PROFILPELAJAR.COM

Володимир Терентійович Денисенко
Володимир Терентійович Денисенко
Дата народження	7 січня 1930
Місце народження	Медвин, Богуславський район, Білоцерківська округа, Українська СРР, СРСР
Дата смерті	10 червня 1984 (54 роки)
Місце смерті	Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Національність	українець
Громадянство	СРСР
Професія	кінорежисер, сценарист
Alma mater	Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого
Дружина	Наталія Наум
IMDb	ID 1299001
Нагороди та премії

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Денисенко.

Володи́мир Тере́нтійович Денисе́нко (7 січня 1930(1930-01-07), Медвин, Білоцерківська округа — 10 червня 1984(1984-06-10), Київ) — український радянський кінорежисер, сценарист та педагог. Лавреат Шевченківської премії 1979 року за стрічку «Женці»^[2]. Народний артист УРСР (1983).

Чоловік української кіноакторки Наталії Наум. Батько акторів Тараса та Олександра Денисенків.

Життєпис

Володимир Денисенко народився 7 січня 1930 року в селі Медвин на Київщині. Дід Володимира Денисенка — Яків Гордійович Денисенко мав водяний млин на річці Хоробра, яка протікає через Медвин. У часи Української революцію був активним учасником повстанського руху — «міністром оборони» Медвинської республіки.

Батько Володимира Денисенка — Терентій Якович, після придушення повстання більшовиками змушений був тікати з Медвина. Восени 1920 року перебрався до Києва, вступив до політехнічного інституту, одружився з випускницею Київського медінституту Лесею Курилко із Переяслава^[3]. По закінченні інституту працював гірничим інженером на різних підприємствах: каолінових заводах у Глухівцях та Турбові на Вінниччині, головним інженером каолінового заводу в селищі Просяна на Донеччині. Часто переїздив — плутав сліди, бо відчував холодне дихання каральних органів за медвинські справи^[4].

Попередній надгробок (зверху) та теперішній

У 1931—1941 роках Володимир Денисенко зі своїми батьками мешкав у Харкові, де їх застає війна. Батько йде на фронт, а мати з сином їдуть у Медвин. Лише восени 1944 року пішов до п'ятого класу Медвинської середньої школи, оскільки під час німецької окупації не було змоги це зробити.

Після поверненням батька з війни сім'я переїздить до Києва, де Володимир Денисенко екстерном закінчує київську чоловічу середню школу № 49^[5] та готується до вступу до театрального інституту. Мати Володимира — Олександра Костянтинівна, працювала завідувачкою фізіотерапії у Жовтневій лікарні, її заступницею була сестра Олександра Довженка Поліна. За її рекомендацією Володимир Денисенко їде до Москви вступати до ВДІКу. Але через відсутність грошей і харчів Володя, змучений голодом, змушений був урвати складання іспитів і повернувся на дахові вагону назад до Києва. Цього ж року вступив на акторський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. За успіхи у навчанні та гарні сценічні роботи, у 1948 році, Володимира Денисенка обрали до ради Наукового студентського товариства, дали сталінську стипендію та перевели на режисерський факультет.

Після закінчення II курсу, у 1949 році, Володимир Денисенко за участь у підпільній організації Молода Україна ОУН-УПА заарештований і приречений трійкою нквс (орган позасудової репресії в ссср) до розстрілу. Після благань матері В. Денисенка Лесі Курилко, яка працювала лікарем в Жовтневій лікарні і лікувала начальника обласного нквс, вирок до розстрілу замінили на 10 років строгих виправних таборів. Покарання відбував у В'ятлагу (стаття 54 — за «український буржуазний націоналізм»). 27 березня 1953 року, після смерті сталіна, був звільнений без закриття трійкою справи. До кінця життя так і не був реабілітований. (Див.: Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф.263, оп.1, спр.66942.)^[6]

Після звільнення з великими труднощами відновився на режисерському факультеті (на курсі Мар'яна Крушельницького). У 1956 році закінчив режисерський факультет КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого.

Закінчивши інститут поїхав стажуватися у Москву до Олександра Довженка. Був асистентом по акторах у фільмі «Поема про море». У Москві познайомився з акторкою Наталією Наум — своєю майбутньою дружиною.

1957 року — асистент режисера кінострічки «Дорогою ціною» Марка Донського.

З 1959 року — викладач Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. 1961 — вступив до КПРС. Від 1980 року доцент кафедри режисури кіно і телебачення.

Помер на 55-му році життя 10 червня 1984 року. Похований разом з родиною на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33, 50°25′2.92″ пн. ш. 30°30′4.75″ сх. д. / 50.4174778° пн. ш. 30.5013194° сх. д. / 50.4174778; 30.5013194).

Вшанування пам'яті

2013 року син Володимира Денисенка Олександр зняв документальний фільм про батька під назвою «Денисія. Світи Володимира Денисенка». Того ж року видала книгу спогадів «Чуєш, брате мій!» сестра режисера Галина Денисенко.

Творчість

Творчість Денисенка була гостросоціальною та безкомпромісною. Створені ним фільми висвітлювали проблеми сучасності, правдиво відтворювали історичні події, звеличували людину, поважаючи її пошуки та прагнення.

Фільмографія

Рік	Назва (укр.)	Режисер	Сценарист	Примітки
1981	«Високий перевал»	Так	Так
1978	«Женці»	Так	Так	Премія «За яскраве відображення на екрані проблем життя сучасного села», XII ВКФ, Ашхабад (1979); Головний приз V РКФ «Людина праці на екрані», Ворошиловград (1980)
1976	«Дніпровський вітер»	Так	Так	Телефільм, за новелою Олеся Гончара «Чарикомиші»
1973	«Повість про жінку»	Так
1971	«Осяяння»	Так	Так
1969	«Важкий колос»	Так	Так
1968	«На Київському напрямку»	Так	Так
1968	«Совість»	Так	Так	Уперше продемонстрована у 1991 році на Першому ВКФ в Києві^[7], де отримала Приз журі кінокритиків.
1964	«Сон»	Так	Так
1962	«Мовчать тільки статуї»	Так
1960	«Роман і Франческа»	Так
1959	«Солдатка»	Так	Так

Звання та нагороди

1979 — лауреат Всесоюзного кінофестивалю.
1979 — Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка за художній фільм «Женці».
1982 — лауреат Всесоюзного кінофестивалю.
1983 — Народний артист УРСР.

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г Catalog of the German National Library
d:Track:Q23833686
↑ Денисенко Володимир Терентійович [Архівовано 15 лютого 2018 у Wayback Machine.] «Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
↑ Галина Денисенко. Чуєш, брате мій. Архів оригіналу за 11 жовтня 2019. Процитовано 14 березня 2022.
↑ Медвинські скрижалі. Архів оригіналу за 26 березня 2018. Процитовано 14 лютого 2018.
↑ Центральний державний архів громадських об'єднань (ЦДАГО) України, Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 39942. — Арк. 71–72.
↑ Лясковська, Світлана (23 жовтня 2024). ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ АРХІВНИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ. Актуальні питання у сучасній науці. № 10(28). doi:10.52058/2786-6300-2024-10(28)-1087-1096. ISSN 2786-6300. Процитовано 29 грудня 2024.
↑ Сергій Тримбач. Про Володимира Денисенка і картину «Совість» [Архівовано 2 березня 2018 у Wayback Machine.] «Національна спілка кінематографістів України»

Джерела

Денисенко Володимир Терентійович // Митці України : Енциклопедичний довідник. / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1992. — С. 207 . — ISBN 5-88500-042-5.
Денисенко Володимир Терентійович // Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 199 . — ISBN 5-88500-071-9.
Шевченківські лауреати. 1962–2001 : енциклопедичний довідник / автор-упор. М. Г. Лабінський ; вступ. слово І. М. Дзюби. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 131—132.
Кино и время. Вып. 3-й. Режиссёры советского художественного кино. — Москва, 1963. — С. 84.
Коваленко М. Дорогою вчителя (В. Т. Денисенко)// Режисери і фільми. — Київ, 1969. — С. 69—79.
Сценаристы советского художественного кино. — М., 1972. — С. 12.
Кино: Энциклопедический словарь. — М., 1986. — С. 17.
УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999. — С. 413.
Денисенко В. Дума про місто. Режисерський сценарій. 1966. // Центральний державний музей-архів літератури і мистецтва. — Фонд 670. — опис 2. — справа 2360. — С. 81