PROFILPELAJAR.COM

Альберто Ванаско
Альберто Ванаско
Народився	18 січня 1925; Буенос-Айрес, Аргентина
Помер	11 травня 1993 (68 років) або 1994
Країна	Аргентина
Діяльність	письменник, поет, прозаїк-романіст, новеліст
Alma mater	National School of Buenos Airesd
Жанр	поезія і драматургія
	Альберто Ванаско у Вікісховищі

Альбе́рто Вана́ско (ісп. Alberto Vanasco, 18 січня 1925, Буенос-Айрес — 11 травня 1993, там свмо) — аргентинський письменник, представник аргентинського літературного авангарду 1950-х років^[3]^[4] Письменник Серхіо Ольгін^[en] назвав його роман «Нью-Йорк Нью-Йорк» (1969) «одним із найкращих аргентинських романів ХХ століття».^[5]

Біографія

Альберто Ванаско народився 18 січня 1925 року в Буенос-Айресі, Аргентина. Він був другим із чотирьох братів. Його оточення було жорстоко покарано кризою 1930 року. Його батько втратив посаду керуючого Муніципальним банком і був змушений переїхати в Сан-Хуан, на ферму, що належала його дідові по материній лінії. Там він розпочав початкове навчання. У 1934 році його сім'я повернулася, щоб оселитися на околиці Буенос-Айреса. Послідовні переїзди та зміни місця проживання між селом і містом разом із типовими економічними проблемами того часу залишать потужний відбиток на особистості автора, що пізніше відобразиться в його творчості. Венаско рано познайомився з англійською, французькою, російською та іспанською літературами.

Під час навчання в Національному коледжі Буенос-Айреса у нього почався інтерес до літератури, і в ці роки він вирішив стати письменником. У віці сімнадцяти років і завдяки фінансовій допомозі тітки він опублікував свій перший роман Прямо на перехресті.

Після смерті батька в 1944 році він брався за будь-яку роботу, яка давала йому необхідну свободу присвятити себе заняттям, які його цікавили — працював у транспортній корпорації, в судах, вчителем математики, перекладачем, водієм таксі, журналістом. 1949 року він одружився з Естер Гонсалес, а через кілька років у нього народився перший син Альберто. Через кілька років вони розлучилися. Потім він поїхав до Нью-Йорка, де працював у видавництві Crown Publishers. 1972 року він подорожував до Європи і оселився в Барселоні.

Після повернення він жив виключно своєю літературною та журналістською працею, займаючись перекладами та спорадично пишучи сценарії для кіно чи телебачення. З 1981 року почався інший етап його життя, більш стабільний і спокійний. Цього року він одружився з Алісією Сьєрра, яка була його супутницею до самої смерті. Від цього шлюбу народилися дві дочки Вікторія і Лус. У свої останні роки він також працював президентом Національної комісії популярних бібліотек^[es] (CONABIP), організації, яка керує всіма популярними бібліотеками в Аргентині. Помер у Буенос-Айресі в 1993 році^[6].

Творчість

Як автор він звертався до поезії, романів, оповідань, есеїв, наукової фантастики та театру. У Національному коледжі Буенос-Айреса він розпочав свою близьку дружбу з Маріо Трехо, з яким у 1946 році заснував клуб HIGO, рух культурної агітації, який уже в той час сприяв певним хепенінгам (виставки живопису та скульптури, які тривали кілька хвилин) і супроводжувалися поетичними читаннями в центрі Буенос-Айреса, 1946-47).^[7]

Він був безпосередньо пов'язаний із сюрреалістами та групою Poesía de Buenos Aires, членом якої він був разом з Едгаром Бейлі^[es], Раулем Густаво Агірре^[es] та Пако Урондо^[en]. Його друзями також були Франсіско Мадар'яга^[es], Мігель Браско^[en], Енріке Моліна^[es] та Ное Хітрик^[en].

Він був новатором у всіх жанрах. Він експериментував із мовою, заснованою виключно на експлуатації образу та контакті з реальністю. У своєму романі 1947 року Проте Хуан вижив він передбачив формальні досягнення, які роками пізніше будуть приписані французькому неооб'єктивізму, і до Мішеля Бютора він використовував другу особу та майбутній час, порушуючи звичайні формальні апподжиатури.

Його п'єса «Без милосердя для Гамлета», написана разом з Маріо Трехо, отримала муніципальну премію Буенос-Айреса та національну премію Флоренсіо Санчеса (1957). Разом з Пако Урондо керував журналом Zona і був активним учасником журналів Macedonio та Letra y Línea. Як автор наукової фантастики, жанру, який мало розвинений в Аргентині, він опублікував у співпраці з Едуардо Голігорським «Спогади про майбутнє», які мали кілька перевидань, і «До побачення до завтра». Його роман «Нью-Йорк Нью-Йорк» 1967 року грає з часом, оскільки розповідається в протилежному напрямку до плину часу. Його поетична творчість демонструє новаторський намір і перевершує традицію мартінф'єрріста, яка походить від його дружби з Бейлі, завдяки якій він пов'язаний із принципами журналу Arturo. Дуже зацікавлений у філософії, він присвятив себе вивченню праці Гегеля, автора, який, за його словами, дав йому відповіді. У 1973 році він опублікував «Життя і творчість Гегеля», а в 1992 році «Три есе з філософії нашого часу». У 1984 році він отримав премію Konex у галузі наукової фантастики. Його роман «На південь від Ріо-Гранде» отримав Муніципальну премію в 1987 році. У 1987 році Аргентинський фонд поезії нагородив його Великою почесною премією.^[8]

Творчість

Романи

Прямо на роздоріжжі (1943)
Проте Хуан вижив (1947)
Для них вічність (1957)
Багато хто не живе (1964)
Нью-Йорк Нью-Йорк (1967)
Інші побачать море (1977)
На південь від Ріо-Гранде (1987)

Оповідання

Спогади про майбутнє (1966, у співпраці з Едуардо Голігорським)
До побачення до завтра (1967, у співавторстві з Едуардо Голігорським)
Спогади про майбутнє (1976)
Нові спогади про майбутнє (1977)
Ганебні роки (1983)

Поезія

24 абсолютних і два незначних сонети (1945, перевидано в 1971 під назвою «Сонети»)
Остаточні квартети та триплети (1947)
Вона взагалі (1954)
Боулдер (1962)