Екорегіон дощових лісів Біаку та Нумфору охоплює архіпелаг Біак[en], також відомий як архіпелаг Схаутен, розташований в затоці Чендравасіх[en] на північний захід від Нової Гвінеї. Найбільшими островами архіпелагу є Біак[en] та Супіорі[en], які лежать дуже близько один до одного і розділені дуже вузькою, неглибокою протокою Сорендівері. На південний захід від Супіорі та Біака лежить острів Нумфор[en], а на південь і південний схід від Біака — група невеликих островів Падайдо[en]. Адмінстративно Біакський архіпелаг є частиною індонезійської провінції Папуа. Острови Біак, Нумфор та Падайдо складають округ Біак-Нумфор[en], а острів Супіорі — округ Супіорі[en], виокремлений у 2004 році.
З геологічної точки зору основу островів регіону складають грубі коралові вапняки[en], серед яких трапляються відслоненнясланців, перекриті базальтовимилавами та туфами. Біакські острови характеризуються нерівним, гористим рельєфом з великою кількістю карстовихворонок та печер. Найвищі висоти в екорегіоні знаходяться на Супіорі, де гірський хребет, що простягається паралельно південному узбережжю острова, підіймається на висоту 1034 м над рівнем моря.
Острови Біак, на відміну від розташованого південніше острова Япен, є океанічними островами і не лежать на континентальному шельфі Нової Гвінеї. Їх фізична ізоляція від Нової Гвінеї означала, що рослинам і тваринам довелося перетнути океан, аби заселити ці острови, що дало початок унікальній флорі та фауні, яка характеризується високим рівнем ендемізму.
Клімат
В межах екорегіону домінує екваторіальний клімат (Af за класифікацією кліматів Кеппена). Середньорічна температура тут становить 26 °C і незначно змінюється протягом року. Середньорічна кількість опадів на островах Біак перевищує 2500 мм, значна частина з яких випадає влітку.
Флора
Рослинний покрив Біакських островів представлений вологими вічнозеленими дощовими лісами. За структурою та видовим складом ці ліси подібні до рівнинних дощових лісів, поширених на Новій Гвінеї. Ліси екорегіону можна умовно розділити на два типи: алювіальні ліси, поширені в низинах, та пагорбові ліси, поширені на схилах пагорбів.
Низинні алювіальні ліси екорегіону характеризуються нерівним, багатоярусним лісовим наметом, над яким підіймається багато поодиноких емерджентних[de] дерев. У низинних лісах у великій кількості поширені ліани, епіфіти та папороті, а в їх чагарниковому підліску поширені пальми. Ліси, що ростуть на пагорбах Біаку та Супіорі, характеризуються більш низьким і густим лісовим наметом, ніж алювіальні ліси. Чагарниковий ярус в цих лісах більш відкритий та містить менше пальм, а трав'яний ярус більш щільний.
Серед дерев, що домінують у дощових лісах Біакського архіпелагу, слід відзначити острівне лічі[en] (Pometia pinnata), диявольське дерево (Alstonia scholaris), а також різноманітні фікуси (Ficus spp.) та терміналії[en] (Terminalia spp.). Також у лісах екорегіону поширені різні види гарцинії (Garcinia spp.), хурми (Diospyros spp.), мускатника (Myristica spp.), манілтої[fr] (Maniltoa spp.) та мікрокоса[en] (Microcos spp.). На північному узбережжі Біаку зустрічаються великі насадження калофіллумів[en] (Calophyllum spp.).
Загалом флора екорегіону є доволі різноманітною, однак недостатньо дослідженою. Серед ендеміків екорегіону слід відзначити нещодавно відкриту пальму Manjekia maturbongsii[en], яка росте на тонких вапнякових ґрунтах Біаку на висоті від 80 до 170 м над рівнем моря.
Оцінка 2017 року показала, що 560 км², або 20 % екорегіону, є заповідними територіями[1]. Природоохоронні території включають: Природний заповідник Біак-Утара (61,38 км²) на острові Біак та Природний заповідник острова Супіорі (419,9 км²) на острові Супіорі.
Примітки
↑ абDinerstein, Eric; Olson, David; Joshi, Anup; Vynne, Carly; Burgess, Neil D.; Wikramanayake, Eric; Hahn, Nathan; Palminteri, Suzanne; Hedao, Prashant; Noss, Reed; Hansen, Matt; Locke, Harvey; Ellis, Erle C; Jones, Benjamin; Barber, Charles Victor; Hayes, Randy; Kormos, Cyril; Martin, Vance; Crist, Eileen; Sechrest, Wes та ін. (2017). An Ecoregion-Based Approach to Protecting Half the Terrestrial Realm. BioScience. 67 (6): 534—545. doi:10.1093/biosci/bix014.
