Йорданська Дмитрівська це́рква (також відома як Йорданська церква, у деяких джерелах помилково Миколо-Йорданська[3]) — втрачений православний храм у Києві на Подолі під горою Юрковиця, збудований XIX століття на місці старої дерев'яної церкви і зруйнований у 1930-ті роки. Був присвячений святому Димитрію Мироточивому[4][5][6], відомому також як Димитрій Солунський[7]. Стояв на місці сучасної нотної фабрики по Кирилівській вулиці, 51а[8] (частина дослідників помилково вважають, що на розі Мильного провулку та Кирилівської вулиці (№ 51)[3][6]).
Історія
За часів Київської Русі у підніжжя Юрковиці стояла мурована парафіяльна церква святого Миколая, зведена, ймовірно, у XI столітті; її руїни відкрив у 1832 році археолог Кіндрат Лохвицький[9], а 1947 року досліджувала археологічна експедиція «Великий Київ»[1]. За давньою київською легендою, один киянин, який здійснював паломництво до Палестини, випадково згубив у річці Йордан свій срібний ківш, коли хотів напитися води. Згодом, повернувшись до Києва, він виловив свій ківш із криниці поблизу Миколаївської церкви на Юрковиці, тому церкву почали називати Йорданською[10][4][11][12][13][6]. У XVII столітті в цій місцевості виник жіночий Миколаївський Йорданський монастир, головна церква якого була також присвячена святому Миколаю, проте немає доказів, що це одна й та сама з давньоруською Миколаївською церквою будівля[14]. Монастирська церква святого Миколая була трибанною, однопрестольною, дерев'яною на кам'яному фундаменті, з вельми багатим інтер'єром[15][16]. Окрім головної церкви святого Миколая, в Йорданському монастирі існували також церква Івана Богослова[13][17][18] та дерев'яна трапезна церква святого Димитрія Мироточивого[4], зведена у XVIII столітті[15].
У 1786[3][4][19][5][16][20] або 1808 році[17][К 1] Йорданський монастир закрили, а його церкву святого Миколая зробили парафіяльною[3][5][16][17][20]. 1821 року на сусідній з колишнім монастирем цегельні сталася пожежа, яка знищила Миколаївську церкву[15][16], тому парафію перевели до дерев'яної церкви святого Димитрія Мироточивого, колишнього трапезного храму монастиря[3][16][17]. Станом на 1843 рік штат церкви складався зі священника, дяка та паламаря, які жили у дерев'яних будівлях колишнього монастиря[15]. Парафія церкви нараховувала 1 480 парафіян, окрім них у парафії мешкали 16 розкольників та 41 особа лютеранського або римо-католицького віросповідання[21]. У 1858 році стару Дмитрівську церкву оновили[19], проте вже 1864 року був підготовлений проєкт будівництва нової мурованої церкви[3]. Втім, збудувати нову церкву вдалося значно пізніше, у 1883—1886 роках[3][6][К 2]; за деякий час до неї прибудували дзвіницю[10]. Через певну плутанину в історичних джерелах або навіть брак точних джерел, деякі історики, зокрема, К. Широцький, ототожнювали церкву святого Димитрія із старовинною церквою святого Миколая[12].
Новозбудована цегляна церква святого Димитрія Мироточивого була квадратною у плані, однобанною, декорована у типовому для культових споруд того часу псевдоросійському стилі з елементами цегляного стилю, притаманного тогочасній цивільній забудові[3][10]. Фасади були нетиньковані, прикрашалися ледь помітними ризалітами, що завершувалися трикутними фронтонами[6]. Основний об'єм увінчувала баня на восьмигранному барабані, із світловим ліхтарем. Із заходу до церкви була прибудована триярусна дзвіниця із шатровим завершенням, її стіни були нетиньковані, із спрощеним цегляним декором[6]. Церковна будівля була архітектурною домінантою у навколишній малоповерховій забудові[6].
Нова церква зберегла неофіційну назву Йорданська[5] або Миколо-Йорданська[3][22]. Храмове свято — 26 жовтня (8 листопада)[19].
За більшовицької владу Йорданську церкву рішенням Секретаріату ВУЦВК від 22 березня 1931 року закрили, її приміщення передали під архів. 1935 року церкву і дзвіницю розібрали[6], на її фундаменті споруджена школа[3], в якій під час окупації Києва німецькими військами утримувались радянські військовополонені. Після війни будівлю школи зайняла нотна фабрика[3]. Від храмового комплексу зберігся лише двоповерховий будинок 1907 року, який за одними джерелами був зведений для парафіяльної школи[3], за іншими — належав купцеві Полонніку, який віддав другий поверх під житло для священника Йорданської церкви[23]. У будинку розташовується Київський міський психоневрологічний диспансер № 3.
Юрковиця. oldkyiv.org.ua. Сайт історії Києва. Архів оригіналу за 25 березня 2022. Процитовано 14 квітня 2022 року.
Джерела
Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
Кальницький М. Б. Миколо-Йорданська церква // Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
Третяк К. О. Київ: путівник по зруйнованому місту. — К. : Редакційно-видавничий центр «Київський університет», 1998. — 159 с. — 1000 прим. — ISBN 966-594-061-9.
Семилетов П.Ересь о Киеве. — 5-те. — К. : самвидав, 2017.
Петров Н. И. Историко-топографическіе очерки древняго Кіева. — К. : Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1897.(рос. дореф.)
Берлинський М. Ф. Історія міста Києва / АН УРСР, Арехограф. коміс., Ін-т археол., Ін-т історії. Підг. тексту до друку, вступ. ст., комент. М. Ю. Брайчевського. — К. : Наукова думка, 1991. — 320 с. — (Пам'ятки іст. думки України) — 23000 прим. — ISBN 5-12-002466-1.
Сементовський М. М. Кіевъ, его святыни, древности, достопамятности. — 7-ме. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1900.(рос. дореф.)
Похилевичъ Л. Монастыри и церкви г. Кіева: Прежнее и нынешнее состояніе и средства содержанія причтовъ, а также иноверческие молитвенные дома. — К. : Въ типографіи губернского управленія, 1865. — 134 с.(рос. дореф.)
Паломникъ кіевскій, или Путеводитель по монастырямъ и церквамъ кіевскім, для богомольцев, посѣщающихъ святыню Кіева. — -5-те. — К. : Тип. М. П. Фрица, 1871.(рос. дореф.)
Указатель святынь и священныхъ достопамятностей Кіева. — 2-ге. — К. : Въ Типографіи Кіево-Печерской Лавры, 1853.(рос. дореф.)
