Взаємне визнання

Взаємне визнання є коли дві чи більше країни, чи інші установи визнають рішення або політику одна одної, наприклад, у сфері оцінки відповідності, професійної атестації[en] або стосовно кримінальних справ. Угода про взаємне визнання (англ. Mutual recognition agreement, MRA) — це міжнародна угода, за якою дві чи більше країни погоджуються визнавати оцінки відповідності, рішення або результати одна одної (наприклад, сертифікації чи результати випробувань). Угода про взаємне визнання є міжнародною угодою, заснованою на такій угоді.

Держава, які беруть участь в угоді, можуть призначати для сфери застосування угоди органи оцінки відповідності (CAB), лабораторії та інспекційні органи.

З моменту створення Світової організації торгівлі в 1995 році MRA стали все більш поширеними. Вони були створені всередині та між різними торгівельними блоками, включаючи АТЕС та Європейську Унію.[1]

MRA найчастіше застосовуються до товарів, наприклад різні MRA контролю якости. Однак цей термін також застосовується до угод про визнання професійної кваліфікації та рішень, що стосуються кримінальних справ.[2]

Органи з акредитації в рамках Міжнародного форуму з акредитації використовують термін багатосторонні угоди про визнання в аналогічному значенні.[3]

Принцип взаємного визнання в європейському кримінальному праві

Взаємне визнання є наріжним принципом у Зоні свободи, безпеки та справедливости[en] (ЗСБС) в Європейській Унії (ЄУ). Важливість взаємного визнання як ключового принципу для сприяння співпраці, координації та довірі між державами-членами ЄУ у межах ЗСБС була вперше визнана у Висновках Тампере, прийнятих Європейською радою в жовтні 1999 року.

У ЗСБС принцип взаємного визнання передбачає, що рішення однієї держави-члена визнається та набуває юридичної сили в іншій державі-члені на основі презумпції взаємної довіри. Держави-члени вірять у те, що в межах Унії всі держави-члени дотримуються законодавства ЄУ і, зокрема, основних прав, визнаних законодавством ЄУ. Важливість принципів взаємного визнання та взаємної довіри було підкреслено Судом Справедливости в його Висновку 2/13. У цьому висновку Суд Справедливости зазначив, що презумпція взаємної довіри не дозволяє державі-члену перевіряти, чи дотримується інша держава-член основних прав, гарантованих законодавством ЄУ, якщо не виникають виняткові обставини.

Взаємне визнання може являти собою альтернативу гармонізації для досягнення мети європейської інтеграції в ЗСБС. Багато інструментів європейського кримінального права, таких як європейський ордер на арешт, були прийняті на основі принципу взаємного визнання. Однак, як зазначено в статті 82(2) ДФЄС, законодавець ЄУ також може прийняти мінімальні гармонізовані правила «тією мірою, якою це необхідно для полегшення взаємного визнання судових рішень, а також поліцейської та судової співпраці у кримінальних справах, що мають перехресний характер». На цій ноті пакет директив (так звані «Директиви ABC»), який включав, наприклад, Директиву про право на доступ до адвоката в кримінальному провадженні, був прийнятий на основі правової основи ст. 82(2) ДФЄС. Метою було подвійне: гарантування ефективного мінімального стандарту захисту фундаментальних процесуальних прав і посилення взаємної довіри між державами-членами, таким чином сприяючи взаємному визнанню.[4]

Див. також

Примітки

  1. ↑ European Commission, Mutual recognition of goods, accessed 22 August 2021
  2. ↑ European Commission, Programme of measures to implement the principle of mutual recognition of decisions in criminal matters, Official Journal C 012, 15/01/2001 p. 0010 — 0022, accessed 4 November 2021
  3. ↑ MLA Purpose. IAF. Процитовано 7 жовтня 2018.
  4. ↑ Council of the European Union, 'Resolution of the Council of 30 November 2009 on a Roadmap for strengthening procedural rights of suspected or accused persons in criminal proceedings' OJ C 295/1.

Посилання