Книга складається з автобіографічних глав, а також описів улюблених занять автора у місті Портленд на північному заході США, де він мешкає.
Опис
Книга оповідає про різні місця міста Портленд (штат Орегон; міста, в якому від 1980 року автор живе і працює) — від кав'ярень до стриптиз-клубів, від парків до будинків із привидами. Критики наголошують, що композиційно ця своєрідна книга нагадує путівник для туристів, який Поланік присвячує місту Портленд. Книгу характеризують як «путівник Портлендом»[2], «збіку статей про Портленд»[3], «екскурсійні нотатки»[4]. Разом з тим, її не можна однозначно назвати путівником, оскільки автор не мав на меті створити повну картину про всі пам'ятки Портленда, а розповідає про те, що цікаве особисто для нього[4].
Твір написано не у звичному для Поланіка «контркультурному стилі», а у вигляді своєрідної автобіографії, що оповідає про період його життя в Портленді від 1981-го до 2002-го року[5]. Багато взято з особистого досвіду автора: телефони, адреси будинків та інтернет-сайтів, всі вони справжні. Про історію створення книги письменник розповідає в передмові, де вказує, що переїхав до Портленда 1980 року, «рівно через шість днів після шкільного випускного». У денний час працював кур'єром у газеті «Орегонець», а вечорами підробляв посудомийником у ресторані морепродуктів. Жив у квартирі на бульварі Барбур разом із двома своїми однолітками, з якими «марнував життя». У якийсь момент він зробив символічне жертвопринесення: викинув з балкона свої мигдалики, вирізані в дитинстві, і загадав бажання стати письменником. За словами автора «Втікачі і біженці» — це ніби словесне зібрання, колаж «моментальних знімків із Портлендського життя»; це неофіційна історія міста, яку він метафорично порівнює з непідшитим краєм: «не закріпиш — буде розтріпуватися»[6]. У книзі написаній у характерній для письменника оповідній манері від першої особи, його цікавлять насамперед мешканці міста і їхні «реальні історії», які перебувають на «межі правди і вигадки»[5]:
Тепер це моя робота: збирати і перебирати історії. Я слухаю, слухаю — доти, поки не зможу назвати ці історії своїми. Моє бажання здійснилося. Те, за яке я віддав свої мигдалики.[7]