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) можуть виділятися в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя)^[12].

Особисті селянські господарства з точки зору закону

Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності, проте особисті селянські господарства підлягають обліку відповідними сільськими, селищними, міськими радами. В силу цього вони входять у сферу законодавчого регулювання.

На відміну від фермерського господарства вони не є юридичними особами і не можуть застосовувати працю найманих осіб за договором^[4].

Відносини, пов'язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом «Про особисте селянське господарство», іншими нормативно-правовими актами.

Профільний Закон визначає особисте селянське господарство як господарську діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Члени особистих селянських господарств є особами, які забезпечують себе роботою самостійно і належать до зайнятого населення за умови, що робота в цьому господарстві для них є основною.

Див. також: Економічно активне населення

Члени особистих селянських господарств беруть участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах.

Державна підтримка особистих селянських господарств здійснюється за рахунок державного і місцевих бюджетів. Напрями підтримки визначені Законом.

Див. також

Примітки

↑ Щодо тотожності термінів «особисте підсобне господарство» та «особисте селянське господарство»: Державний комітет України по земельних ресурсах, Лист, № 14-22-4/2080 від 05.04.2002. Архів оригіналу за 17.10.2013. Процитовано 16.10.2013.
↑ Приблизні синоніми: домашнє присадибне господарство, селянський двір, садиба, обійстя.
↑ Аграрне право України: Підручник / За ред. В. З. Янчука. — К., 1999. — С. 171
↑ ^а ^б ^в Поняття особистого селянського господарства і суб'єкти на право його ведення
↑ Месель-Веселяк В.Я. Організаційно-економічні умови розвитку аграрного виробництва в Україні // Економіка АПК. - 2010, № 9 – С. 5
↑ ^а ^б ^в ^г Войнича Л. Й. Особисті селянські господарства, їх сутність та функції / Міжнародна інтернет-конференція «Актуальні проблеми економіки, обліку та менеджменту». УДК 631.115.1^{[недоступне посилання з липня 2019]}
↑ Лідовець Т. М. Право на забудову житлових, господарських будівель та споруд на землях, відведених для особистого селянського господарства // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». — 2012. — № 1(5) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 жовтня 2013. Процитовано 17 жовтня 2013.
↑ Кирилов Ю.Є., Осадчук І.В. Розвиток малих форм господарювання на селі в умовах глобалізації / Економіка АПК. - 2010. - № 7. – С. 91-97
↑ Державна служба статистики України. Статистичний збірник «Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України у 2013 році». (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України). Київ, 2013. — табл. 1.1 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 жовтня 2013. Процитовано 16 жовтня 2013.
↑ Карман О. В., Стрельбіцький О. В., Свиноус І. В. (Хмельницький національний університет) Методичні засади, що до тлумачення поняття «особисте селянське господарство». Архів оригіналу за 15 березня 2016. Процитовано 5 вересня 2019.
↑ Державне регулювання розвитку особистих селянських господарств. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 16 жовтня 2013.
↑ Ст.ст. 22, 33 ЗК України [Архівовано 2013-10-18 у Wayback Machine.]; Ст. 5 Закону [Архівовано 2013-10-18 у Wayback Machine.].

Посилання

Особисте підсобне господарство громадян // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
Розміри земельних ділянок громадян // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
Селянське особисте господарство // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
Селянський двір // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.

Нормативні джерела

Інші

Джерела

Аграрне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного. — К. : Істина , 2007. — 448 с.
Березівський П. С. Приватний сектор у сільському господарстві: роль у виробництві та постачанні на ринок продукції скотарства / П. С. Березівський. — Львів: ЛНАУ, 1998.
Войнича Л. Й. Сутність особистих селянських господарств // Інноваційна економіка: Науковий журнал. — 2011. — № 22.
Економічна стійкість молочного скотарства особистих селянських господарств: монографія / Л. Й. Войнича. — Львів: Укр. бестселер, 2014. — 179 c. — Бібліогр.: с. 145—166.
Онищенко О. Особисті селянські господарства у пореформеному розвитку аграрного сектора // Економіка України. — 2003. — № 6.
Особисті господарства населення: стан, можливості і перспективи / М. Г. Шульський; Львів. держ. акад. вет. медицини ім. С. З. Гжицького. — Л. : Край, 2003. — 280 c. — Бібліогр.: 158 назв.
Саблук П. Т. Аграрна реформа в Україні (здобутки, проблеми і шляхи вирішення) / П. Т. Саблук, В. Я. Месель-Веселяк, М. М. Федоров // Економіка АПК. — 2009. — № 12.
Федорченко М. С. Особливості правового статусу земель особистих селянських господарств / М. С. Федорченко // Аспекти сільського розвитку. — 2005. — № 3.
Шпичак О. М. Реалізація продукції особистими селянськими господарствами — витрати, ціни, ефективність: монографія / О. М. Шпичак, І. В. Свиноус. — К.: ННЦ ІАЕ, 2008.