Містечко — невелике місто^[1]. Історичний тип населених пунктів в Україні XV — початку XX століття, що були більші за села та менші за міста. У 1925 році термін «містечко» був офіційно замінений на уніфікований радянський термін «Селище міського типу».^[2]

Деякі сучасні українські історики, політики та науковці пропонують повернути у широкий вжиток поняття «містечко».^[2][3][4][5]

Найдавніші українські містечка виникли в XV столітті в Галичині; вони виконували функції ремісничих та торговельних центрів, а також оборонних пунктів від нападів кримських та буджацьких татар. Мережа містечок була динамічною: деякі з них, дістаючи магдебурзьке право, переходили в категорію міст, інші занепадали і перетворювалися на села. На відміну від міст, центрами управління яких були магістрати, містечками керували ратуші.^[2]

На Наддніпрянській Україні виникнення містечок особливо інтенсивно відбувалося на початку XVII століття, «Реєстр всього війська Запорозького» 1649 року зафіксував 90 містечок.^[2] За іншими даними, напередодні визвольної війни 1648—1654 років з 1 тисячі міських поселень близько половини становили містечка.^[6]

У Російській імперії впродовж століть статус містечок лишався невизначеним — за роз'ясненнями Городового положення 1892 року вони характеризувалися як «щось середнє між містом і селом». Показники їх розвитку не потрапляли в статистичні джерела міністерства внутрішніх справ, небагато уваги приділяла їм і місцева статистика, що утруднює їх дослідження на різних історичних етапах.^[2]

В описах Чернігівського намісництва кінця XVIII століття містечко характеризується як невелике місто, а також місце, де збиралися торги та в лавках і на майдані продавали різні товари і речі. У нотатках про Полтавщину першої половини XIX століття містечка віднесені до великих поселень, в яких, згідно з чисельністю населення, є кілька церков, існують ярмарки і базари. Тобто, містечком вважалося торгово-ремісниче поселення або місце торгів та ярмарків.^[6]

У середині XIX століття в Наддніпрянській Україні налічувалося 547 містечок, у яких проживало 1,3 млн мешканців, або 52 % всього міського населення. 51 % усіх містечок припадав на Правобережну Україну, 25 %— на Лівобережну Україну, 24 % — на Південь України. На Правобережжі, яке входило в смугу єврейської осілості, значну частину населення містечок (до 10 %) становили євреї. Неповторну ауру містечок створювали поєднання цікавої забудови з природними ландшафтами, церкви, ярмарки, наявність підприємств з обслуговування селянських господарств і переробки їх продукції. Під впливом урбанізації, міграційних процесів та укрупнення мережа містечок скорочувалася. Перепис населення 1923 року зафіксував в Україні 402 містечка.^[2]

Перед 1917 роком в Україні нараховувалося 180 міст і близько 350 містечок.^[6]

У радянській політичній практиці відповідно до «Інструкції про порядок перечислення залюднених пунктів до розряду міських або сільських осель»^[7], ухваленої 16 квітня 1924 року, до категорії містечок були зараховані населені пункти, що налічували від 3 до 10 тис. жителів за умови наявності промислових і комунальних підприємств, культурно-освітніх і медичних закладів та переважно неземлеробських занять населення.^[2]

Постановою ВУЦВК від 28 жовтня 1925 року термін «містечко» був скасований; замість нього запроваджувалося поняття «селище міського типу».^[8] В такий спосіб відбувалася потрібна радянських властям уніфікація, яка знищила притаманну Україні специфічну (у Росії містечок не було) національну форму територіальної організації міського розселення. Водночас у Польщі, Білорусі, країнах Балтії містечка збереглися.^[2]

• Селище міського типу
• Містечко

• Верменич Я. В. Містечко // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Шандра, Валентина; Глизь, Юрій (2019). Післяреформений період: 1870-1914 рр. Нові органи міської влади, їх повноваження (укр.). Процитовано 21 жовтня 2023.