Білецький Степан Петрович

Білецький Степан Петрович
Народився1873
Чернігів, Російська імперія
Помер5 вересня 1918(1918-09-05)
Москва, Російська СФРР
Країна Російська імперія
Знання мовросійська
ПартіяРосійські збори
ДітиVladimir Zheleznyakd
Нагороди
орден Святого Станіслава I ступеня Орден Святого Володимира IV ступеня орден Святої Анни II ступеня
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Білецький.

Степан Петрович Білецький (1873, Чернігів, Російська імперія — 5 вересня 1918, Москва, Російська СФРР) — російський державний діяч, сенатор.

Біографія

Із міщан, православний. У 1894 році закінчив юридичний факультет Київського університету та вступив на службу до канцелярії київського генерал-губернатора.

29 листопада 1899 року призначений управителем канцелярії ковенського губернатора. Одночасно перебував виконувачем обов'язки правителя справ ковенської комісії народної освіти та діловодом губернського піклування про народну тверезість. У 1904 році перейшов до канцелярії віленського, ковенського, гродненського генерал-губернатора. Став одним із членів-засновників та членом ради Віленського відділу Російських зборів[1] . Крім того, був почесним мировим суддею Віленського повіту та довічним почесним членом Свято-Духівського Віленського православного братства.

10 лютого 1907 року призначений самарським віце-губернатором. 31 липня 1909 року, на запрошення Петра Столипіна, що високо оцінював ділові якості Білецького, призначений на посаду віце-директора Департаменту поліції, що здійснював діловодство, завідував законодавчою частиною, брав участь у підготовці реформи поліції та паспортного статуту.

У 1912 році був призначений директором Департаменту поліції та проведений у дійсні статські радники. Мав відношення до Ленського розстрілу.

28 січня 1914 року обраний сенатори, з уведенням до складу таємних радників, і визначений до присутності в 1-му департаменті Сенату. З вересня 1915 року до лютого 1916 року був товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ. Протягом цього часу начальник Білецького, Міністр внутрішніх справ Олексій Хвостов доручив йому організувати вбивство Распутіна. У лютому 1916 році звільнений з посади і призначений іркутським генерал-губернатором. Після розслідування скандалу з убивством його залишено в Петрограді і призначено сенатором[2].

У 1917 році в ході Лютневої революції було заарештовано. З 3 березня по 25 листопада утримувався у в'язниці Трубецького бастіону і надавав свідчення Надзвичайній слідчій комісії Тимчасового уряду. У свідченнях Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду після свого арешту в березні 1917 року він розповів, зокрема, про приналежність до масонства Сергія Вітте, Петра Столипіна та митрополита Антонія (Вадковського)[3][4].

У 1918 році був заарештований як заручник, перевезений до Москви і, на самому початку Червоного терору, 5 вересня 1918 року після замаху на Леніна, публічно, на території Петровського парку, страчений у позасудовому порядку, разом з іншими державними діячами Російської імперії. Разом з ним у цій партії ув'язнених (всього до 80-ти осіб) було розстріляно колишніх міністрів внутрішніх справ Миколу Маклакова та Олексія Хвостова, колишнього міністра юстиції Івана Щегловітова — останнього голову Державної Ради, протоієрея Іоанна Восторгова, єпископа Єфрема (Кузнєцова) та ін. Як згадував очевидець розстрілу, С. Кобяков[5]:

За кілька хвилин до розстрілу Білецький кинувся тікати, але приклади китайців увігнали його в смертне коло. Після розстрілу всі страчені були пограбовані.

Дружина: Ольга Костянтинівна Дуроп[6]. Діти: Костянтин, Володимир, Наталя, Ірина.

Після загибелі Степана Білецького його дружина побувала на прийомі у Максима Горького і з його допомогою отримала перепустку для від'їзду сім'ї з Петербурга до П'ятигорська, де на її ім'я чоловіком була куплена дача. Незабаром родина переїхала до Києва. Син Володимир (майбутній письменник В. С. Желєзняк-Белецький; 1904—1984[7]) був залишений у Москві у родичів для навчання.

У спогадах сучасників

Протопресвітер Георгій Шавельський[8]:

Розжирілий, з одутлим посинілим обличчям, запливли очима і сиплим голосом, він у 1915 році справляв враження людини, що морально опустилася, спилася. Але для Царського Села близькість відомого обличчя до Распутіна була ширмою, щоб приховати будь-які недоліки і гидоти. Простіше кажучи, у близької до «старця» людини їх не помічали[9].

Нагороди

Примітки

  1. ↑ Биография на сайте «Хронос». Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022.
  2. ↑ Глобачев К. И. Правда о русской революции: Воспоминания бывшего начальника Петроградского охранного отделения. — РОССПЭН, 2009. — С. 102. — ISBN 978-5-8243-1056-6.
  3. ↑ Острецов В. М. Масонство, культура и русская история: Историко-критические очерки. — М.: Штрихтон, 1998. — С. 399.
  4. ↑ Допрос С. П. Белецкого 12 мая 1917 года // Падение царского режима. — Л., 1925. — Т. 3. — С. 333—334
  5. ↑ Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — М : Март, 1996. — С. 84. — 336 с. — 15 000 екз. — ISBN 5-88505-011-2.
  6. ↑ Донька генерала Костянтина Дуропа
  7. ↑ Железняк-Белецкий Владимир Степанович. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022.
  8. ↑ Цікава думка і про самого Г. Шавельського в консервативному емігрантському середовищі як про масон, шпигун і ренегат. Своєю діяльністю о. Шавельський підтримував екуменізм, запровадження григоріанського календаря, а також претензії на владу митрополита Євлогія (Георгієвського) у суперечці з митрополитом Антонієм.
  9. ↑ Шавельский Г. И. Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и флота. — Нью-Йорк: Изд-во им. Чехова, 1954. — Т. I, гл. XXIII / Текст книги на сайте militera.lib.ru [Архівовано 2 жовтня 2010 у Wayback Machine.].

Література

  • Список гражданским чинам первых трёх классов. Исправлен по 1 сентября 1914 года. — Пг., 1914. — С. 708.
  • Колпакиди А., Север А. Спецслужбы Российской империи. — М. : Яуза: Эксмо, 2010. — С. 166—170. — (Энциклопедия спецслужб) — 3000 прим. — ISBN 978-5-699-43615-6.