Диктатура пролетаріату

Диктатýра пролетаріáту — відповідно до теоретичної доктрини та пропагандиських настанов марксизму-ленінізму це означення форми політичної влади, яка тимчасово у формі диктатури встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору колишніх панівних класів — до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на реальний, тобто втілений на практиці, марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм», диктатура пролетаріату — це евфемізм, за яким приховувалася диктатура верхівки партії більшовиків^[1]^[2], а пізніше партноменклатури, — яка була встановлена в країні внаслідок державної зради, збройного заколоту та утворення в країні режиму монопольної тоталітарної влади. Ця партія за допомогою свого «збройних загонів Червоної армії, ВЧК, НКВС, ОГПУ та КДБ» («каральних органів»^[3]) встановила в країні режим жорсткої власної диктатури шляхом розв'язання громадянської війни, терору, геноциду та соціоциду — знищення окремих етнічних спільнот^[4] та цілих соціальних класів^[5], ліквідації зачатків народної демократії, інститутів громадянського суспільства та правової держави.

Диктатура пролетаріату в філософії Карла Маркса

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т. зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою.

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»^[6]

Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):

«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»^[7].

Реалізація диктатури пролетаріату

Ленін і більшовики покладались на пролетаріат як найбільш свідому та організовану частину трудящих. Проте кількість самого пролетаріату становила абсолютну меншість у складі населення Російської імперії. В кінці ХΙХ століття пролетаріат, відповідно до розрахунків самого Леніна, налічував приблизно десять мільйонів робітників^[8] серед понад 130 мільйонів всього населення Російської імперії.^[9] Перед самою Жовтневою революцією кількість найманих робітників становила, за різними оцінками, від 10 % до 14,6 % всього населення Російської імперії. Кількість фабрично-заводського пролетаріату налічувала 2 — 3 % від кількості зайнатих.^[10]^[11]

Існувала також проблема^[12] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією більшовиків, яка проголошувала здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади. Російський революціонер Михайло Бакунін з цього приводу зауважував: «весь клас не може всістися в урядове крісло».^[13] Ленін вважав, що партії керують класами, вожді керують партіями, і диктатура вождів пов'язана з диктатурою трудових мас.^[14] Більшовицький лідер Григорій Зінов'єв, аналізуючи ленінізм, зазначав: «диктатура партії є функцією диктатури пролетаріату».^[15] Комуністична партія вважалась авангардом пролетаріату.^[16] Більшовики в результаті жовтневого перевороту встановили диктатуру більшовицької партії під виглядом диктатури пролетаріату.^[17] Трудящі маси чинили опір більшовицькій владі після захоплення більшовиками влади в 1917 році, організований більшовиками червоний терор також був скерований проти трудового селянства та робітників.^[18]^[19]

Диктатура пролетаріату за Леніним-Сталіним

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих — диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”^[20].

“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”^[21].

“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” ^[22].

Насправді таке визначення диктатури не має ніякого стосунку до жодної науки.^[2]

У практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощеному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слідом за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні. Л. Троцький, у листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 червня 1926 року погоджувався із тим, щоб не вживати у пропаганді термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх»^[23].

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав^[24]:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів.
Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах співають дифірамби незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…