селище Микільське
Герб Микільського
Вхід до парку
Країна	Україна
Область	Донецька область
Район	Маріупольський район
Тер. громада	Нікольська селищна громада
Код КАТОТТГ	UA14140070010098555
Основні дані
Засновано	1831
Статус	із 2024 року
Площа	10.28 км²
Населення	▼ 7 801 (01.01.2022)[1]
Густота	802.3 осіб/км²;
Поштовий індекс	87000—87004
Телефонний код	+380 6246
Географічні координати	47°12′37″ пн. ш. 37°19′31″ сх. д. / 47.21028° пн. ш. 37.32528° сх. д. / 47.21028; 37.32528
Висота над рівнем моря	131 м
Водойма	р. Калець
Відстань
Найближча залізнична станція:	Маріуполь
До станції:	25 км
До обл. центру:
- фізична:	93,9 км
- автошляхами:	109 км
Селищна влада
Адреса	87000, Донецька обл., Маріупольський р-н, смт Нікольське, вул. Пушкіна, 94
Голова селищної ради	Мендрин Олег Юлійович
Карта
Микільське
Микільське
Микільське у Вікісховищі

Микільське (до 1855 року — хутір Гладкий, у 1924—2016 роках — Володарське) — селище в Маріупольському районі Донецької області України. Адміністративний центр Нікольської селищної громади. Чисельність населення — 8819 осіб (2001).

Козаки, заснувавши станицю, назвали її Нікольською, бо шанували Святого Миколая та вийшли з турецьких земель на день Святого Миколая. Але як виходить, що козаки, що послуговувалися українською та шанували саме Миколая, а не Ніколая обрали таку назву? Зроблено це було для того, щоб улестити російського царя Ніколая І. Козаки хотіли продемонструвати свою лояльність до імператора через те, що той був доволі приязним до засновника станиці наказного отамана Йосипа Гладкого.^[2]

Розташоване на півдні області, на річці Калець, за 22 км від Маріуполя та за 109 км на південний схід від Донецька. Поруч із селищем розташований лісовий заказник місцевого значення «Азовська дача».

Через Нікольське проходять три автошляхи місцевого значення Т 0518, Н08 та Т 0523.

У 1831 році Азовському козацькому війську, сформованому з поселених на північно-західному узбережжі Азовського моря задунайських козаків, було відведено 74 тисячі десятин землі. Поряд з іншими населеними пунктами козаки заснували тоді на річці Калець хутір, назвавши його за іменем кошового отамана Й. Гладкого — Гладким. Вони несли сторожову службу на узбережжі Азовського моря, займалися також землеробством. Частину їх в 1862–1864 роках переселили на Кубань. Після ліквідації Азовського козацького війська в 1865 році старшина отримала дворянство і по 200—400 десятин землі, а рядові козаки були віднесені до стану державних селян^[3]. Відповідно до закону 1866 року про поземельний устрій державних селян земля, якою користувалися колишні козаки, була передана сільській громаді у власність за викуп. 175 жителів села Нікольського^[4] отримали по 11,6 десятини^[5].

У 1865 році село увійшло до Покровської волості Олександрівського, а з 1874 року — Маріупольського повіту. У 1882 році в Нікольському проживали 252 чоловіки і 261 жінка. Головними заняттями населення були землеробство і скотарство. У цей час збільшується виробництво товарного хліба, попит на який з промисловим розвитком Півдня Росії і зростанням неземлеробського населення зростав. Так, в 1882 році в селі зібрали близько 40 тисяч пудів зерна, більше половини якого було продано. Товарну продукцію постачали в основному заможні селяни, які розширювали виробництво не тільки на надільних, а і на куплених і орендованих землях.

У 1875 році в Нікольському відкрили однокласне земське училище. У 1878 році його відвідували 17 хлопчиків і 9 дівчаток.^[6]. Земська бібліотека діяла з 1908 року. У 1915 році в ній налічувалося всього 638 книг. Читачами бібліотеки були 90 жителів села. На той час в Нікольському проживало 3,5 тисячі чоловік.

У роки першої світової війни майже половина працездатних чоловіків була призвана в армію. Після Жовтневого перевороту 1917 року у село повернулися учасники війни. З їх ініціативи у грудні 1917 року були проведені вибори до Ради селянських і солдатських депутатів.

У 1924 року селище село перейменували на Володарське на честь більшовика Мойсея Гольдштейна (партійне прізвисько — «В. Володарський»).

Селище було охоплене репресивними діями під час Голодомору. Так, секретарі міськрайпарткомів Донецької області, керуючись отриманою 29.11.1932 р. Постановою ЦК і ЦКК КП(б)У з дозволом провести "чистку окремих осередків, що засмічені опортуністичними елементами, які знаходяться під кулацьким впливом, саботують виконання плану хлібозаготівель" взялися за її ретельне виконання - і в т.ч. у тодішньому Володарському - за надзвичайно низьке виконання хлібозаготівель провели цю чистку ^[7][8].

9 жовтня 1941 року ворог захопив село Володарське (нині смт Нікольське). Період нацистської окупації тривав два роки (1941—1943 рр.). У Нікольському було сформовано підпільно-патріотичний рух під керівництвом Попова Олександра Васильович, головою групи був Додуляк Олександр Дмитрович. Група діяла в період з 7 жовтня 1941 р. по 14 вересня 1943 р. і налічувала 24 члени. Боротьба підпільників не припинялася аж до звільнення району, але з травня 1943 року припинилася її активна фаза. Це було викликано раптовими масовими арештами підпільників. 24 червня 1943 року 9 підпільників були розстріляні на Агробазі разом з підпільниками інших груп.

Нікольський район був звільнений 14 вересня 1943 року. В ході боїв загинуло 5 вояків 416 Азербайджанської стрілецької дивізії. Останки воїнів поховані в братській могилі у парку селища Нікольське. Також в цій могилі поховані останки мирних громадян селища, розстріляних нацистами у вересні 1943 р. Братська могила доповнена Меморіалом загиблим на полях битв жителям с. Нікольське (423 особи). Меморіал слави (Нікольське) був відкритий 9 травня 1969 року.

5 червня 2015-го при несенні бойової служби під Нікольським загинув капітан 131-го розвідувального батальйону Ігор Єлісєєв.

З 18 лютого 2016 року у рамках декомунізації селищу повернуто назві Нікольське^[9], всупереч рекомендаціям Українського інституту національної пам'яті використовувати назву Микільське^[10].

2022 року, окупаційна російська влада "вернула" селищу радянську назву, встановивши таблички з написом "Володарське" на в'їзді.^[11]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[12]:

За даними перепису 2001 року населення району становило 31168 осіб, із них 37,32 % зазначили рідною мову українську, 61,25 %— російську, 0,77 %— грецьку, 0,17 %— вірменську, 0,11 %— білоруську, 0,01 %— німецьку та болгарську мови^[13].

У Нікольському розвинута харчова промисловість (хлібопекарська, м'ясна, молочна, маслосироробна, комбікормова), промисловість будівельних матеріалів.

Колишній колгосп імені Леніна зараз є філіалом «Володарський» агрофірми «Агротіс».

У селищі 2 дитсадка та 2 школи: ЗОШ № 3 була закрита у 2012 році.

• Нікольська ЗОШ № 1
• Нікольська ЗОШ № 2
• Нікольська ЗОШ № 3^[14]

У Нікольському (і однойменному районі) діє комунальний заклад Нікольська централізована бібліотечна система [Архівовано 30 серпня 2018 у Wayback Machine.].

В селищі функціонує [http://www.example.org Краєзнавчий музей Нікольського району^[15]].

У Нікольському встановлено низку пам'ятних знаків і погрудь — погруддя Тараса Шевченка, пам'ятний знак воїнам-«афганцям», чорнобильцям тощо.

У Нікольському народився Герой Радянського Союзу:

• Якименко Антон Дмитрович.

Будинок відділу освіти РДА	Будинок культури	ЗОШ № 3	селищний парк

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Микільське (Маріупольський район)

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Історія міст і сіл Української РСР. Головна редакція Української Радянської енциклопедії. Київ. Том «Донецька область». стор 233
• Нікольська селищна рада
• Нікольське — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР [Архівовано 7 квітня 2013 у Wayback Machine.] (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)