Дерябін Петро Сергійович

Дерябін Петро Сергійович
Ім'я при народженнірос. Пётр Серге́евич Деря́бин
Народження1921
Алтайська губернія, РРФСР, СРСР
Смерть20 серпня 1992(1992-08-20)
Північна Вірджинія, США
КраїнаСРСР СРСР
США США
Приналежність
СРСР СРСР
США США
ОсвітаБійське педагогічне училище
Інститут марксизму-ленінізму
Університет Мічигану
Університет Вірджинії
ПартіяКПРС
Званняполковник
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Дерябін.

Петро́ Сергі́йович Деря́бін (рос. Пётр Серге́евич Деря́бин; нар. 1921 — пом. 20 серпня 1992) — офіцер НКВС та МДБ, агент особистої безпеки Йосипа Сталіна, що перейшов на бік США у 1954 році й надалі працював на ЦРУ та АНБ.

Життєпис

Народився в Алтайському краї в Сибіру[1]. Дані про дату народження Дерябіна розходяться, оскільки у своїй книзі «Таємний світ» 1959 року він вказав дату свого народження як 13 лютого 1921, натомість у списку розшукуваних КДБ осіб за 1979 рік датою його народження вказано 1919 рік[2].

Член Комуністичної партії Радянського Союзу, навчався в Бійському педагогічному училищі й Інституті марксизму-ленінізму[2]. Брав участь у німецько-радянській війні, під час якої був чотири рази поранений і переведений у СМЕРШ Військово-морських сил СРСР. Пізніше обіймав посаду слідчого у Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР, де врешті-решт перейшов до штабу організації та отримав звання полковника[1][3].

У кінці війни був розміщений у Відні, а згодом переведений до Москви, де протягом короткого часу працював офіцером безпеки в Кремлі під керівництвом Сергія Круглова, очільника Міністерства внутрішніх справ з 1945 до 1953 року, чиїм основним обов'язком була особиста безпека Йосипа Сталіна за межами Кремля і під час його поїздок за кордон. Круглов і Дерябін супроводжували його на конференціях у Ялті, Тегерані та Потсдамі[1][4].

Утеча до США

Після війни підвищений до посади в зовнішній розвідці під керівництвом Лаврентія Берії та Віктора Абакумова, тодішнього очільника СМЕРШ[1]. У 1953 році, після смерті Сталіна, Дерябін перебував у Відні на посаді начальника радянської контррозвідки, а також керівника Комуністичної партії всієї австро-німецької частини окупованих СРСР територій. У 1954 році Дерягін, що був свідком злочинів у вищих ешелонах радянської влади під час свого перебування на посаді агента особистої безпеки Сталіна[5], утік у США «вантажним потягом через окуповану радянськими військами територію поблизу Відня» і став таким чином найвищим за рангом радянським розвідником-перебіжчиком на той час[4][6].

Утечу саме до США згодом обґрунтовував тим, що відчував, що вони «не відступлять, коли СРСР вимагатиме мого повернення»[5]. У свою чергу Військова колегія Верховного суду СРСР заочно засудила його до смертної кари[2][4].

У 1954 році Дерягін дав свідчення перед Комісією розслідування антиамериканської діяльності та Сенатом США[7], під час якого заявив, зокрема, що Самуїл Шварцбард, анархіст і вбивця Симона Петлюри, був радянським агентом та вбив Петлюру на замовлення Москви, а не через мотив помсти, про що той заявляв раніше[8][9].

Подальше життя

Після своєї втечі і переїзду до США Дерябін закінчив аспірантуру в Мічиганському та Вірджинському університетах[2] і почав службу в Центральному розвідувальному управлінні. Дерябін став експертом ЦРУ з історії та оперативної техніки радянської розвідки, навчав майбутніх агентів, читав лекції в Коледжі воєнної розвідки, у 1965 році підготував до друку таємно виданий том «Записки Пеньковського», який містив документи і матеріали, надані ЦРУ і МІ-6, полковник радянської воєнної розвідки КДБ Олег Пеньковський.

За кілька днів після вбивства президента Кеннеді Дерябін написав розлогий меморандум для ЦРУ, в якому висунув теорію, що Лі Гарві Освальд був агентом КДБ, якого або відрядили вбити Кеннеді, або відправили до США з іншою метою, а потім він вчинив вбивство самостійно, а не був убитий[10]. Дерябін стверджував, що Радянський Союз таким чином досяг би кількох цілей, усунувши Кеннеді. Серед них було усунення головної західної сили холодної війни, обмеження таємних дій США проти Куби, які були б затавровані як акти помсти, а також відволікання уваги радянських громадян від його численних внутрішніх проблем.

Він також брав участь у справі Юрія Носенка як допитувач і редактор секретних записів під час зустрічей Носенка з агентами ЦРУ Теннентом Беглі та Джорджем Кізельватером, у яких він виявив 150 помилок, зроблених російськомовним Кізевальтером[11].

Носенко також був радянським перебіжчиком, однак деякі агенти розвідувального управління вважали його агентом КДБ. Його жорстко допитували й утримували у спартанських умовах, зокрема в одиночній камері. Дерябін був одним з офіцерів ЦРУ, який також вважав його «кротом», стверджуючи, що деталі розповідей Носенка про його досвід роботи в СМЕРШ та НКВС не збігаються з власним досвідом Дерябіна в цих відомствах[3].

Дерябін вважався цінним агентом, коли Агентство національної безпеки США активізувало свою діяльність у 1970-х роках, і той увійшов до його лав під час візиту до Форт-Мід у 1973 році. Докладний звіт про це розсекретили тільки 2012 року[6]. У 1981 році Дерябін пішов у відставку[2].

Смерть

Дерябін помер після інсульту 20 серпня 1992 року в Північній Вірджинії. На момент смерті в нього залишилися члени сім'ї, імена яких ЦРУ тримало в таємниці[2]. За даними управління, знання і розуміння Дерябіна про КДБ були «основою для знань Заходу про комітет»[4].

Книги

  • The Secret World (1959; у співавторстві з Френком Гібні);
  • Watchdogs of Terror (1984);
  • KGB, Masters of the Soviet Union (1990; у співавторстві з Теннентом Беглі);
  • The Spy Who Saved the World: How a Soviet Colonel Changed the Course of the Cold War (1992; у співавторстві з Джерольдом Шектером і Олегом Пеньковським);
  • Inside Stalin's Kremlin (1998).

Примітки

  1. ↑ а б в г Vronskaya, Jeanne (9 вересня 1992). Obituary: Peter Deriabin (англ.). The Independent. Архів оригіналу за 25 травня 2022. Процитовано 4 листопада 2024.
  2. ↑ а б в г д е Corley, Felix (2021). The KGB Wanted List 1979: Death Penalty for Defectors? (англ.). Процитовано 4 листопада 2024.
  3. ↑ а б Bagley, Tennent H. (2007). Spy Wars: Moles, Mysteries, and Deadly Games (англ.). New Haven, Connecticut: Yale University Press.
  4. ↑ а б в г Peter Deriabin, defector from KGB (англ.). Chicago Tribune. 1 вересня 1992. Архів оригіналу за 25 жовтня 2021. Процитовано 4 листопада 2024.
  5. ↑ а б Deriabin, Peter (2000). Inside Stalin's Kremlin: an eyewitness account of brutality, duplicity, and intrigue (англ.). Dulles VA: Brassey's. с. 215. ISBN 9781574882353.
  6. ↑ а б A Soviet Defector at NSA (PDF) (англ.). National Security Agency. Архів оригіналу (PDF) за 18 вересня 2013. Процитовано 4 листопада 2024.
  7. ↑ Postwar Soviet Espionage, a Bibliography (PDF) (англ.). Central Intelligence Agency. Архів оригіналу (PDF) за 12 березня 2008.
  8. ↑ Набока, Марічка; Джулай, Дмитро (12 листопада 2018). Чи відповідальний Петлюра за вбивства 50 тисяч євреїв?. Радіо Свобода. Процитовано 4 листопада 2024.
  9. ↑ Спецагент чи божевільний: чому вбивцю Петлюри виправдав суд — і хто створив образ «отамана-антисеміта». П'ятий канал. Процитовано 4 листопада 2024.
  10. ↑ DCI John McCone and the Assassination of President John F. Kennedy (PDF) (англ.). Central Intelligence Agency. 29 вересня 2014. Архів оригіналу (PDF) за 22 серпня 2017. Процитовано 4 листопада 2024.
  11. ↑ Shapira, Ian (16 серпня 2017). 'Foul traitor': New JFK assassination records reveal KGB defector’s 3-year interrogation (англ.). The Washington Post. Процитовано 4 листопада 2024.