У жовтні 1823 р. поет потрапив в ув'язнення за участь у таємних політичних спілках. Через рік йому був винесений жорстокий вирок: заслання в Росію, де він провів 4,5 роки свого життя. У цей час жив у таких містах як: Петербург, Одеса, Москва, які на той час були центрами культурного та духовного життя Росії. Саме ці роки й стали періодом розквіту його таланту та принесли Міцкевичу світову славу. У Петербурзі Міцкевич швидко знайшов спільну мову з декабристами, які побачили у ньому свого однодумця. У липні 1825 р. поет здійснив подорож до Криму. Він був вражений місцевою красою: контрастом моря та гір, дивовижною флорою та фауною та загадковою атмосферою півдня. Під впливом побаченого поет вирішує написати збірку «Кримські сонети».
Зміст сонетів
Цикл «Кримські сонети», до якого входить 18 віршів, написаний Міцкевичем під враженням двомісячної подорожі Кримом. Головним героєм «Кримських сонетів» є мандрівник. Буйна природа Криму — це фон його роздумів, спільниця його тривожних снів, джерело жаданої душевної рівноваги .
Перебуваючи в Криму в 1825 році, Міцкевич писав «Кримські сонеті». Цикл викликав неоднозначні відгуки сучасників, особливо поляків. Поетові закидали, що в його творах надто багато екзотики : «Усе це, можливо, кримське, турецьке, татарське, але не польське…Наперекір доброму смаку й розуму, Міцкевич несе щось незрозуміле, дике, даючи мішанину зі слів незрозумілої мови», — писав один з його співвітчизників. Подібна реакція не стала для Міцкевича несподіваною. «Сентиментальні дами засудили мене за надто земні почуття, салони — за вирази в стилі покоївок, учені-класики — за татарщину, мовознавці — за помилки», — написав він в одному з листів.
«Кримські сонети», для яких поет обрав форму італійських сонетів, вперше були надруковані у грудні 1826 р. в Москві, а через кілька місяців з'явився переклад на російську мову, що дав змогу перекладачеві назвати Міцкевича уособленням літературної слави і порівняти деякі його сонети «з найкращими строфами Байрона».
Епіграфом до «Кримських сонетів» Адам Міцкевич обрав слова німецького поета Гете: «Хто хоче поета зрозуміти, той повинен поїхати в його країну». Ці слова стали прямим натяком на патріотичну символіку циклу.
Ліричний герой збірки — пілігрим, мандрівник-вигнанець. Буйна і незвична для нього природа Криму є одночасно джерелом жаданої душевної рівноваги, тлом для його роздумів, німим свідком тривожних снів. Щоб не зустрічав ліричний герой під час своєї подорожі, які б незвичайні картини йому не супроводжували, скрізь відчувається туга за далекою батьківщиною та сумні роздуми про долю вигнанця.
«Кримські сонети» постають своєрідним поетичним щоденником ліричного героя, і самого Міцкевича, сторінки якого наповнені спогадами про рідну Литву-Польщу. Подорожі по Криму, споглядання казкової природи півострова, зустріч з минулою славою колись могутнього Кримського ханства зміцнили ліричного героя. В останніх сонетах розповіді це вже не той необізнаний юнак, який почав подорож далеким екзотичним краєм («Сходом в мініатюрі») не знаючи, що його чекає, а особистість, яка прагне активного життя. Зміцнівши не тільки фізично, але і збагатившись духовно: відкривши красу чужій землі, він навчився цінувати свою рідну землю.
Основні мотиви «Кримських сонетів» Міцкевича — це самотність людини, відірваної від рідної землі, занедбаного на чужину, туга за батьківщиною — Литві, про улюблених людей, з якими розлучений .
Сонети дуже мелодійні, глибоко ліричні та романтичні. В кожному з них відчутний дух Півдня. Вони є своєрідним потаємним щоденником відвертого поета.
Ліричний герой
Головним героєм «Кримських сонетів» є мандрівник-вигнанець, який уособлює внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний. Величні гори, бурхливе море, казкові кримські ландшафти, кримські ночі — це фон його роздумів, спільниця його тривожних снів, джерело жаданої душевної рівноваги. Природа в сонетах Міцкевича нерозривна з душею людини. Проводиться паралель між морем та думкам, між рішучим духом і вітрилом. Своєрідна природа півострова та місця з історичною цінністю надихали поета на глибокі філософські роздуми.
Сонети
Аккерманські степи
Морська тиша
Плавба
Буря
Гірський краєвид зі степів Козлова
Бахчисарай
Бахчисарай уночі
Гробниця Потоцької
Могили гарему
Байдари
Алушта вдень
Алушта вночі
Чатирдаг
Пілігрим
Дорога над прірвою в Чуфут-Кале
Гора Кікінеїс
Руїни замку в Балаклаві
Аю-Даг
Сонет «Буря»
За основу сонета «Буря» взято автобіографічні мотиви. Під час однієї морської подорожі Міцкевича потрапив у шторм. Він був таким сильним, що всі, утративши надію на порятунок, чекали смерті. Почуття й переживання поета стали основою цього сонета.
Буря — один з улюблених романтиками образів — набуває символічного значення. Це стихія, якій неможливо протистояти: Вітрила зірвано, ревіння, шум завії, Тривожні голоси і помп зловісний рик, Із рук матросових останок линви зник, Згасає сонця диск — і гаснуть з ним надії.
В тріумфі бурянім, серед шумливих стін, Що вгору зносяться в безумній круговерті, Ступив на корабель жорстокий геній смерті, Як воїн, що іде на приступ між руїн.
Півмертві там лежать; той руки он ламає, А той товаришам прощання посилає, Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.
Один лиш із гурта — самотній чужаниця —
Гадає: щастя той у світі міг найти, Хто друзів має ще, хто може ще молиться.
Неймовірна сила бурі підкреслюється надзвичайно яскравими метафорами: величезні хвилі навколо — шумливі стіни, «що вгору зносяться в безумній круговерті». Це природне явище уособлює «жорстокий геній смерті», що ступив на корабель і, як воїн, іде на приступ, сіючи навколо відчай і жах. По-різному поводяться приречені на загибель люди: Півмертві там лежать; той руки он ламає, А той товаришам прощання посилає, Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.
Однак є на кораблі «самотній чужаниця», який не підкорився загальним настроям, він наче знаходиться осторонь, спостерігаючи, що відубувається навколо, ніби цей шторм зовсім його не стосується. Він, самотній серед гурту людей, з якими його не змогло об'єднати навіть спільне нещастя, перемагає бурю, адже вірить у щастя для тих, хто не втратив надії, «хто друзів має ще, хто може ще молиться».
«Пілігрим»
У циклі «Кримські сонети» вірш «Пілігрим» займає особливе місце. Внутрішній сюжет циклу розвивається як подорож ліричного героя Кримом. Проте він не просто подорожній, а пілігрим, тобто людина, яка мандрує до святих місць. У вірші, що будується як роздуми ліричного героя, читачі знаходять відповіді на запитання, які турбують пілігрима.
У сонеті «Пілігрим» лунає мотив єдності людини й природи. Навколишні краєвиди не лише чарують ліричного героя, а й нагадують про рідну землю. «Країна розкоші» з її ясною блакиттю й чарівними обличчями, казкове урочище Байдари, що заворожує всіх співами, та інші красоти примушують ще більше захоплюватися природою рідного краю.
«Дзяди» (1823—1832)
«Дзяди» — масштабний твір, складний комплекс різночасових поетичних і драматичних фрагментів. Над ним поет працював кілька років, але так і не закінчив його. Твір поділяється на чотири частини, названі за місцем створення. Головний герой — юнак Густав, який страждає через нерозділене кохання, згодом опиняється в царському казаметі. Герой переймається долею людства, тож він бере собі нове ім'я — Конрад. Душа юнака стає полем бою між Богом і дияволом. Долаючи власний егоїзм, герой уступає в боротьбу і саме в ній знаходить сенс життя.
