PROFILPELAJAR.COM

**Міф про Сізіфа**
Міф про Сізіфа
фр. Le Mythe de Sisyphe
Назва на честь	Сізіф
Жанр	філософське есе
Тема	абсурдизм
Напрям	екзистенціалізм[d] і абсурдизм
Автор	Альбер Камю
Мова	французька
Написано	1942
Опубліковано	жовтень 1942
Країна	Франція
Видавництво	Hamish Hamiltond
Опубліковано українською	2015
Переклад	Олег Жупанський
Цикл	The strange writerd

«Міф про Сізіфа» (фр. Le Mythe de Sisyphe) — філософське есе французького письменника Альбера Камю, написане в 1942 році. Одна з головних праць філософії абсурдизму.

Основний зміст

Міркування про абсурд. Камю стверджує, що головне питання філософії — це питання про те, чи варте життя того, аби його жити. Воно зводиться до питання про вибір між життям і самогубством. Самогубство стається з певного приводу, який лежить у зовнішньому світі, але його підґрунтям є внутрішній стан людини. До самогубства ведуть різні прояви почуття абсурду: відчуття байдужості світу до людини, безглуздості життя, усвідомлення своєї смертності та головне — почуття нудьги — втрати значення повторюваних у житті подій. Камю наголошує, що світ сам по собі не абсурдний, абсурд існує лише для людини, коли вона стикається зі світом.

Існує два виходи з абсурду: фізичне самогубство, що усуває людину зі світу, і «філософське». Останнє — це втеча в релігію, надія на краще майбутнє, що, втім не розв'язує проблеми, а тільки маскує її, виправдовує страждання певною вищою метою.

Людина абсурду. Замість тікати від абсурду, людина може прийняти його. Примирившись з тим, що життя тлінне, а майбутнє невідоме, вона продовжує жити в абсурді. Вона «кидає виклик» світові, тим самим звеличуючи себе. Така людина заперечує абсолютні моральні цінності, для неї все дозволено, але це не є заклик до свавілля. Людина абсурду натомість визнає рівноцінність наслідків будь-яких дій і марність докорів сумління. Вона приймає те, що кожен вчинок має наслідок, як добрий, так і злий за оцінками інших, і здійснюючи злочин, готова до покарання — для неї не існує вини, але є відповідальність.

Як приклади філософ наводить трьох осіб. Дон Жуан — чоловік, що кохається з багатьма жінками, не сподіваючись на майбутнє життя з ними, він живе «тут і зараз». Актор — той, хто проживає життя інших людей, стаючи ким захоче. Завойовник — шукає досягнень за життя, не сподіваючись на славу в пам'яті нащадків.

Абсурдна творчість. Абсурдна людина повинна бути творчою і її творчість вільна від повчань чи рамок — абсурдна людина просто зображує те, що бачить і переживає. У творчості відображається абсурд і тим самим людина долає його. Сенс творчості в тому, щоб знайти радість у повсякденному житті.

Наприкінці Камю наводить своє трактування давньогрецького та римського міфів про Сізіфа. Їх зміст полягає в тому, що Сізіф хитрощами лишився у світі живих, коли прийшов час помирати. За це боги покарали його: вічно він повинен був закочувати величезний камінь на гору, звідки той незмінно скочувався вниз, і все потрібно було починати спочатку. Боги вважали, що на світі немає нічого жахливішого, ніж важка і даремна робота. У Сізіфа немає надії на краще, його життя безглузде і важке. Та все ж Камю вважає його абсурдним героєм — Сізіф сам котить свій камінь, він раз за разом досягає вершини гори й тому щасливий.